Іван Іванович відповів: "Гм!" "Та мій обов'язок", казав далі городничий: "коритися вимогам начальства. Чи знаєте ви, Іване Івановичу, що той, хто викраде в суді казенний папір, підпадає нарівні з усяким іншим злочином під карний суд?" "Так знаю, що, коли хочете, і вас навчу. Так говориться про людей; наприклад, якби ви вкрали папір; але свиня — тварина, створіння боже!" "Воно так; але закон каже: винний у крадіжці... прошу вас прислухатися уважніше: винний! Тут не зазначено ні роду, ні статі, ні звання; виходить, і тварина може бути винна. Воля ваша, а тварину перед тим, як оголосити вирок про кару, треба приставити до поліції, як порушника порядку". "Ні, Петре Федоровичу!" відказав спокійно Іван Іванович. "Цього-то не буде!" "Як ви собі хочете, тільки я повинен чинити за приписами начальства". "Що ж ви страхаєте мене? Певне, хочете прислати по неї безрукого солдата. Я велю двірській бабі його коцюбою випровадити. Йому останню руку переламають". "Не насмілююся з вамн сперечатися. В такому разі, коли не хочете надіслати її до поліції, то користуйтеся з неї, як собі хочете. Заколіть, коли хочете, її до різдва та наробіть з неї шинок, або так із'їжте. Тільки б я у вас попросив, коли будете робити ковбаси, пришліть мені з двійко тих, що у вас так майстерно робить Гапка з свинячої крові та з сала. Моя Аграфена Трохимівна дуже їх любить". "Ковбас, будь ласка, пришлю з двійко". "Дуже вам буду вдячний, люб'язний друже та благодійнику. Тепер дозвольте вам сказати ще одно слово: я маю доручення як від судді, так само і від усіх наших знайомих, так би мовити, помирити вас із приятелем вашим Іваном Никнфоровичем". "Як! з невігласом! щоб я помирився з отим грубіяном? Ніколи! Не буде того, не буде!" Іван Іванович був у надзвичайно рішучому стані. "Як ви собі хочете", відказав на те городничий, частуючи обидві ніздрі табакою. "Я вам не насмілююсь радити; одначе дозвольте сказати: ось ви тепер у сварці, а як помиритесь..." Та Іван Іванович почав говорити про ловіння перепелів, що звичайно траплялося з ним, коли він хотів збити мову. Отже, городничий, не здобувши ніякого успіху, мусив податися додому.
РОЗДІЛ VI З ЯКОГО ЧИТАЧ ЛЕГКО МОЖЕ ДОВІДАТИСЯ ПРО ВСЕ ТЕ, ЩО В НЬОМУ МІСТИТЬСЯ
Хоч як старалися в суді приховати справу, а вже другого дня весь Миргород дізнався, що свиня Івана Івановича потягла скаргу Івана Никифоровича. Сам городничий перший, забувшись, проговорився про це. Коли Іванові Никифоровичу сказали про це, він нічого не сказав, спитав тільки: "чи не бура?" Та Агафія Федосіївна, що була при цьому, взялася знову напосідати на Івана Никифоровича: "що ти, Іване Никифоровичу? з тебе сміятимуться, як із дурня, коли ти попустиш! Який з тебе після того буде дворянин? Ти будеш гірший за ту бабу, що продає сластьони, які ти так любиш!" І вговорила невгамовна! Знайшла десь чоловіка середнього віку, чорнопикого, з плямами по всьому обличчю, в темносиньому з латками на ліктях сюртуці, ну зовсім канцелярського каламаря! Чоботи він мастив дьогтем, носив по троє пер за вухом та прив'язану до ґудзика скляну пляшечку, замість чорнильниці, з'їдав за одним разом дев'ять пирогів, а десятий ховав у кишеню, і на один аркуш гербового паперу стільки вписував усякої ябеди, що ніякий читець не міг би за один раз прочитати, не перебиваючи цього кашлянням та чханням. Оця невеличка подоба людини шпорталася, ниділа, писала і нарешті надряпала такого папера: "До Миргородського повітового суду від дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна. З причини отої скарги моєї, що від мене, дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна, до того мала бути, сукупно з дворянином Іваном Івановим сином Перерепенком; до чого й сам повітовий миргородський суд потурання своє виявив. І саме навіть оте нахабне свавільство бурої свині, бувши в таємниці тримане і вже від сторонніх осіб до відома дійшовши. Понеже отой пропуск та потурання, ико зловмисне, судові всеконечно підлягає; бо отая свиня є тварина дурна, і тим паче здатна до викрадення паперу. З чого очевидно виявляється, що часто згадувана свиня не інакше, як була підбурена до того самим супротивником, що взиває себе дворянином Іваном Івановим сином Перерепенком, якого вже спіймано на розбої, замахові на життя та святотатстві. Проте ото миргородський суд, з притаманною йому небезсторонністю, таємну своєї особи згоду виявив; без якої згоди ота свиня ніяким би способом не могла бути допущена до викрадення паперу; бо миргородський повітовий суд слугами вельми забезпечений, для цього досить уже згадати одного солдата, що повсякчас у прихожій пробуває, який, хоч має одно невидюше око та покалічену руку, але, щоб вигнати свиню та вдарити її дрюком, має цілком відповідні здатності. З чого достеменно видно потурання отого миргородського суду та безперечний розподіл крамарського з того баришу, навзаєм суміщаючись. Отой же вищезгаданий розбійник і дворянин Іван Іванів син Перерепенко в дочиненні ошельмувавшись позостався. Тому й доводжу отому повітовому суду я, дворянин Іван Никнфорів син Довгочхун до належного всевідома, що коли з отої бурої свині чи з дворянина Перерепенка, що погодився з нею, означена скарга відшкодована не буде і в ній вирішення по справедливості та на мою користь не вийде: то я, дворянин Іван Ннкифорів син Довгочхун, про таке отого суду протизаконне потурання подати скаргу до палати маю з належним за формою перенесенням справи. Дворяннн Миргородського повіту Іван Ннкифорів син Довгочхун". Ця скарга справила свій вплив: суддя був людина, як звичайно бувають всі добрі люди, боягузливій. Він вдався до секретаря. Та секретар пустив крізь губи густе "гм" і показав на обличчі своєму байдужу й диявольськи двозначну міну, яку робить сам тільки сатана, коли бачить біля ніг свою жертву, що прибігає до нього. Одно тільки залишалося: помирити двох приятелів. Та як узятись до того, коли всі заходи досі не мали успіху? Однак ще наважилися спробувати, та Іван Іванович впрост оголосив, що не хоче, і навіть дуже розгнівався. Іван Никифорович замість відповіді обернувся спиною назад і хоч би слово сказав. Тоді процес пішов з надзвичайною швидкістю, чим так уславлені судиша. Скаргу позначили, записали, виставили номер, вшили, розписались, усе те за один день, і поклали в шафу, де вона лежала, лежала, лежала рік, другий, третій; безліч дівчат встигло повиходити заміж, у Миргороді проклали нову вулицю; у судді випав один кутній зуб та два бокових, у Івана Івановича бігало по дворі більше дітлахів, ніж раніше, звідкіля вони взялись, бог один знає! Іван Никифорович на докір Іванові Івановичу поставив нового гусячого хліва, хоч трохи й далі від колишнього, і зовсім одгородився будинками від Івана Івановича, так що ці пошани гідні мужі ніколи майже в вічі не бачили один одного, — і справа все лежала в найкращому порядку, в шафі, що зробилася мармуровою від чорнильних плям. Тимчасом сталася надзвичайно поважна для всього Миргорода подія. Городничий упоряджав асамблею! Де візьму я пензлів та фарб, щоб змалювати різноманітність гостей та пишну учту? Візьміть годинника, відкрийте його та погляньте, що там робиться! Чи не правда, нісенітниця страшенна? Уявіть же тепер собі, що майже стільки саме, коли не більше, коліс стояло серед подвір'я в городничого. Яких бричок, яких візків там не було! Одна — в задку широка, а передку вузенька; друга — в задку вузенька, а в передку — широка. Одна була й бричка і візок разом, друга ні бричка ні візок; та була схожа на величезну копицю сіна або на товсту купчиху; друга на розпатланого єврея або на кістяк, з якого не зовсім іще облізла шкура; інша була в профіль чистісінька люлька із вибухом; а та була ні на що не схожа, являючи якусь дивну істоту, зовсім безладну й надзвичайно фантастичну. З-поміж того хаосу коліс та передків здіймалася якась подоба карети з хатнім вікном, з грубими навхрест раминами. Машталіри в сірих чекменях, свитках та сіряках, в смушевих шапках та в різноманітних кашкетах, з люльками в руках, проводили по подвір'ю розпряжених коней. Що за асамблею впорядив городничий! Дозвольте, я перелічу всіх, що там були: Тарас Тарасович, Євпл Акинфович, Євтихій Євтихійович, Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, Сава Гаврилович, наш Іван Іванович, Олефір Олефірович, Макар Назарович, Хома Григорович... Не можу далі! сили бракує! Рука втомлюється писати. А скільки було дам! смаглявих і білолицих, довгих і коротеньких, товстих, як Іван Никифорович, і таких тонких, що, здавалося, кожну можна було сховати в піхві від шпаги городничого. Скільки чепців! скільки суконь! червоних, жовтих, кофійних, зелених, синіх, нових, перелицьованих, перекроєних, хусток, стьожок, ридикюлів! Прощайте, бідні очі! ви нічого не варті будете після цього спектаклю. А якого довгого стола було витягнуто! А як розговорилися всі — який галас вчинили! Куди проти цього млин з усіми своїми жорнами, колесами, шестернею, ступами! Не можу вам сказати напевне, про що вони говорили, але треба думати, що про багато приємних та корисних речей, як-от: про погоду, про собак, про пшеницю, про чепчики, про жеребців. Нарешті, Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, сліпий на одне око, сказав: "мені дуже дивно, що праве око моє (сліпий на одно око Іван Іванович завжди говорив про себе іронічно) не бачить Івана Никифоровича пана Довгочхуна". "Не схотів прийти", сказав городничий. "Як це?" "От уже, слава богу, два роки, як посварились вони між собою, тобто Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, і де один, туди другий нізащо не піде!" "Та що ви кажете!" При цьому одноокий Іван Іванович звів очі вгору і склав руки докупи. "Що ж тепер, коли вже люди з добрими очима не живуть у згоді, то як же жити мені в злагоді з сліпим своїм оком!" На ці слова всі засміялися на весь рот. Усі дуже любили одноокого Івана Івановича за те, що він сипав жартами зовсім на теперішній смак; навіть високий, сухорлявий чоловік у байовому сюртуці з пластирем на носі, що до того часу сидів у кутку й ні разу не виявив руху на своєму обличчі, навіть коли залетіла йому в ніс муха, той самий пан підвівся з свого місця і підсунувся ближче до натовпу, що обступив одноокого Івана Івановича.