Той Малігетоні з біса гарний хлопець, тепер він суддя в Баджбаджі і, напевне, років за п'ять стане радником. Ну от, артилеристи влаштували бенкет, і Квінтін з чотирнадцятого королівського полку бере та й каже мені: "Седлі,— каже,—закладаюся на тринадцять до десяти, що ця Софі Катлер підчепить па гачок тебе або Малігетоні ще до сезону дощів".— "Гаразд",— кажу я. Еге, тату, у вас, їй-богу, чудове бордо! Від Едемсона чи Карбонеля?-У відповідь почулося неголосне хропіння: шановний біржовик заснув. Отже, цього разу Джозеф не докінчив своєї історії. Треба визнати, що в чоловічому товаристві він ставав дуже говіркий і вже десятки разів розповідав про цю чарівну пригоду своєму лікареві, докторові Голлопу, коли той приходив дізнатися про його печінку і про дію синіх таблеток.
Як хворий, Джозеф випив цілу пляшку бордо, крім тієї мадери під час обіду, ум'яв дві тарілочки суниць зі сметаною та десятків зо два маленького темного печива, що лежало забуте на таці біля нього, і думки його, звичайно (адже романісти мають здатність усе знати), весь час крутилися навколо Еміліїної гості, що тепер була з нею нагорі. "Гарненька, жвава, весела дівчина. Як вона глянула на мене, коли я підняв їй хусточку! Вона, хитра лисичка, двічі її впускала. А хто це там співає у вітальні? Ох бісова віра, чи не піти мені подивитися?-Але його раптом скувала непереборна сором'язливість. Батько спав; капелюх Джозефа висів у передпокої, а неподалік на Саутгемптон-роу завжди можна було найняти карету.
Мабуть, піду погляну "Сорок розбійників",— вказав він сам до себе,— і побачу, як танцює міс Декамп.
І Джозеф тихенько, навшпиньки ступаючи, вийшов з їдальні і зник, не збудивши шановного голову дому.
Он іде Джозеф,— сказала Емілія, виглядаючи з вітальні у відчинене вікно, поки Ребека співала й награвала собі на фортепіано.
Він злякався міс Шари,— мовила місіс Седлі.— Бідолашний Джо, і чого він такий соромливий?
Розділ IV
ЗЕЛЕНИЙ ЦІОВКОВИЙ ГАМАНЕЦЬ
Страх не покидав сердешного Джо два чи три дні; за цей час він не приїздив додому, а Ребека також навіть не згадувала про нього. Вона при кожній нагоді виявляла шанобливу вдячність господині, понад усяку міру раділа відвідинам добродійних базарів і впадала в нестямний захват, від театрів, куди її водила добродушна місіс Седлі. Одного разу в Емілії боліла голова і вона не могла йти на якусь вечірню розвагу, куди запрошено обох дівчат, а Ребека нізащо не хотіла йти сама.
Як? Ти показала мені, бідній сироті, що таке щастя любов, а я мала б тебе залишити? Та ніколи в світі!—вигукнула вона і звела зелені очі, повні сліз, кудись угору.
Місіс Седлі не могла не визнати, що в товаришки її дочки ніжне й добре серце.
З жартів містера Седлі Ребека довго й щиро сміялася, що вельми тішило й зворушувало ласкавого добродія. Mіc Шарп прихилила до себе не тільки господарів. Вона здобула велику ласку в місіс Бленкінсоп, зацікавившись малиновим варенням, яке економка саме варила в своїй кімнаті. На радість Самбо, вена наполегливо називала його "сером" або "містером Самбо" й вибачалася перед покоївкою за те, що зважувалась турбувати її дзвінком, і все це робила так мило й скромно, що зачарувала челядь майже так само, як і господарів.
Якось, переглядаючи малюнки, що їх Емілія посилала додому зі школи, Ребека зненацька спинилась на котромусь із них, вибухнула плачем і вибігла з кімнати.
Це сталося того дня, коли Джо Седлі вдруге з'явився в батьків.
Емілія кинулася за товаришкою, щоб дізнатися, чого та плаче, і скоро вернулася без Ребеки, трохи й сама схвильована.
Знаєте, мамо, її батько був учителем малювання в Чізвіку і звичайно докінчував наші малюнки.
Голубонько! À міс Пінкертон завжди казала, що він і не торкається до ваших малюнків, тільки обрамляє їх.
Це й називалося обрамляти, мамо. Ребека побачила малюнок, згадала, як її батько працював над ним, усе це так раптово, знаєте, і вона...
Бідна дитина має добре серце,— сказала місіс Седлі.
Я б хотіла, щоб Ребека погостювала в нас іще тиждень,— сказала Емілія.
Вона з біса схожа на міс Катлер, з якою я, бувало, зустрічався в Думдумі, тільки біліша. Тепер та вийшла заміж за військового лікаря Ланса. І знаєте, мамо, раз Квінтін з чотирнадцятого полку заклався зі мною...
О Джозефе, ми вже чули цю історію,— сміючись, перебила його Емілія,— можеш не розповідати, а от краще переконай маму, хай вона напише тому баронетові... як же його... Кроулі, чи що... й попросить, щоб бідна Ребека побула ще в нас. Ось і вона! А очі аж почервоніли від сліз.
Мені вже краще,— заявила Ребека якомога солодше, всміхнулася, припала до простягненої їй руки добродушної господині й шанобливо поцілувала її.— Які ви всі добрі до мене. Всі, додала вона вже жартома,— крім містера Джозефа.
Крім мене?— вигукнув Джозеф, міркуючи, чи не втекти йому зараз-таки.— Сили небесні! Господи! Міс Шарп, що ви кажете!-Авжеж, хіба не жорстко було вмовляти мене їсти той страхітливий перець першого ж дня, коли я ще навіть до пуття не познайомилася з вами. Ви не такі добрі до мене, як моя люба Емілія.
Він тебе менше знає,— сказала Емілія.
Хіба хтось може бути недобрим до тебе, голубонько,—Повила господиня.
Каррі було смачнюче, їй-богу,— не відчуваючи жарту, сказав Джо.— Може, тільки цитринового соку в ньому було трохи замало. Авжеж, таки замало.
А чілі?-Господи, як ви зойкнули!— вигукнув Джо, згадавши смішний бік тієї Події, і зайшовся реготом, але, як звичайно, раптово замовк.
Надалі я буду обережніша, як ви щось пропонуватимете мені,— заявила Ребека, коли вони разом спускалися вниз до їдальні.— Я ре знала, що чоловіки так люблять мучити бідних беззахисних дівчат.
їй-богу, я зовсім не хочу образити вас, міс Ребеко! Та знаю, що не хочете,— сказала вона і зненацька легенько стиснула його за лікоть своєю маленькою ручкою, але тієї ж миті злякано відсмикнула руку, глянула йому просто в обличчя і знов опустила очі на килим. Я не ручуся, що в Джо не закалатало серце від того мимовільного, несміливого, ніжного вияву почуттів простодушної дівчини.
Це було заохочення, і, може, декотрі аж надто доброчесні й виховані жінки осудять її за нескромність. Але ж, бачите, бідолашній Ребеці доводилось усе робити самій. Коли хтось такий убогий, що не може найняти собі служника, то хоч які в нього вишукані манери, а він мусить сам підмітати свої покої. Коли в якоїсь милої дівчини немає щиро відданої їй матері, що взялася б до пошуків нареченого, вона мусить шукати його сама. Ох, яке щастя, що жінки не користуються своєю силою частіше! Бо ми неспроможні встояти перед ними. Варто їм виявити бодай найменшу прихильність, як ми, чоловіки, відразу падаємо перед ними навколішки, навіть перед старими й потворними. Я скажу вам більше: кожна жінка, якщо вона вже таки не зовсім горбата, за сприятливих обставин може одружити з собою кого захоче. Тож будьмо вдячні, що ці голубоньки, як свійські тварини, не усвідомлюють своєї сили. А то нам не було б від них порятунку.
"їй-богу, я вже почуваю точнісінько те саме, що й у Думдумі біля міс Катлер!" — міркував Джозеф, заходячи до їдальні.
За столом Ребека раз по раз зверталася до Джозефа то ніжно, то жартівливо, питаючи його думки про ту чи іншу страву. Тепер вона вже заприязнилася з усією родиною, а самі дівчата полюбили одна одну, як сестри. Дівчата інакше не можуть, як тільки поживуть під одним дахом днів із десять.
Ніби заповзявшись всіляко допомагати Ребеці здійснювати свої плани, Емілія навмисне нагадала братові про обіцянку, яку він дав їй під час великодніх канікул,— "ще коли я була школяркою",— засміялася вона: обіцянку повести її у Воксгол.
І от тепер, коли в нас гостює Ребека, саме добра нагода,— докінчила Емілія.
Чудово! — вигукнула Ребека і мало не заплескала в долоні, але вчасно похопилась, що так не личить робити скромній особі, і стрималась.
Тільки не сьогодні,— заявив Джо.
Ну, то завтра.
Завтра ми з татом запрошені на обід,— мовила місіс Седлі.
Чи не хочеш ти цим сказати, люба моя, що я туди поїду? — запитав господар.— І що жінка твого віку і твоєї статури поткнеться в те погане, вогке місце, щоб застудитися?-Хтось же повинен бути з дітьми,— мовила місіс Седлі.
То хай їде Джо,— сказав батько, сміючись,— він уже досить великий.
На ці слова навіть Самбо коло бічного столика не втримався і пирхнув від сміху, а бідолашний товстун Джо відчув бажання стати батьковбивцею.
Розшнуруйте йому корсет! — не вгавав старий.— Хлюпніть йому в лице води, міс Шарп, або занесіть його нагору, бо він, сердешний, умліває. Нещасний мученик! Занесіть його нагору, він легенький, мов пір'їна!-Я не стерплю цього, сер, хай йому ч...— заревів Джозеф.
Замов містерові Джозу слона, Самбо! Пошли по нього в звіринець! — вигукнув старий, жартуючи, але, побачивши, що Джоз мало не плаче з люті, перестав реготати, простяг синові руку й сказав: — У нас на фондовій біржі ніхто не ображається на жарти, Джозе? Самбо, не треба слона, дай нам краще по келиху шампанського. Навіть у пивниці Боні не знайдеш такого, синку.
Келих шампанського повернув Джозефові душевну рівновагу, і ще не встигла пляшка спорожніти,— а йому, як хворому, припало дві третини з неї,— він погодився повести дівчат у Воксгол.
Кожній дівчині треба свого кавалера,— сказав старий добродій.— Джо неодмінно захопиться міс Шарп і загубить Емілію в натовпі. Пошлемо в дев'яносто шостий полк і запросимо Джорджа Осборна, може, він прийде.
Micic Седлі, не знати з якої причини, глянула на чоловіка й усміхнулася. В очах старого Седлі засвітилося невимовне лукавство, він подивився на Емілію, а та опустила голову й почервоніла так, як тільки можуть червоніти сімнадцятирічні дівчата і як зроду не червоніла Ребека Шарп, принаймні не червоніла відтоді, як її, ще восьмирічною дівчинкою, хрещена мати застукала біля буфета, де вона крадькома їла варення.
Нехай Емілія сама напише записку,— сказав батько,— щоб Джордж Осборн побачив, як гарно вона навчилась писати в міс Пінкертон. Пам'ятаєш, Еммі, як ти послала йому запрошення на Водохрестя й написала "и" замість "є"?-Коли то ще було,— сказала Емілія.
А здається, що вчора, правда, Джоне? — звернулася місіс Седлі до чоловіка.
І тієї ночі в розмові, що відбулася в одному з причілкових покоїв на другому поверсі в своєрідному наметі з навощеного ситцю, розмальованого яскравим фантастичним індійським візерунком, підбитого ніжно-рожевим міткалем,— усередині цього імпровізованого шатра була пухова постіль, на ній дві подушки, а на подушках дві круглі рум'яні голови: одна в мережевому очіпку, а друга в простому перкалевому з китичкою на кінці,— отож у тій розмові місіс Седлі добре вичитала чоловікові за те, що він так жорстоко позбиткувався з бідолашного Джо.
Просто негарно з твого боку, містере Седлі, так мучити бідного хлопця,— сказала вона.
Голубко моя,— відповіла перкалева китичка,— ти ніколи так не пишалася собою і не кокетувала, як Джоз, а це вже про щось свідчить.