Ніби розлучаєшся з рідним сином!
Він відклав рукопис, ляснув по ньому долонею, нашвидку потис руку Філдові й подався до дверей; Боултон рушив слідом. На порозі Вулф зупинився, освітлений передвечірнім сонцем, величезний і величний.
— Прощайте! — вигукнув він. — Прощайте!
Грюкнули двері. Том Вулф щез.
— Пане Вулф!
— Що?
— Ви нас так налякали, пане Вулф, ми вже думали, що ви щезли!
— Щез?
— Де це ви поділися?
— Де? Де подівся? — Його вели нічними коридорами, він покірливо йшов. — Ех, якби я й розповів вам, де… ви однаково не повірите.
— Ось ваше ліжко, даремно ви встали.
І він ліг на біле смертне ложе, від якого віяло ледь відчутними чистими пахощами ро-кованого йому скону, близького скону, що пах лікарнею; ледь він торкнувся цього ложа, як воно поглинуло його, огорнуло запахом лікарні і холодною крохмальною білизною.
— Марс, Марс, — шепотів велетень у нічній тиші. — Моя краща, найкраща книжка, вона ще буде написана, буде надрукована, колись, через три століття…
Його дихання урвалося. Томас Вулф помер.
Минають роки, на могилі Томаса Вулфа знову й знов з’являються квіти. Здавалося б, нічого дивного, адже стільки людей приходять йому поклонитись. Але ці квіти з’являються щоночі. Ніби падають з неба. Величезні, кольору осіннього місяця, вони пломеніють, іскряться прохолодними видовженими пелюстками, вони ніби біле й голубе полум’я. А ледь повіє передранковий вітерець, вони обсипаються срібним дощем, білі іскри бризкають і тануть у повітрі. Минуло вже багато, багато літ відтоді, як помер Томас Вулф, а квіти з’являються знову й знов…