Мегре здалеку бачив, як вони жваво жестикулювали, показуючи руками в напрямку течії Сени.
— Фламандці пройшли тут півгодини тому, — оголосив інспектор, беручись за кермо. — Вони роблять по десять кілометрів на годину, а то й більше, так що зараз вони десь поблизу Жюз'є.
Лише за Жюз'є, біля острівка Монтале, показалася бельгійська баржа, що йшла вниз по течії.
Вони перегнали її на кількасот метрів, і Мегре, вийшовши з машини, став на березі. Не боячись здатися смішним, він заходився махати руками. За штурвалом із сигаретою в зубах стояв молодший ван Хутте. Він одразу впізнав комісара, щось крикнув у відчинений люк і зменшив швидкість. В ту ж мить з люка вигулькнула голова Йєфа, а далі й уся довга, незграбна постать.
— Мені треба з вами поговорити, — крикнув комісар, склавши долоні рупором.
Йєф жестами відповів, що нічого не чує через шум двигуна, і комісар, на мигах звелів йому зупинитися.
Навколо них простягалися голі порожні поля. Приблизно за кілометр від них бовваніли сірі й червоні черепичні дахи, білі стіни, бензоколонки, виблискувала золотом вивіска готелю.
Хуберт ван Хутте дав задній хід. Жінка також з'явилася над люком — видно, запитала в чоловіка, що сталося.
На баржі діялося щось дивне. Збоку могло здатися, що брати не розуміють один одного. Йєф показував вдалину, на село, певно, кажучи Хубертові, де зупинитися. Але той, стоячи за кермом, уже підводив судно до берега. Зрозумівши, що тепер уже нічого не вдієш, Йєф кинув чал, і інспектор Нев'є, як бувалий моряк, спритно підхопив його. На березі були кнехти для причалу, і за кілька хвилин баржа зупинилася.
— Якого біса вам ще потрібно? — загорлав фламандець, червоний од люті.
Між баржею та берегом було кілька метрів, але він навіть не збирався кинути місток.
— І хто це дав вам право ось так узяти й зупинити судно? Ви що, хочете спровадити нас на дно?
— Нам треба поговорити, — відповів Мегре.
— Ви мали змогу досхочу наговоритися в Парижі… Я сказав вам усе, що знав…
— У такому разі нам доведеться зустрітися в моєму кабінеті…
— Що?.. Ви хочете, щоб я повернувся до Парижа з повним трюмом шиферу?
Менш запальний Хуберт знаками просив брата заспокоїтися. Потім перекинув місток і вправно, як акробат, пробіг по ньому на берег, щоб закріпити.
— Даруйте, месьє, але він каже правду… Не можна зупиняти судно, де заманеться.
Мегре піднявся на борт, відчуваючи деяке збентеження. Він ще досі не знав, про що їх питати. Крім того, вони перебували в департаменті Сени-та-Уази, і згідно з законом провадити допити тут могла лише версальська поліція.
— Довго ви збираєтесь нас затримувати?
— Не знаю…
— Бо ми не згодні тут ночувати. Зараз ще можна за світ сонця дістатися до Манта…
— В такому разі, відчалюйте…
— Ви поїдете з нами?
— А чом би й ні?
— Ну, знаєте, такого ще не бувало!
— Нев'є, сідайте в машину… Зустрінемось у Манті.
— Ну, що ти скажеш, Хуберте?
— Нічого не вдієш, Йєфе!.. З поліцією краще не сперечатися…
Крізь напіввідчинені двері рубки виднілася білява голівка молодички і долинав лепет дитини. Як і напередодні, звідти смачно пахло.
Місток було знову перетягнуто на баржу, і, перш ніж сісти в машину, Нев'є звільнив чал. Він упав на воду, збивши сніп блискучих бризок.
— Якщо у вас є запитання, я слухаю…
В трюмі знову стугонів двигун, за бортом тихо плескалась вода.
Мегре стояв на кормі і неквапливо набивав люльку, міркуючи, з чого ж йому почати.
6
— Вчора ви сказали мені, що машина була червоного кольору, так?
— Еге ж, месьє… — Він вимовляв "мосю", подібно до штальмейстера, що оголошує програму в цирку. — Вона була така ж червона, як ота смуга на прапорі…
І він показав рукою на чорно-жовто-червоний бельгійський прапор, що майорів за кормою.
Хуберт знов стояв за штурвалом, білява молодичка поралася з дитиною в рубці. Що ж до Йєфа, то в ньому явно боролися два почуття. В той час, як традиційна фламандська гостинність вимагала належним чином прийняти комісара, запросити до столу, можливо, навіть хильнути з ним по чарочці ялівцівки, глибокий інстинкт власника і вражене самолюбство не могли пробачити ні цієї грубої зупинки посеред ріки, ні нового допиту.
У погляді, яким він зараз стежив за непроханим гостем, таким чужим тут, на баржі, у своїй краватці та капелюсі, світилася неприхована ворожість.
Минуло вже кілька довгих хвилин, а Мегре досі не знав, з якого саме боку підступитися до свого норовистого співрозмовника. Йому вже не вперше доводилося зустрічатися з такими ж ось простими, не дуже кмітливими людьми, що не довіряють ні іншим, ні самим собі, і, боячись, щоб хтось не скористався з їх недоумства, відразу стають або надто розв'язними, або просто замикаються у ворожій мовчанці.
Колись давно, багато років тому, комісарові вже доводилося провадити допит на баржі. Щоправда, тоді ці судна були дерев'яні і мали зовсім інший вигляд. Це були так звані кінні баржі. Їх тягли на довгих вірьовках вздовж каналів запряжені коні, які потім разом з погоничами почували на борту.
Комісар досі пам'ятав приємний запах дьогтю, яким їх час од часу промащували. Внутрішнє трохи кокетне оздоблення рубки нагадувало інтер'єр підміської літньої дачі.
Рубка на "Чорному лебеді" була вже обставлена цілком солідно й респектабельно, як постійна квартира у місті. Крізь прочинені двері комісар угледів масивні дубові меблі, килими, зелені вазони на вишиваних скатерках. Міцні віконні рами та одвірок були оббиті лискучою міддю.
— А де ви були, коли почули шум на набережній? Здається, лагодили двигун?
Світлі очі Йєфа немов прикипіли до нього, і комісарові здалося, що він ще не знає, яку позицію йому краще зайняти й тому намагається вгамувати свою лють.
— Послухайте, мосю… Вчора вранці ви були тут і чули, як я відповідав слідчому на всі його запитання… І на ваші теж… Ваш писар усе це занотував… Потім я підписав мої свідчення… Вірно я кажу?
— Вірно.
— А тепер ви з'являєтесь знову і запитуєте в мене те саме. Це не гаразд… Адже варто мені помилитися, як ви скажете, що я брехав… Ми прості люди, мосю, ми університетів не закінчували… І я, і Хуберт — звичайні роботяги… Та й Аннеке зовсім не білоручка…
— Я лише хочу перевірити…
— А що вам тут перевіряти?! Я був на своїй баржі, робив свою справу… Раптом хтось плюхнувся у воду, а я скочив у шлюпку і врятував його… Я не вимагаю ні подяк, ні поздоровлень, ні винагороди… Я хочу тільки одного — дайте мені спокій… Мені вже набридли ваші допити. Ось як я міркую, мосю…
— Ми знайшли тих двох добродіїв, що приїздили на червоній машині.
Йєф раптом спохмурнів. Чи, може, це тільки здалося комісарові?
— Тим краще… От їх би й питали…
— Вони кажуть, що вийшли з машини не опівночі, а о пів на дванадцяту…
— Можливо, у них відставав годинник, вірно я кажу?
— Ми перевірили їхні свідчення… З набережної вони поїхали до кафе на вулиці Тюрен і були там об одинадцятій сорок…
Йєф глянув на брата, який надто рвучко обернувся до нього.
— Певно, нам краще піти в помешкання… Там можна сісти…
У досить просторій каюті, що правила за кухню та їдальню водночас, на білій емалевій плиті тушкувалося рагу. Побачивши чужинця, Аннеке, що саме годувала дитину, хутенько перебігла до спальні. Мегре встиг розгледіти широке ліжко, застелене стьобаною ковдрою.
— Може, сядемо, вірно я кажу?
Все ще вагаючись і немов проти власної волі, фламандець дістав із буфета з заскленими дверцями темний глиняний глек з ялівцівкою та дві високі склянки.
Крізь квадратні ілюмінатори видно було дерева на березі, іноді пропливав червоний дах якої-небудь вілли. Йєф із склянкою в руці довго стояв мовчки, потім сьорбнув горілки і трохи потримав у роті, перш ніж проковтнути.
— Він помер? — запитав він нарешті.
— Ні. Він уже опритомнів.
— Що ж він сказав?
Тепер настала черга Мегре побаритися з відповіддю. Він розглядав гаптовані фіранки на вікнах, мідні плетені підвазонники, фотографію дебелого чолов'яги в светрі та морському картузі, що висіла в позолоченій рамці на стіні.
Людей такого гатунку часто можна побачити на суднах: кремезні, плечисті, з моржевими вусами.
— Це ваш батько?
— Ні, мосю. Це батько Аннеке.
— Ваш батько також був річник?
— Мій батько був вантажником в Антверпені. А це, самі розумієте, робота не для білої людини.
— Тому ви й пішли працювати на баржу?
— Я почав працювати на баржах з тринадцяти років, і досі ніхто на мене не нарікав…
— Минулого вечора…
Метре сподівався піддобритися до фламандця, ставлячи йому запитання, що не стосувалися справи, але той уперто хитав головою:
— Ні, мосю! Я не брешу… Вам досить лиш перечитати ті папірці, що я підписав.
— А коли я виявлю, що ваші свідчення неточні?
— Тоді робіть, що вважаєте за потрібне.
— Ви бачили, як ті двоє чоловіків на машині виїхали з-під мосту Марі?
— Прочитайте, що я говорив.
— Вони запевняють, що не проїздили повз вашу баржу. — Кожен може говорити, що йому заманеться, вірно я кажу?
— Вони ще запевняють, що на набережній не було ні душі, і, скориставшись з цього, вони кинули в Сену здохлого собаку.
— Коли їм хочеться називати його собакою, то при чому тут я?
Аннеке повернулася, але вже без малої, яку, очевидно, поклала спати. Молодичка сказала чоловікові кілька слів по-фламандськи, той кивнув, і вона почала розливати суп.
Баржа сповільнила хід. Мегре був уже подумав, що вони причалюють, але, глянувши у вікно, побачив буксир, а за ним — три баржі, які немов через силу підіймались вгору проти течії. Вони проходили під мостом.
— Це ваша власна баржа?
— Так… Наша з Аннеке…
— Ваш брат співвласник?
— Цебто як?
— Він не має права на частину майна?
— Ні, мосю… Баржа належить тільки нам з Аннеке.
— Отже, ваш брат просто служить у вас?
— Еге ж, мосю… Все-таки, своя людина краще, вірно я кажу?
Мегре вже майже звик до його вимови, до його "мосю" і до нескінченних "вірно я кажу?", якими він закінчував кожну фразу. З насторожених поглядів білявої молодички видно було, що вона розуміє лиш окремі слова і марно намагається збагнути, про що розмовляють чоловіки.
— І як давно?
— Вже біля двох років…
— Отже, раніше він працював на іншій баржі? Де — в Бельгії чи у Франції?
— Так само, як і ми: то в Бельгії, то у Франції. Все залежить від того, який у тебе вантаж…
— Чому ви взяли його до себе?
— Мені ж потрібен помічник, вірно я кажу? Самі бачите, баржа… чималенька…
— А як же раніше?
— Що раніше?
— Як ви справлялися до того, як узяли брата до себе?
Він вирішив посуватися потроху, ставити найневинніші запитання, аби тільки знову не сполохати норовистого фламандця.
— Я вас не розумію…
— Адже й тоді ви працювали тут не самі?
Перш ніж відповісти, Йєф скоса зиркнув на жінку, немов хотів упевнитися, що вона нічого не зрозуміла.
— Певно, що не сам…
— А з ким?
Йєф почав повільно наливати чарки.