Дами, що до того часу захоплені були досить цікавою розмовою про те, як робляться каплуни, раптом урвали розмову. Все стихло! Це була картина, варта пензля великого митця. Нарешті Іван Іванович вийняв хусточку до носа й почав сякатися; а Іван Никифорович оглянувся навколо себе й спинився очнма на відчинених дверях. Городничий ту ж мить помітив цей рух і наказав зачинити двері якнайщільніше. Тоді обидва приятелі почали їсти і вже ні разу не глянули один на одного. Як тільки скінчився обід, обидва колишні приятелі посхоплювалися з місць і почали шукати шапок, щоб утекти. Тоді городничий моргнув, а Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, одноокий, став за спиною в Івана Никифоровича, а городничий зайшов за спину Іванові Івановичу, і обидва почали підштовхувати їх ззаду, щоб зіпхнути їх докупи і не випускати до того часу, поки не подадуть руки. Іван Іванович, одноокий, наштовхнув Івана Никифоровича, хоч трохи й косо, одначе ж досить іще влучно й на те місце, де стояв Іван Іванович; але городничий учинив дирекцію і занадто вбік, бо ніяк не міг впоратися з свавільною піхотою, що не слухала цього разу ніякої команди, і як на злість, закидала надзвичайно далеко і зовсім у протилежний бік (це, може, виходило через те, що за столом було надзвичайно багато різних наливок), так, що Іван Іванович упав на даму в червоній сукні, яка з цікавості протислася на саму середину. Такий знак не віщував нічого доброго. Одначе суддя, щоб полагодити цю справу, став на місце городничого і, потягнувши носом з верхньої губи всю табаку, одіпхнув Івана Івановича в другий бік. В Миргороді це звичайний спосіб примирення. Він трохи схожий на гру у м'яча. Як тільки суддя пхнув Івана Івановича, Іван Іванович, одноокий, вперся скільки сили і пхнув Івана Никифоровича, з якого піт лив, як дощова вода з даху. Дарма, що обидва приятелі дуже опиралися, одначе їх таки зштовхнули, бо обидві сторони, що діяли, дістали значне підкріплення від інших гостей. Тоді обступили їх з усіх боків щільно й не випускали доти, доки вони не наважилися подати один одному руку. "Бог з вами, Іване Никифоровичу і Іване Івановичу! Скажіть по совісті: за що ви посварилися? не через дурницю хіба? Чи не совісно вам перед людьми та перед богом!" "Я не знаю", сказав Іван Никифорович, відсапуючись з утоми (помітно було, що він був дуже не від того, щоб помиритися): "я не знаю, що я таке зробив Іванові Івновичу; за що ж він порубав мені хліва та думав згубити мене?" "Не винен я ні в яких злих намірах", говорив Іван Іванович, не обертаючи очей до Івана Никифоровича. "Присягаюсь і перед бргом і перед вами, шановне дворянство, нічого я не зробив моєму ворогові. За що ж він мене ганьбить та шкоди завдає моєму чинові й званню?" "Якої ж я вам, Іване Івановичу, завдав шкоди?" сказав Іван Никифорович. Ще одна хвилина такої розмови — і давня ворожнеча от-от мала згаснути. Вже Іван Никифорович поліз до кишені, щоб дістати ріжка й сказати: "призволяйтесь". "Хіба це не шкода", відказав Іван Іванович, не підводячи очей: "коли ви, шановний добродію, образили мій чин та рід таким словом, що його непристойно тут сказати". "Дозвольте вам сказати по-приятельському, Іване Івановичу! (на цьому Іван Никифорович доторкнувся пальцем до ґудзика Івана Івановича, що означало цілковиту його прихильність) ви образились за чорт знає що таке: за те, що я назвав вас гусаком..." Іван Никифорович схаменувся, що вчинив необачність, вимовивши це слово; та вже було пізно: слово було вимовлено. Все пішло до дідька! Коли, почувши те слово без свідків, Іван Іванович знетямився і так розгнівався, що не дай боже нікому такою бачити людину, що ж тепер, зміркуйте, ласкаві читачі, що тепер, коли згубне слово вимовлене було в товаристві, де було безліч дам, перед якими Іван Іванович любив бути особливо пристойним? Якби учинив Іван Никифорович не так, сказав би птиця, а не гусак, ще можна було б якось владнати. Та — всьому кінець! Він кинув на Івана Никифоровича погляд — і який погляд! Якби тому поглядові дано було владу виконавчу, то він стер би на порох Івана Никифоровича. Гості зрозуміли цей погляд і поспішили самі розвести їх. І ця людина, зразок лагідності, що жодної жебрачки не обминав, щоб не розпитати її, вибіг оскаженілий. Ось такі страшні бурі роблять пристрасті! Цілий місяць нічого не було чути про Івана Івановича. Він заперся у себе в домі. Заповідну скриню було відчинено, з скрині видобуто, що? карбованці! старі, дідівські карбованці! І оці карбованці перейшли в забруднені руки чорнильних ділків. Справу було перенесено до палати. І коли дістав Іван Іванович радісну звістку, що завтра розв'яжеться вона, тоді тільки виглянув на світ і наважився вийти з дому. Гай-гай! з того часу палата сповіщала день у день, що справа скінчиться завтра, і так на протязі десяти років! Років тому з п'ять я проїжджав через місто Миргород. Я їхав у погану пору. Тоді стояла осінь з своєю сумно-вологою погодою, грязюкою й туманом. Якась ненатуральна зелень — витвір нудних, безнастанних дощів, вкривала рідкою сіткою поля й ниви, яким вона так пасувала, як пустощі старому, як троянди бабі. На мене тоді великий вплив робила погода: я нудьгував, коли вона була нудна. Та, незважаючи на це, коли я став під'їжджати до Миргорода, то почув, що серце в мене дуже б'ється. Боже, скільки спогадів! я двадцять років не бачив Миргорода. Тут жили тоді у зворушливому приятельстві дві єдині в світі людини, два єдині друзі. А скільки вимерло знаменитих людей! Суддя Дем'ян Дем'янович вже тоді був покійником; Іван Іванович що з одним оком, теж помандрував у безповоротну дорогу. Я виїхав на головну вулицю: скрізь стояли тички з прив'язаними згори віхтями соломи: провадилось якесь нове планування! Кілька хат було розвалено. Залишки з тинів та парканів стирчали похмуро. День був тоді святковий; я наказав вкриту рогожею буду свою спинити перед церквою, і ввійшов так тихо, що ніхто не обернувся. Правда, і нікому було. Церква була порожня. Люду майже нікого. Видно було, що й найбогомільніші побоялись грязюки. Свічки серед похмурого, краще сказати, хворого дня, були якісь химерно неприємні; темні притвори були сумні; довгасті вікна з круглими шибками вмивалися дощовими сльозами. Я одійшов у притвір і звернувся до поважного діда з посивілим волоссям: "Дозвольте дізнатися, чи живнй Іван Никифорович?" В цей час лампада спалахнула ясніше перед образом, і світло просто вдарило в обличчя моєму сусідові. Як же я здивувався, коли, розглядаючи, побачив знайомі риси! То був сам Іван Никифорович! Та як же змінився! "Чи здорові ви, Іване Никифоровичу? Як же ви постарілися!" "Еге, постарівся. Я сьогодні з Полтави", відказав Іван Никифорович. "Що ви кажете! їздили до Полтави в таку погану годину?" "Що ж робити! Позов..." Тут я мимоволі зітхнув. Іван Никифорович помітив те зітхання й сказав: "не турбуйтесь, я маю певну звістку, що справа розв'яжеться на тому тижні, і на мою користь". Я знизав плечима і пішов довідатися що-небудь про Івана Івановича. "Іван Іванович тут!" сказав мені хтось: "він на криласі". Я побачив тоді худу постать. Чи це ж Іван Іванович? Обличчя було вкрите зморшками, волосся було зовсім біле; але бекеша була все та сама. Після перших привітань, Іван Іванович, повернувшись до мене з веселою усмішкою, що так завжди пасувала до його лійкоподібного обличчя, сказав: "Чи повідомити вас про приємну новину?" "Про яку новину?" спитав я. "Завтра неодмінно буде розв'язано нашу справу. Палата сказала напевне". Я зітхнув ще глибше й мершій поспішив попрощатися, бо я їхав у дуже важливій справі, і сів у буду. Худі коні, відомі в Миргороді під назвою кур'єрських, потяглись, вчиняючи копитами своїми, що поринали в сіру багнюку, неприємний для вуха звук. Дощ лив, як із відра, на фурмана, що сидів на передку й напнувся рогожею. Вогкість мене пройняла наскрізь. Сумна застава з будкою, в якій інвалід латав сіре обладнання своє, поволі проминула повз мене. Знову те саме поле, подекуди пооране, чорне, подекуди зелене, мокрі галки та ворони, одноманітний дощ, заплакане без просвітку небо. — Нудно на цьому світі, панове!
переклад А. Хуторянина