Це вже, як-то кажуть, на носі. Звичайно, по ночах іще мороз лютує, ще дожидай метелиці, ще не раз, не два доведеться розгрібати сніг, наново протоптувати стежку до хати, а то й проїзні дороги розчищати лопатами, якшо припаде черга на дорожню повинність, — а все одно трошки легше, вже, мабуть, і по всьому, вже й дні, здається, наче довші.
Зіма нєдарам зліцца —
Прашла єйо пара,
Вєсна в акно стучіцца
І гоніт са двара.
Оце правильно. Так воно і є. Теперечки треба деревце у лісі підшукать, як Федір Кузьмич, слава йому, наказав і обмотать, чим у кого завалялося. В обідню перерву голубчики поставали купкою, та й обсуждають: чим же воно. Непокояться.
Сирітка Ксюня міркує:
— У мене два горіхи та ниток аршин десь п'ять у схованці заховані.
Костянтин Леонтич мріє:
— А я понавирізую з берести фестонів і кружалець та зроблю симетричні гірлянди.
Варвара Лукинишна:
— А я так бачу: на верхівку — каганець, а до самого низу все намисто, намисто спіралями.
— А з чого ж намисто?
— Ну, як це з чого... ну, можна бубочок глиняних наліпить — і на нитку.
— Глиняних?.. Узимку?..
Посміялись трошки.
— Можна горошок понанизувать, у кого є.
— Так, горошок було б чудово. Помилувався, — з'їв. Ще помилувався, — ще з'їв.
— Мо', на празник шось зі Складу видадуть.
— Щас. Розкатав губу. Їм самим нада.
— Голубчики! А може, у кахінорців плетені гаманці виміняти?
— І на шо ж ви їх мінять надумали? На весну ж геть усе попід'їдено.
— В кого як.
— А ви, Оленько, чим прикрашатимете?
Оленька, як завжди, зашарілася та одвернула очі.
— Ми? Ми — шо ж... Ми — так... Як-небудь... Чим-небудь...
Бенедикт розчулився. Став уявлять собі, як Оленька, у новій кацавейці, у сарахвані, у сорочці з пишними рукавами, сидить за якимсь столом багатим, то на стільницю задивиться, то на нього, на Бенедикта, поглядає, а то на свічки засвічені позирає, — а од тих свічок оченята у неї сяють і переливаються, а рум'янець на всю щоку так і пашить. І проділ у світлому волоссі чистий, рівний, молочний, як небесне Веретено. На лобі у неї стрічка плетена, кольорова, а на тій стрічці прикраси, підвіски погойдуються: з боків скроневі кільця, а посередині чола камінчик слізкою висить — блакитний, каламутний. На шийці теж камінчики, на нитку понанизані, під саме підборіддя туго-тугенько попідв'язувані, а підборіддячко таке ж білесеньке, ще й посередині на ньому ямочка. Отак нібито сидить вона десь там, немов новорічне деревце розцяцькована, розчепурена, сама не поворухнеться, а сама поглядає...
А друга Оленька, яка тут, у Робочій Хаті, картиночки малює і язика висолопила, — вона простіша, і личком, і одежею, і звичками. А все одно шо ця, шо та — то одна й та сама Оленька, і як це вона так у Бенедикта в голові роздвоюється, як це вона йому так бачиться-увижається — не збагнути.
Наче від звичайної Оленьки якась сонна подоба відокремлюється, перед очима висить, як мара, як омана, як чаклунство якесь. Не збагнути... Звичайну Оленьку можна й ліктем у бік підштовхнути, як і всіх, і пошуткувать із нею, а то й попустувать трошки: поки вона там малює, — підкрастися та й прив'язать її косою до тубарету, до ніжки. Коса у неї аж до підлоги, тож воно й не важко. Підведеться вона — у нужну комірку сходити, чи на обід, — а тубарет за нею слідом я-як г-г-геппнеться! Весела витівка, вже бозна-скільки разів таке витворяли.
А от із іншою Оленькою, із чарівним видінням, так не пошуткуєш, кулаком під ребра не підштовхнеш, а шо з нею робить — невідомо, тільки з голови нейде. І кругом ота мара нав'язується, — бува й на вулиці, особливо надвечір, коли по темному додому добираєшся, бува й у хаті... Так і бачиш: одкрив задубілі двері, ступнув усередину, — а там, у прокуреному димному повітрі, у теплому оладковому чаді, серед всіляких хатніх запахів, — кислої мокрої шерсті, задушливої золи, ще чогось звичного, домашнього, — посередь цього всього немов заграва якась, немов сяйво легеньке, — прямо у повітрі Оленька розчепурена, наче якийсь ідол, — нерухома, намистами аж до підборіддя обвішана, на молочний проділ розчесана, тільки погляд виблискує, вії тремтять, і у погляді таємниця, і синє полум'я свічки вогниками.
Тьху ти. І не одчепиться.
...Так оце ж, мабуть, голубчики Празник Новий Год справлятимуть, танцюватимуть-бенкетуватимуть, а у Бенедикта в хаті, крім старих шкарпеток, нічого не запасено. Та й гостей запрошувати, пригощати, — той іще клопіт. Чим пригощати? Весна — то сама голодна пора. Бенедикт на весну завжди худнув, аж ребра випирали. Цілими ж днями на роботі, і влітку робота, — спозарання на полі, запаси запасать. Охлянеш так, шо аж письмова паличка вислизає з пальців. Руки тремтять, і почерк поганий. Того ж писцям улітку й відпустка положена: які з них, в біса, роботяги. Влітку писець, як простий голубчик, — косу на плече та на поле, та на луки, — хлібеду косить, хвощі. Снопи в'язать. Нав'язав, — тягни у сарай, та знову, та ще раз, та знов, та ще, та бігом, бігом, — бо поки відлучився, сусіди чи хтось чужий неодмінно одного чи два снопи поцупить, хто з поля, а хто прямо із сараю. Та то не страшно: вони в мене вкрадуть, я, розсердившись, у них, ті у цих, ці у тих, — отак по колу піде, та й вийде справедливість. Наче один одного й обікрали, і начебто всі при своєму залишилися. Більш-менш. Це, як каже Нікіта Іванич, стихийное перераспределение личного имущества. А напевне, шо так воно і є.
А стариган раніше, як матінка ще жива були, заходив до них та сидів, розміркував, ще й Бенедикта брався міркуванням усяким навчать: думайте, думайте сами, молодой человек, рассуждайте своей головой: не удобнее ли было бы без воровства? Сколько бы времени и сил сэкономили! Насколько меньше увечий в слободе было бы! І розсудить, і пояснить, і матінка туди ж, головою кивають, підтакують: мовляв, я всегда сыну то же говорю, излагаю ИЛИМЕНТАРНЫЕ основы МАРАЛИ. Но пока без толку.
Мараль, канєшно, — то харашо, хто ж проти. Але ж — харошо, харашо, та нічого харошого. Окрім маралі, в житті ще багато чого є. Як добре роздивитись.
От якби мого добра голубчики не крали, — то, канєшно, мараль. І на серці спокійніше було б.
А з іншого боку. От накосив голубчик хвощів, так? Тепер треба до хати тягать, туди-сюди бігать, так? Тільки він за це прийнявся, а тут я повз нього чимчикую, підморгую. Він, канєшно, занепокоюється, снопи од мене затуляє, обличчя робить стурбоване, чи як-то кажуть — отрицатільне, брови накудлатить та отак, спідлоба, їсть мене очима. Побачу я таке діло, стану, канєшно, поряд із ним, ноги розставивши, рота розкрию і нумо з ним шуткувать: шо, мовляв, Дем'яне? За добро боїсся? Га? Переживаєш? Пра-авильно, бійся! Бо то таке, Дем'яне, діло, тільки одвернися! Так чи ні? Га? Ото-ож, бач, як свого шкода? Бач!..
А голубчик і топчеться, і переминається, і мечеться, а бува й гарчить на тебе: та шо ти, собако, до мене причепився!.. ходи собі мимо!.. пасть порву!.. А мені, звичайно, смішки. Стану я десь збоку, на тин обіпруся, чи на шо попало, ногу на ногу покладу, покурюю, а сам все поглядаю та підморгую, натяки йому натякаю, все його, голубчика, розтривожую. Тож, як нема йому коли, — плюне, загребе снопів, скільки підніме, і тягне, тягне волоком, а може й на горбу, як має здоров'я, а сам озирається: а де ж там я, чи, бува, не розорив його? Чи не вкрав, не заховав? Чи не нагидив, часом, на його запаси? Чи не обплював заповітне? А можу!
Сміху! Радості! У такого занепокоєного хоч одного снопчика, їй-бо, нада поперти.
А якшо я йому мараль зроблю, вся радість де й дінеться. І шо ж тоді: ходи собі мимо, набурмосившись, наче зранку не поснідав? Ні дивитись на чуже добро, ні навіть мріяти не смій? Та це ж мука! Їй-бо, справжнісінька мука. Адже очі, — вони такі: вони самі кругом видивляються, у чуже добро упираються, а часом аж мало не вивалюються. Ноги, хоч би й запліталися, — бува й мимо пройдуть, а очі так і липнуть, а за ними й уся голова на шиї вивертається, і думка наче в колоду, наче в якусь стінку як упреться: от, бля-я-я, якби ж воно моє було! Отоб я!.. Я б уже!.. Та я б уже!.. Ясна річ, одразу слинка виступає, а бува й на бороду натече. Пальці самі ворушаться, наче шось прихвачують. У грудях свербить. І наче хтось тобі на вухо шепче: та бери! Та чо' вже там! Ніхто ж не бачить!
Тож отак попітнівши та поробивши, та пошуткувавши, всього собі на зиму й настачиш. А на весну все з'їси. Тож або йди, голубчику, в Столову Хату помиї хлебтать, або вдовольняйся піщєю духовною.
Та то на книжечки так завжди кажуть: піща духовная. А воно й справді: зачитаєшся, — наче і в животі не так бурчить. Особливо якшо куриш, читаючи. Книжечки, канєшно, різні попадаються. Федір Кузьмич, слава йому, в нас безперебійний. Тут тобі й скаски, тут тобі й стіхи, чи там раман, чи детектив, чи раскас, чи навела, чи есе якесь, а минулого року забажав Федір Кузьмич, слава йому, скласти шапенгавер, так воно начебто й раскас, та ні хрєна не розбереш. А довге ж, бля, вважай, три місяці удесятьох аж заморились переписувать. Костянтин Леонтич хвалився, шо геть усе зрозумів, — та то він кожен раз так вихваляється: всі над ним сміялися. А-а-а, голубчику, зрозумі-і-ів, — то розкажи сужет: хто куди пішов, та хто кого побачив, та хто з ким у гречку скакав, та хто кого вбив? Шо? Не можеш? — ото-о-ож. А називалося: мір как воля і прецтавлєніє; хароша назва, зазивна. Бо воно завжди шо-небудь у голові прецтавляється, особливо, як спати лягаєш; сіряка під себе підіткнеш, аби не задувало, голову манаттям укриєш, ногу підігнеш, другу витягнеш, під голову кулак, чи лікоть; потім покачаєшся, подушку холодною стороною перевернеш, знов сіряка підіткнеш, якшо сповзає, покачаєшся-покачаєшся, — і засинаєш.
І прецтавляєш.
То Оленьку собі прецтавиш розодіту, білу, нерухому, аж у грудях засмокче; то прецтавиш, як із жінкою заграєш, чи з дівчиною якоюсь гарною, ти її хвать, а вона вищить, і весело обом; а то ще нібито по вулиці йдеш і шось цінне знайшов: гаманця з бляшками чи кошика з наїдками; а то ще мрієш, буцімто пішов ти туди, де ніхто й не походжав: стежечкою до лісу, на схід, і далі, на луки, і ще далі, де знову ліс незнаємий, де струмочки чисті дзюрчать, дерево береза золоте віття у струмках купає, наче нитки довгі, наче дівоче волосся на сонці аж вилискує, під теплим вітерцем розвівається, полощеться; а під березою трава зелена, папороть різьблена, жуки з синім полиском, а оно й квітка макова, — зірвеш її, вдихнеш, а вона сон навіває, і у вухах дзвін далекий чуть, і в душі хмаринки попливуть, і ось уже стоїш ти на горі, а з гори дороги видно білі, звивисті, і сонце світить, грає, оманює, засліплює, заважає дивитись, а вдалечині шось виблискує, — чи то Море-окіян, про який в піснях співають? Чи то в морі острови чарівні, з білими містами, садками, вежами? Чи то царство чуже, загублене? Чи життя інше?..
Отак прецтавляєш, прецтавляєш, — та й заснув.
Та тільки ні про шо таке Федір Кузьмич, слава йому, в шапенгавері не виражає, а якшо вже правду казать, — нудьга така, шо не приведи Господи.