Спершу вивела мене з рівноваги розмовою. Потім ця згадка (хоч і в алегоричній формі) про боротьбу в голому вигляді примусила мене подумати: якщо вона сексуально агресивна, як мені триматися? І, нарешті, в кав'ярні "21" вона має особистий рахунок. Хто ж ця дівчина?
— Олівере,— сказала Марсі, показуючи в усмішці всі свої чудові зуби,— я відвезу тебе додому.
— Що?
— Це мені по дорозі,— пояснила вона.
Я напружився від ... такої відвертості й не міг цього приховати.
— Але, Олівере,— додала вона стримано й, можливо, трохи іронічно,— те, що я заплатила за твою вечерю, зовсім не означає, що тобі треба зі мною спати.
— О, для мене це така полегкість,— сказав я, прикидаючись, ніби прикидаюся. — Не хотілося б, щоб у тебе склалося враження, ніби я розпусник.
— О, ні,— сказала вона,— ти хто завгодно, тільки не розпусник.
***
У таксі, поки ми їхали до мого житла, мені раптом сяйнула думка.
— Послухай, Марсі,— якомога недбаліше звернувся я.
— Слухаю тебе, Олівере.
— Ти сказала, що тобі по дорозі, але ж я тобі не казав, де живу.
— О, я просто припускала, що ти з тих, хто живе на Східних шістдесятих.
— А де живеш ти?
— Неподалік від тебе,— відказала вона.
— Ясно — далі нікуди. І телефон твій теж не зареєстрований?
— Ні,— сказала вона, але пояснення не запропонувала, не назвала й номера.
— Марсі?
— Що, Олівере? — її голос був спокійний і щирий.
— Навіщо вся ця таємничість?
Вона поклала свою руку в шкіряній рукавичці на мій зап'ясток.
— Почекай трохи, гаразд?
Чорт! Вуличного руху в цю годину майже не було, й таксі привезло нас до мого дому незвичайно швидко, що цього разу зовсім не було бажане.
— Почекайте хвилинку,— звернулася Марсі до водія. Сподіваючись почути назву наступної зупинки, я не поспішав. Але Марсі
була досить кмітлива. Усміхнувшись, вона з показною жвавістю прошепотіла:
— Щиро дякую!
— Е, ні,— сказав я з агресивною чемністю. — То я мушу тобі дякувати. Запала мовчанка. Я був би ідіотом, якби й далі намагався добути бодай
крихту інформації, тож мусив залишити машину.
— Послухай, Олівере,— гукнула вона. — Наступного вівторка ми граємо в теніс?
Я був радий, що вона це запропонувала, й не зумів приховати своїх почуттів.
— Але ж це аж за тиждень. Чому нам не зіграти раніше?
— Бо я буду в Клівленді,— пояснила Марсі.
— Увесь цей час? — запитав я недовірливо. — Ніхто до Клівленда на цілий тиждень не їздить.
— Позбудься свого східного снобізму, мій друже. Я зателефоную тобі в понеділок увечері, щоб домовитися про час. На добраніч, любий принце.
Таксі рушило далі.
Коли я відмикав уже третій замок, мене почало брати зло. Що все це, в біса, означає?
І хто вона, в біса, така?
12
— Хай йому чорт, щось вона приховує.
— Як ви гадаєте, що? — запитав лікар Лондон.
Щоразу, коли я робив якесь просте припущення, він вимагав польоту фантазії. Тим часом навіть Фрейд описував концепцію, що називається "Реальність"!
— Бачте, лікарю, це не маячня. Марсі Неш мене дурить! —Хм!
Він не запитав, чому я так хвилююся через особу, з якою лише щойно познайомився. Сам себе я про це запитував багато разів і пояснював це тим, що просто не хочу програвати Марсі в грі, хоч би якою та гра була.
Потім я терпляче, в подробицях, розповів лікареві, що я виявив. Я попросив Аніту, свою дуже старанну секретарку, знайти Марсі по телефону. ("Просто привітайся з нею",— дав я їй вказівку.) Де вона могла зупинитися, я, звичайно, сказати не міг. Та коли йшлося про те, щоб розшукати людину, Аніта не мала собі рівних.
У фірмі Біннендейла, куди вона передовсім зателефонувала, її запевнили, що серед їхнього персоналу Марсі Неш немає. Але Аніту це не зупинило. Вона обдзвонила всі готелі Клівленда та його фешенебельних передмість. Виявивши, що в жодному з них Марсі Неш не проживає, вона обдзвонила всі мотелі та турбази. Все марно. У Клівленді панни, пані чи мадам Марсі Неш не було. Отже, вона брехуха і перебуває десь зовсім в іншому місці, що й треба було довести.
— Якого ж ви дійшли ... висновку? — сповільна запитав доктор.
— Але ж таке припущення не безпідставне,— швидко сказав я.
Він не заперечував. Розмова була щира, і я рішуче висловив те, про що думав протягом усього дня.
— По-перше, цілком очевидно, що вона з кимось любиться-кохається. Це єдине пояснення, чому вона не дала мені ні своєї адреси, ні номера телефону. Може, навіть, вона заміжня.
— Тоді навіщо їй з вами зустрічатися?
Господи, який же цей лікар Лондон наївний. Або відстав від часу, або іронізує.
— Не знаю. Згідно з тим що я читав, ми живемо у вільний вік. Можливо, вони домовилися "припинити" їхні взаємини.
— Але якщо вона вільна, як ви кажете, чому ж вона просто не виклала вам усього, як є?
— У тім-то й парадокс. Я вважаю, що Марсі за тридцять, хоча виглядає вона далеко молодшою. А це означає, що вона, як і я, продукт шістдесятих років. Подібні речі на той час не були вільними, як нині. Отже, дівчата її покоління все-таки більше потаємні, ніж відверті. Кажуть тобі, що поїдуть до Клівленда, а самі приємно бавлять час на Бермудах.
— Ви так вважаєте?
— Послухайте, це можуть бути Барбадоси, але я певен, що вона бавить час із хлопцем, живе з ним. Може, він її чоловік, а може, й ні.
— А ви гніваєтеся...
Аби побачити, що я гніваюся, не треба було бути психіатром.
— Бо вона не була зі мною щира, хай йому грець!
Цікаво, чи почув мій вибух гніву пацієнт, який чекав у приймальні, перегортаючи стару газету "Нью-Йоркер".
Кілька секунд я помовчав, розмірковуючи. Чому я так розхвилювався, переконуючи лікаря, що не хвилююся?
— Господи, мені жаль будь-кого, хто потрапив під вплив такого лицеміра. Пауза.
— Хто потрапив під вплив? — запитав лікар Лондон, використовуючи проти мене моє власне формулювання.
— Ні,— засміявся я. — Під вплив я не потрапив. Я волів би не просто викинути її з голови, а надіслати їй телеграму й порадити забиратися під три чорти.
Знову настала пауза.
— Але зробити цього ніяк, бо я не знаю її адреси,— зізнався я.
Я бачив якийсь сон, коли мене, бий його лиха година, розбудив телефонний дзвінок.
— Вітання-шанування! Я тебе розбудила, потурбувала чи просто порушую твій спокій? — почув я у слухавці веселий голос панни Марсі Неш.
Підтекст її запитання був зрозумілий: чи я весело бавлю собі час, а чи жду по-собачому на її дзвінок.
— Що я роблю — ясно як день,— сказав я, злегка натякаючи, що захоплений трохи зненацька. — Звідки ти, в біса, дзвониш?
— З аеропорту,— відповіла вона, ніби це й справді було так.
— З ким ти? — якомога недбаліше запитав я, мавши надію, що вона втратить пильність.
— З кількома стомленими діловими людьми,— сказала вона. Б'юся об заклад, діло в неї було страх тяжке.
— Ну як, ти засмагла? — поцікавився я.
— Що? — перепитала вона. — Гей, Баррете, ти ревнуєш? Збери докупи думки і скажи — ми граємо завтра вранці у теніс?
Я зирнув на годинник, що лежав на столі. Була майже перша година ночі.
— Зараз уже ранок,— сказав я, вражений тим, що вона зважилася розбудити мене після того, чим займалася цілий тиждень. Тим, що не спіймалася, відповідаючи на мої підступні запитання. І тим, що таємниця й далі залишається таємницею.
— Отже, ми граємо о шостій годині? — повторила вона своє запитання. — Так чи ні?
Протягом кількох міні-секунд я багато про що встиг подумати. Чого, в біса, їй, провівши весело час у тропіках, забаглося грати в таку рань у теніс? Чому б їй не пограти з "сусідкою", з якою вони мешкають в одній кімнаті? Чи ж я її тренер? Мабуть, її коханцеві конче треба снідати зі своєю дружиною? Що ж до мене, то треба відмовитися й лягати спати.
— Гаразд, граємо,— сказав я.
Це було не зовсім те, що я мав намір сказати.
Я розгромив Марсі вщент. Вранці на тенісному майданчику я був цілком безжалісний, безсловесний (якщо не рахувати слів: "Ти готова?") і злий, як чорт. Додайте до цього, що гра їй не зовсім давалася. Виглядала Марсі блідуватою. Може, на Бермудах стояла дощова погода? Чи, може, вона забагато часу провела у приміщенні? Ні, це мені було ні до чого.
— Хух,— важко видихнула вона після швидкого розгрому. — Сьогодні Панчо зі мною не жартував.
— Я мав тиждень на те, щоб утратити почуття гумору, Марсі.
— Чому?
— Я вирішив, що клівлендського жарту було трохи забагато.
— Що ти хочеш цим сказати? — запитала вона, здавалося, щиро.
— Знаєш, я такий злий, що не можу навіть говорити про це.
Марсі здавалася збентеженою. Поводилася вона так, ніби хід моїх думок був їй незрозумілий...
— Послухай, ми що, діти? — сказала вона. — Чому ми не можемо поговорити про те, що тебе турбує?
— Воно не варте розмови, Марсі.
— Гаразд,— розчаровано сказала вона. — Мабуть, ти й на вечерю приходити не хочеш?
— Я не знав, що буде вечеря.
— Хіба це не передбачене як винагорода переможцю? — сказала вона.
Я на мить замислився. Сказати їй тепер? Чи скористатися гарною вечерею її коштом, а потім послати її під три чорти?
— Добре, купиш мені вечерю,— відповів я трохи гоструватим тоном.
— Де й коли? — запитала вона, явно не злякавшись моєї нечемної згоди.
— Я заїду по тебе. Додому,— сказав я значливо.
— Удома мене не буде,— відказала вона. Знову починалася давня історія.
— Марсі, я приїду по тебе, навіть якщо тебе взагалі ніде не буде.
— Гаразд, Олівере. Я зателефоную тобі додому близько шостої тридцять і скажу, де я.
— А що, як і мене не буде вдома? — запитав я і подумав, що вийшло це в мене досить дотепно. Потім додав: — Іноді я маю клієнтів, які запрошують мене до своїх офісів у космічному просторі.
— Що ж, телефонуватиму, поки твоя ракета не приземлиться. Вона рушила до жіночої роздягальні й, обернувшись, кинула:
— Знаєш, Олівере, я починаю думати, що ти направду божевільний.
14
— Ну ось, я виграв.
Лікар Лондон не поспішав з вітаннями. Але він знав, що це для мене важливо, бо про справу "Ченнінг проти Рівербанку" я говорив під час минулого сеансу. "Рівербанк" — співвласник хмарочоса на Іст-Енд-авеню. Чарльз Ф. Ченнінг-молодший, президент ^"Магнітекс" (Пенсільванія) — видатний республіканець і... дуже чорний. Його прохання купити фешенебельну квартиру (на даху хмарочоса) було відхилене з якоїсь дивної причини. Ця причина змусила його шукати поради. Він вибрав "Дж. і М" — нашу престижну контору. Друзяка Джонас доручив справу мені.
Ми легко її виграли, пославшись не на останні закони про домоволодіння, у яких декотрі формулювання були розпливчасті, а на справу "Джоне проти Мейєра", що розглядалася торік у Найвищому суді.