Я пригріла в себе на грудях гадюку.
— Гадюку? Що за дурниці,— відказала Ребека старій дамі яка мало не зомліла з дива.
— Ви взяли мене, бо я вам потрібна. Тут про вдячність не може бути й мови.
Я ненавиджу цю школу й хочу піти звідси. Я не робитиму тут нічого , крім того, що зобов'язана робити.
Дарма стара дама питала Ребеку, чи вона усвідомлює, що розмовляє з міс Пінкертон. Ребека вибухнула їй у вічі страшним, глузливим, демонічним сміхом, від якого директорку школи мало грець не вдарив.
Заплатіть мені,— сказала дівчина,— і відпустіть геть. або, ще краще, знайдіть мені добре місце гувернантки в пристойній родині — ви можете знайти його, якщо захочете.
І потім, коли в них знов доходило до суперечки, Ребека завжди верталася до цього:-Ми ненавидимо одна одну, влаштуйте мене, і я ладна поїхати звідси.
Шановна міс Пінкертон, хоч мала римський ніс і носила на голові високий капелюшок, хоч була на зріст як добрий гренадер і досі користувалася необмеженою владою в пансіоні, поступалася, проте, силою волі й наполегливістю своїй маленькій учениці й змагалася з нею, пробуючи її залякати. Якось, коли вона зважилася вилаяти її прилюдно, Ребеці спав на думку вже згаданий спосіб відповідати їй по-французькому, і це остаточно зломило стару. Щоб підтримати в школі свій авторитет, їй треба було позбутися цієї бунтівниці, цієї почвари, гадюки, цієї заколотниці; і, почувши, що родина сера Пітта Кроулі саме шукає гувернантку, вона порекомендувала їй міс Шарп, хоч та була і заколотниця, і гадюка.
Власне, в поведінці міс Шарп,— сказала вона,— я не можу знайти нічого поганого, крім ставлення до мене, і мушу визнати, що її здібності й манери відповідають найвищим вимогам. Що ж до її освіченості, то вона якнайкраще підтверджує успіх навчальної системи, прийнятої моїй школі.
Так директорка узгодила рекомендацію з своїм сумлінням; умову скасовано, і учениця отримала волю. Ця боротьба, описана тут кількома рядками, звичайно, тривала не один місяць. А що міс Седлі, на той час сімнадцятирічна дівчина, мала залишити школу й приятелювала з міс Шарп ("В поведінці Емілії це єдине, що не вдовольняє мене",— казала Мінерва), вона запросила її на якийсь тиждень до себе в гості, перше ніж та приступить до обов'язків гувернантки в чужій родині.
Так перед обома дівчатами відкрився світ. Для Емілії то був зовсім незнаний, свіжий, чарівний світ, який ще тільки буйно розквітав. А для Ребеки — вже не зовсім незнаний, бо, якщо казати правду, з тим Хрумлі вийшло трохи інакше: власниця цукерні комусь натякнула, а той "хтось" ладен був заприсягтися ще комусь, що між містером Хрумлі й міс Шарп стосунки зайшли значно далі, ніж про це стало відомо, і що та записка була відповіддю на іншу. Та хто може знати, що там було насправді? В кожному разі, якщо Ребека й не вперше вступала в світ, то вступала наново.
На той час, коли дівчата доїхали до Кенсінгтонської рогатки, Емілія ще не забула своїх товаришок, але сльози її висохли, і вона вже навіть зашарілася при зустрічі з якимось молодим офіцером лейб-гвардії, що, поминаючи верхи карету, глянув на неї і сказав: "З біса гарне дівчисько!" Поки карета досягла Рассел-сквер, дівчата вдосталь набалакалися про бенкети в королівському палаці, про те, чи молоді дами з'являються туди напудрені та в кринолінах і чи Емілія матиме таку честь, що її запросять на бенкет до лорд-мера, Емілія вже знала.
Коли ж вони нарешті приїхали додому і Емілія Седлі з допомогою Самбо випурхнула з карети, щасливішої і привабливішої дівчини не було в цілому Лондоні. Так думали і Самбо, і візник, так вважали батько й мати і вся челядь у домі, що вишикувалася в передпокої, кланяючись, присідаючи і всміхаючись своїй молодій господині.
Будьте певні, що Емілія показала Ребеці кожну кімнату в домі, все, що було в її шухлядах, і книжки, і фортепіано, і сукні, і всі намиста, брошки, мережива та інші дрібнички. Вона впросила Ребеку взяти в подарунок від неї намисто з ясного сердоліку, і бірюзові сережки, й чудесну муслінову сукню, яка тепер була їй вузька, а Ребеці саме до міри, а ще вирішила спитати в матері дозволу віддати приятельці і білу кашемірову шаль. Хіба їй шкода, адже брат Джозеф щойно привіз їй з Індії ще дві.
Ребека, побачивши дві чудові кашемірові шалі, що їх Джозеф Седлі привіз у подарунок сестрі, цілком щиро сказала: "Мабуть, дуже приємно мати брата",— чим відразу викликала співчуття в щиросердої Емілії: яка ж вона, бідолаха, самітна в світі, сирота, без друзів і родичів.
Ти теж не сама, Ребеко,— мовила вона.— Ти повинна знати, що я завжди буду тобі приятелькою і любитиму тебе, як сестру, ось побачиш!-Ох, це не те саме, що мати батьків, добрих, багатих, ласкавих батьків, які дають тобі все, що ти просиш. Хіба є щось,, дорожче за батьківську любов? Мій бідолашний татко не міг мені нічого дати, і в мене було тільки дві сукні! А ще як є брат, коханий брат! О, як ти, мабуть, його любиш!-Емілія засміялася.
Що? Ти його не любиш? А кажеш, що любиш усіх!-Ну, та люблю... але...
Але що?-Але Джозефові, здається, байдуже, люблю я його чи ні. Уявляєш, він десять років не був удома, а коли повернувся, то подав мені на вітання два пальці. Він дуже ласкавий і добрий, але рідко розмовляє зі мною; мені здається, що він свою люльку любить більше, ніж свою...— Емілія враз похопилася: навіщо казати погане про рідного брата? — Він дуже любив мене, коли я була маленька,— додала вона.— Я мала п'ять років, як він виїхав.
Він, певне, дуже багатий,— мовила Ребека.— Кажуть, індійські набоби страх які багаті.
Думаю, що в нього великі прибутки.
А твоя невістка, звичайно, чарівна жінка?-Ха-ха-ха! Джозеф не одружений,— знов засміялась Емілія.
Здається, вона вже казала про це Ребеці, але та, видно, забула; принаймні вона почала запевняти і присягатися, що сподівалась побачити цілу купу небожів і небог Емілії. Вона така розчарована, що містер Седлі неодружений. Емілія ж начебто казала, що в нього є родина, їй страх подобаються малі діти.
А я думала, вони тобі набридли в Чізвіку,— мовила Емілія, трохи здивована тим, що в подруги раптом прокинулася така любов до дітей.
Звичайно, якби міс Шарп була старша, то не дозволила б собі зайти так далеко, щоб її брехня стала очевидною. Але пам'ятаймо, що їй ще тільки дев'ятнадцять, що вона бідна, невинна душа, не вмів ще вправно брехати і всього в житті мусить доходити самотужки. Справжній зміст усіх наведених вище запитань, якщо їх перекласти мовою серця цієї винахідливої молодої особи, був дуже простий: "Коли Джозеф Седлі багатий і неодружений, чому б мені не вийти за нього заміж? Правда, часу в мене обмаль, тільки два тижні, але спробувати не завадить". Вона подвоїла свою ніжність до Емілії — поцілувала подароване намисто, надягаючи його на шию, і заприсяглася, що ніколи, ніколи не розлучиться з ним. Коли пролунав дзвоник на обід, вона зійшла вниз, обнявши Емілію за стан, як люблять робити дівчата. І поки дійшла до дверей вітальні, то так розхвилювалася, що ледве зважилася зайти.
Послухай, люба, як б'ється моє серце,— сказала вона приятельці.
Ні, не дуже,— мовила Емілія.— Заходь, не бійся. Тато не скривдить тебе.
Розділ III РЕБЕКА ПЕРЕД ЛИЦЕМ СУПРОТИВНИКА
Опасистий, пухкий чоловік у шкіряних штанях і гессенських чоботях, з хусткою, кілька разів обмотаною навколо шиї, майже до самого носа, в червоному смугастому жилеті і ясно-зеленому сюртуці зі сталевими ґудзиками" завбільшки з крону (таке було в ті часи ранкове вбрання денді чи молодиків із заможних родин) читав газету біля каміна, коли зайшли дівчата. Він рвучко схопився з крісла, почервонів до самих вух і майже зовсім сховав обличчя в хустку.
Та це я, твоя сестра, Джозефе,— засміялась Емілія і потиснула простягнені їй два пальці.— Бачиш, я вже назавжди вернулася додому. А це моя приятелька міс Шарп, про яку я тобі вже згадувала.
Ні, не згадувала, слово честі,— мовила голова з-за хустки.— Тобто... так... Ну й холоднеча, міс,— з цими словами він заходився старанно розгортати жар у каміні, хоч була середина червня.
Який він вродливий,— досить голосно прошепотіла Ребека Емілії.
Ти так вважаєш?— спитала Емілія:— Я йому скажу.
Нізащо в світі, любонько!— вжахнулася Ребека і відсахнулася, мов полохлива серна. Перед тим вона шанобливо, як дівчинка, присіла перед Джозефом, і її скромно опущені очі так пильно вивчали килим, що аж дивно було, як вона встигла роздивитися на Джозефа.
Дякую тобі за чудові шалі, братику,— мовила Емілія джентльменові з кочергою.— Правда, Ребеко, вони гарні?-О, божественні!— вигукнула міс Шарп, і її очі помандрували з килима просто на свічник.
Джозеф торохтів кочергою і щипцями, сопів, кректав і червонів, наскільки здатне було почервоніти його жовте обличчя.
Я не можу робити тобі такі щедрі подарунки,— вела далі Емілія,— але в школі я вишила для тебе гарні шлейки.
Бійся бога, Еміліє, що ти кажеш!— не на жарт злякався брат і так завзято смикнув за шнурок дзвоника, що він лишився в нього в руці, тому Джозеф ще дужче зніяковів.— Прошу тебе, глянь, чи моє баггі стоїть перед домом. Я не можу чекати. Мушу їхати. Де той грум, хай йому ч... Я мушу їхати.
Тієї хвилини до вітальні зайшов сам господар, побризкуючи брелоками, як і годиться справжньому британському купцеві.
Куди ти мчиш, Еммі?— запитав він.
Джозеф звелів мені поглянути, чи стоїть перед домом його баггі. А що таке баггі, тату?-Однокінний паланкін,— відповів старий джентльмен, що любив пожартувати на свій лад.
Джозеф голосно зареготав, але, зустрівшись поглядом з міс Шарп, замовк так раптово, наче в нього влучила блискавка.
Ця дівчина твоя товаришка? Радий вас бачити, міс Шарп. Чого Джозеф тікає? Ви й Еммі вже встигли з ним посваритися?-Я обіцяв Бопемі, своєму товаришеві по службі, що пообідаю з дим,— сказав Джозеф.
Отакої! Ти ж казав матері, що обідатимеш удома!-Хіба ж я можу обідати вдома в такому вбранні!-Гляньте на нього, міс Шарп, хіба такому чепурунові не можна обідати де завгодно?-На ці слова міс Шарп, звичайно, глянула на товаришку, і обидві зайшлися веселим сміхом на радість старому добродієві. Ви коли бачили такі шкіряні штани у вашому пансіоні, міс Шарп? — повів далі він, задоволений своїм успіхом.
Бійтеся бога, тату!— вигукнув Джозеф.
Ну от, тепер він образився.