— Якщо ви апостоли і добрі вісті несете, ласкаво просимо до християнської оселі. Амінь.
— Даруйте, добродії, — буркнула княгиня. — Він несповна розуму.
Василь же й далі хрестив усіх і говорив:
— Як сказано у "Трапезах апостольських": "Ті, що пролили кров за віру, спасенні будуть; ті, що загинули заради благ земних, зиску або здобичі, прокляті будуть..." Помолімося ж! Горе вам, браття! Горе й мені, бо заради здобичі чинили ми війну! Боже, помилуй нас грішних! Боже, помилуй... А ви, мужі, що прибули здалека, які вісті несете? Чи апостоли ви?
Він замовк і, здавалося, чекав на відповідь, тому намісник за хвилю відповів:
— Недостойні ми такого високого чину. Ми всього–на–всього жовніри, за віру ладні вмерти.
— Тоді спасенні будете! — мовив сліпий. — Але для нас іще не настала година спасіння... Горе вам, браття! Горе й мені!
Останні слова сказав він майже стогнучи, і такий незмірний розпач був у нього на обличчі, що гості не знали, що їм робити.
Тим часом Гелена посадила його на стілець, а сама, вислизнувши у сіни, відразу ж повернулася із лютнею в руці.
Тихі звуки полинули кімнатою і, вторуючи їм, князівна почала співати релігійну пісню:
Крім тебе, хто мені, о Боже,
Спочинок дасть у горі і в біді?
Всевишній, гріх од мене відведи,
Бо хто ж мені, крім тебе, допоможе?
Незрячий відкинув голову назад і слухав слова пісні, які, здавалося, діяли на нього мов цілющий бальзам, бо з обличчя княжича поволі зникали біль і страх; нарешті голова його впала на груди, і він залишився сидіти, нібито у напівсні або напівзаціпенінні.
— Якщо співати не перестаючи, він і зовсім заспокоїться, — тихо сказала княгиня. — Бачите, добродії, божевілля його полягає в тому, що він увесь час чекає апостолів, і хоч би хто до нас приїхав, він одразу ж виходить питати, чи не апостоли...
А Гелена співала далі:
Дай, праведний, снагу, хоч невелику,
В пустелі шлях зорею освіти.
І стану нездоланним я тоді,
Всесильний Боже, Отче превеликий.
Ніжний голос її звучав дедалі сильніше, і з лютнею в руках, з очима, зведеними вгору, вона була така чарівна, що намісник очей від неї не міг одвести. Він задивився в неї, потонув у ній, забув про все на світі.
Із захоплення вивели його тільки слова старої княгині:
— Годі! Тепер він уже не швидко прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.
— Просимо на хліб і сіль! — і собі відгукнулися слідом за матір'ю молоді Булиги.
Пан Розван, як галантний кавалер, подав руку княгині, а пан Скшетуський, побачивши це, враз кинувся до князівни Гелени. Серце, наче віск, розтануло в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі в нього аж засяяли, і він промовив:
— Мабуть, і янголи небесні ліпше не співають, ласкава панно.
— Грішиш, рицарю, порівнюючи мій спів із янгольським, — відповіла Гелена.
— Не знаю, чи грішу, але напевно те, що залюбки дав би собі очі випекти, аби тільки до смерті спів твій слухати. Ой, що це я кажу! Адже сліпим я не зміг би бачити тебе, що теж було б мукою нестерпною.
— Не кажи так, ваша милость, бо поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудеш.
— О, цього не станеться, бо я тебе, ласкава панно, так покохав, що довіку іншої розкоші знати не хочу, а цієї — ніколи не забуду.
Враз обличчя князівни взялося пурпуровим рум'янцем, груди почали здійматися сильніше. Вона хотіла щось відповісти, та тільки губи в неї затремтіли, — отож пан Скшетуський вів далі:
— Радше ти сама, ласкава панно, забудеш про мене з оцим вродливим отаманом, котрий твоєму співу на балалайці приграватиме.
— Ніколи, ніколи! — прошепотіла дівчина. — Але ти, ваша милость, стережися його: це страшний чоловік.
— Що мені якийся там козак! Хоч би навіть ціла Січ із ним була, я для тебе усім важити готовий. Ти для мене скарб неоціненний, ти світ мій, от тільки не знаю, чи відповіси мені взаємністю.
Тихе "так" райською музикою зазвучало у вухах пана Скшетуського, і відразу ж здалося намісникові, що в грудях у нього б'ється принаймні, десять сердець; в очах у нього усе проясніло, ніби сонячне проміння осяяло світ; він відчув у собі невідому досі силу, ніби за плечима виросли крила. За вечерею кілька разів промайнуло перед ним обличчя Богуна, дуже змінене і бліде, але намісник, діставши взаємність Гелени, суперника вже не боявся. "Нехай йому хрін! — думав Скшетуський. — Якщо стане мені на дорозі, я його на порох зітру". А втім, думав він зовсім про інше.
Він відчував, що Гелена сидить поруч, так близько, що плечем своїм він майже торкається її плеча, він бачив рум'янець, що не сходив у неї з обличчя, від якого пашіло жаром, бачив, як ходили її груди, бачив очі, то скромно опущені й накриті віями, то блискотливі, як дві зорі. Адже Гелена, хоч і була зацькована Курцевичкою, хоч виростала в сирітстві, журбі й страху, була все–таки палкою українкою. Як тільки впали на неї теплі промені кохання, вона відразу ж розквітла, мов троянда, і прокинулася до нового, невідомого життя. В її очах засяяли щастя, відвага, і пориви ці, борячись із дівочою соромливістю, забарвили її щоки красивим рум'янцем. Тож пан Скшетуський аж із шкури пнувся. Він пив, як у лазні у піч лив, але мед не брав п'яного від кохання. Крім своєї панни, він нікого за столом не бачив. Не бачив він, що Богун бліднув дедалі дужче, час від часу хапаючись за ручку кинджала; не чув, як пан Лонгін утретє розповідав про пращура Стовейка, а Курцевичі — про свої походи по "турецьке добро". Пили всі, окрім Богуна, і найкращий приклад подавала стара княгиня, піднімаючи кухлі то за здоров'я гостей, то за здоров'я ясновельможного князя і пана, то, нарешті, за господаря Лупула. А ще говорили про сліпого Василя, про його колишні рицарські подвиги, про злощасний похід і теперішнє божевілля, яке найстарший, Симеон, тлумачив так:
— Поміркуйте, ваші милості, самі, що коли навіть найменша порошинка оку дивитися заважає, то хіба ж великі кавалки смоли, в мізки потрапивши, не можуть викликати божевілля?
— Надто це тонке instrumentum , — зауважив пан Лонгін.
Та ось стара княгиня завважила зблідле Богунове обличчя.
— Що з тобою, соколе?
— Душа болить, мати, — понуро відповів той, — але козацьке слово не дим, тож я його дотримаю.
— Терпи, синку, могорич буде.
Вечерю було закінчено, але меду в кухлі наливати не перестали. Прийшли ще козачки, яких покликали танцювати, щоб іще дужче розгулятися. Задзвеніли балалайки і бубон, під звуки яких заспані отроки мусили розважати присутніх. Згодом і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, взявшись у боки, заходилася притупувати на місці, і пританцьовувати, і приспівувати, а побачивши це, пан Скшетуський і собі пішов із Геленою в танок. Коли він обійняв її, йому здалося, що ніби небо притиснув до грудей. У кружлянні її довгі коси обмоталися довкола його шиї, мовби дівчина хотіла назавжди прив'язати хлопця до себе. Не втримався тоді шляхтич і, завваживши, що ніхто не бачить, нахилився й крадькома міцно–преміцно поцілував солодкі вуста.
Пізно вночі, залишившись наодинці із паном Лонгіном у кімнаті, де їм постелили, поручик замість іти спати сів на тапчані й сказав:
— З іншим уже чоловіком завтра, ваша милость, до Лубен поїдеш!
Підбип'ята, котрий саме закінчив молитися, широко розплющив очі й спитав:
— Чого б це? Ти, добродію, тут залишишся?
— Не я, серце моє залишиться. Тільки dulcis recordatio зі мною поїде. Бачиш ти мене, ваша милость, у великому внутрішньому неспокої, бо від бажань чутливих ледве повітря oribus ловлю.
— Ти що, ласкавий добродію, закохався у князівну?
— Не інакше. І це так само правда, як те, що я сиджу перед тобою. Сон тікає від мене і тільки зітхати мені хочеться, від чого весь я, мабуть, мов пара, розтану, про що твоїй милості зізнаюся, бо ти, маючи чуле й спрагле любові серце, легко мої муки зрозумієш.
Пан Лонгін і собі почав зітхати, показуючи, що розуміє муки кохання, і за хвилю співчутливо спитав:
— А може, й ти, добродію, давав обітницю цноту берегти?
— Запитання, ваша милость, недоречне, бо якщо всі таку обітницю даватимуть, то genus humanum загине.
Подальшу розмову перебив прихід слуги. Це був старий татарин із бистрими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, обличчям. Зайшовши, він значливо глянув на Скшетуського і поцікавився:
— А чи не треба чого вашим милостям? Може, меду по кухлику перед сном?
— Не треба.
Татарин підійшов до Скшетуського і прошепотів:
— Я, ласкавий пане, маю щось переказати вам від панни.
— Тож будь мені Пандаром ! — радісно вигукнув намісник. — Можеш говорити при цьому кавалерові, бо я вже йому відкрив таємницю.
Татарин добув із рукава шматок стрічки.
— Панна шле його милості панові оцей шарф і просить переказати, що кохає його всією душею.
Поручик схопив шарф і почав його в захопленні цілувати й притискати до грудей, а згодом, трохи заспокоївшись, спитав:
— Що вона тобі сказати веліла?
— Що кохає вас, ласкавий пане, усією душею.
— На ж тобі таляра за добру вість! Отже, сказала, що кохає мене?
— Авжеж.
— На ж тобі ще таляра. Хай благословить її Господь, бо й вона мені наймиліша. Скажи ж їй... або постривай: я сам їй напишу. Принеси мені чорнило, перо й папір.
— Що?
— Чорнило, перо й папір.
— Цього в нас у домі нема. За князя Василя було, потім теж, коли молоді князі грамоти у ченця вчилися. Тільки це давно вже було.
Пан Скшетуський клацнув пальцями.
— Добродію Підбип'ято, чи нема в тебе, ваша милость, чорнила й пера?
Литвин розвів руками й підняв угору очі.
— Тьху, хай йому лихо! — мовив поручик. — От так клопіт!
Татарин тим часом присів навпочіпки біля вогню.
— Навіщо писати, — сказав він, ворушачи жар. — Панна спати пішла. А що ти, ваша милость, написати їй хотів, те завтра сказати можна.
— Якщо так, то твоя правда. Вірний ти, як я бачу, слуга князівні. На ж тобі й третього таляра. Давно служиш?
— Гай, гай! Сорок літ буде, як князь Василь мене у ясир узяв. І відтоді служив я йому вірно, а коли він тієї ночі від'їздив невідомо куди, то дитя Костянтинові залишив, а мені сказав: "Чегли! І ти дівчинки не покидай. Бережи її, як зіницю ока". Лаха іл Алла!
— А ти так і чиниш?
— Так і чиню: дивлюся пильно.
— Розкажи, що бачиш. Як тут князівні ведеться?
— Недобре тут задумали, хочуть її Богунові віддати, псу навіженому.
— Е, нічого з цього не вийде! Буде кому за неї заступитися!
— Дай Боже! — мовив старий, ворушачи палаючі головешки.