"Чого ж вона чорт знає що таке, Іване Никифоровичу?" "Як же таки, ви самі б розміркували до ладу. Це таки рушниця — річ відома; а то чорт знає що: свиня! Коли б не ви казали, я б міг взяти це за образу для себе". "Що ж таке негарне помітили ви в свині?" "Та за кого ж ви справді вважаєте мене? щоб я свиню..." "Сідайте, сідайте! не буду вже... Нехай вам зостається ваша рушниця, нехай собі зогниє та переіржавіє, стоячи в кутку в коморі — не хочу більше говорити про неї". Після того запала мовчанка. "Кажуть", почав Іван Іванович: "що три королі оповістили війну цареві нашому". "Егеж, казав мені Петро Федорович; що ж це за війна? і чого вона?" "Напевне не можна сказати, Іване Никифоровичу, за що вона. Я гадаю, що королі хочуть, щоб ми всі перейшли в турецьку віру". "Ач, дурні, чого захотіли!" промовив Іван Никифорович, підвівши трохи голову. "От бачите, а цар наш й оголосив їм за те війну. Ні, каже, перейдіть ви самі у віру христову!" "Що ж? адже наші їх поб'ють, Іване Івановичу!" "Поб'ють. То не хочете, Іване Ннкнфоровичу, проміняти рушничку?" "Мені дивно, Іване Івановичу, ви, здається, людина відома вченістю, а говорите як підліток. Що б я за дурень такий..." "Сідайте, сідайте. Бог із нею! нехай вона собі згнне; не говоритиму більше!.." У цей час принесли закуску. Іван Іванович випив чарку й закусив пирогом із сметаною. "Слухайте, Іване Никифоровнчу. Я вам дам, крім свині, ще два мішки вівса; ви ж бо вівса не сіяли. Цього року вам однаково треба буде купувати овес". "Ій-богу, Іване Івановичу, з вами говорити треба гороху наївшись. (Це ще нічого, Іван Никифорович ще й не такі слівця пускає). Де видано, щоб хто рушницю проміняв за два мішки вівса? Небійсь, бекеши своєї не віддасте". "Та ви ж забули, Іване Никнфоровичу, що я й свиню ще даю вам". "Як! два мішки вівса й свиню за рушницю?" "А що ж, хіба мало?" "За рушницю?" "Звісно, за рушницю!" "Два мішки за рушницю?" "Два мішки не порожні, а з вівсом; а свиню забули?" "Поцілуйтеся ви з своєю свинею, а коли не хочете, то з чортом!" "О! вас зачепи тільки! Побачите: нашпигують вам на тому світі язика гарячими голками за такі богомерзенні слова. Після розмови з вами треба й обличчя й руки вмити й самому обкуритися". "Дозвольте, Іване Івановичу; рушниця річ благородна, щонайцікавіша забавка, до того й окраса в кімнаті приємна..." "Ви, Іване Никифоровнчу, розносилися так з своєю рушницею, як дурень з писаною торбою", сказав Іван Іванович з досадою, бо й справді починав уже гніватися. "А ви, Іване Івановичу, справжній гусак". Якби Іван Никифорович не сказав цього слова, то вони б посперечалися проміж себе й розійшлись, як завжди, приятелями; але тепер сталося зовсім не те. Іван Іванович увесь спалахнув. "Що ви таке сказали, Іване Никифоровнчу?" запитав він, підвищивши голос. "Я сказав, що ви схожі на гусака, Іване Івановичу!" "Як же ви насмілились, добродію, забувши і пристойність і пошану до чину й фамілії людини, знеславити таким ганебним найменням?" "Що ж тут ганебного? Та чого ви ото й справді розмахалися руками,Іване Івановичу?" "Ще раз кажу, як ви насмілились, знехтувавши всяку пристойність, назвати мене гусаком?" "Начхав я вам на голову, Іване Івановичу! Що це ви так розкудахкались?" Іван Іванович не міг більше стриматися: губи його тремтіли; рот змінив звичайний вигляд іжиці і став схожим на О; очима він так лупав, що зробилося страшно. Це було в Івана Івановича надзвичайно рідко. Треба було для цього його дуже розгнівити. "Та я ж вам об'являю", вимовив Іван Іванович: "що я знати вас не хочу". "Велике лихо! їй-богу, не заплачу від того!" відповів Іван Никифорович. Брехав, брехав, їй-богу, брехав! йому дуже було прикре те. "Ноги моєї не буде у вашій хаті". "Еге-ге!" сказав Іван Никифорович, з досади не знаючи сам, що робити, і навіть проти звичаю ставши на ноги. "Гей, бабо, хлопче!" Тут виткнулася з-за дверей та сама худа баба і невеличкий на зріст хлопчик, закутаний у довгий і широкий сюртук. "Візьміть Івана Івановича за руки та виведіть його за двері!" "Як? Дворянина?" закричав з почуттям гідності й обурення Іван Іванович. "Насмільтесь тільки! підступіть! я вас знищу з дурним вашим паном! Ворон не знайде місця вашого!" (Іван Іванович говорив надзвичайно сильно, коли душа його була обурена). Вся група являла сильну картину: Іван Никифорович, що стояв посеред кімнати в повній красі своїй, без будь-якої оздоби! Баба, роззявивши рота й виявивши на обличчі найбезглуздішу, повну переляку міну! Іван Іванович з піднесеною вгору рукою, як змальовувалося римських трибунів! То була незвичайна хвилина! Спектакль чудовий! і тимчасом був один тільки глядач: це був хлопчик у незмірному сюртуці, що стояв досить спокійно і колупав пальцем свого носа. Нарешті Іван Іванович взяв шапку свою. "Дуже гарно поводитесь ви, Іване Никифоровичу! чудесно! Я це пригадаю вам!" "Ідіть, Іване Івановичу, ідіть! та глядіть, не попадайтеся мені: бо я вам, Іване Івановичу, всю пику поб'ю!" "Ось вам за це, Іване Никифоровичу", відповів Іван Іванович, скрутивши йому дулю та грюкнувши за собою дверима, що вискнули, захрипіли і розчинилися знову. Іван Никифорович виставився з дверей і щось хотів додати, та Іван Іванович уже не оглядався і прожогом біг з подвір'я.
РОЗДІЛ III
Отже два статечні мужі, честь і окраса Миргорода, посварилися між собою! і за що? за дурницю, за гусака. Не хотіли бачити один одного, порвали всі зв'язки, тимчасом як перше були відомі за найнерозлучніших друзів! Щодня бувало Іван Іванович та Іван Никифорович посилають один до одного довідатись про здоров'я і часто перемовляються один з одним із своїх ґанків та говорять один одному такі приємні слова, що серцю мило слухати було. В неділю бувало Іван Іванович у штаметовій бекеші Іван Никифорович у нанковому яснокоричневому козакині йдуть, майже попід руки побравшись один з одним, до церкви. І коли Іван Іванович, що мав очі надзвичайно пильні, перший помічав калюжу чи який-небудь бруд посеред вулиці, що трапляється іноді у Миргороді, то завжди казав Іванові Никифоровнчу: "стережіться, не ступіть сюди ногою, бо тут негаразд". Іван Никифорович, з свого боку, виявляв теж найзворушливіші ознаки приязні і, хоч би як стояв далеко, завжди простягне було до Івана Івановича руку з ріжком, приказуючи: "призволяйтесь!" А яке чудове хазяйство в обох!.. і ці два приятелі... Коли я почув про це, то мене як громом прибило! Я довго не хотів вірити: боже праведний! Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем! Такі достойні люди! То що ж тепер тривке на цьому світі? Коли Іван Іванович прийшов до себе додому, то довго ще хвилювався. Він бувало найперше зайде до стайні подивитися, чи їсть кобила сіно (в Івана Івановича кобилка булана з лисинкою на лобі. Дуже добра конячка); потім нагодує індиків та поросят з рук власних і тоді вже йде до покоїв, де або робить дерев'яний посуд (він дуже майстерно, не гірше за токаря, вміє виробляти всякі речі з дерева), або читає книжку, друковану в Любія, Гарія та Попова (назви її Іван Іванович не пам'ятає, бо дівка вже дуже давно відірвала верхній край титульного аркушика, забавляючи дитину), або ж відпочиває під дашком. А тепер він не взявся до жодного свого повсякчасного діла. Та замість того, зустрівши Гапку, почав лаяти, чого вона тиняється без роботи, тимчасом як вона несла крупи на кухню; кинув палицю на півня, що підійшов до ґанку за звичайним датком і коли підбіг до нього замурзаний хлопчина в подертій сорочинці та закричав: "татку, татку, дай пряника!" то він на нього так страшно посварився і затупав ногами, що переляканий хлопчина забіг бозна-куди. Одначе, нарешті він одумався! взявся до повсякчасного діла. Пізно сів він обідати і вже майже над вечір ліг спочивати під дашком. Добрий борщ із голубами, що зварила Гапка, вигнав зовсім вранішню подію. Іван Іванович знову почав з утіхою розглядати своє господарство. Нарешті спинився очима на сусідовому подвір'ї й сказав сам до себе: "Сьогодні я не був у Івана Никифоровича: піду-но до нього". Сказавши це, Іван Іванович узяв палицю та шапку й подався на вулицю; та ледве тільки вийшов за ворота, як згадав про сварку, плюнув і вернувся назад. Майже такий самий рух трапився й на подвір'ї в Івана Никифоровича. Іван Іванович бачив, як баба вже ступила була на тин, намірившись перелізти до нього на подвір'я, аж раптом почувся голос Івана Никифоровича: "назад! назад! не треба!" Одначе Іванові Івановичу стало дуже нудно. Дуже могло бути, що ці достойні люди другого ж таки дня помирилися б, якби особлива подія в господі Івана Никифоровича не знищила останньої надії та не підлила смальцю в готовий погаснути вогонь ворожнечі. До Івана Никифоровича над вечір того самого дня приїхала Агафія Федосіївна. Агафія Федосіївна не була ні родичкою, ні своячкою, ні навіть кумою Іванові Никифоровичу. Здавалося б, зовсім не було їй чого до нього їздити, і він сам не був занадто їй радий; одначе вона їздила й проживала в нього по цілому тижню, а часом і довше. Тоді вона відбирала ключі і всю господу брала в свої руки. Це було дуже неприємно Іванові Никифоровичу, а проте він, на диво, слухав її, як дитина, і хоч іноді й намагався чинити опір, та завжди Агафія Федосіївна брала гору. Я, правду кажучи, не розумію, чого то так ведеться, що жінки хапають нас за носа, так само спритно, начебто чайник за ручку? Чи то руки їм так створено, чи носи наші ні на що більше не придатні. І дарма, що ніс Івана Никифоровича був трохи схожий на сливу, вона вхопила його за той ніс і водила за собою, як собачку. Він навіть змінював при ній мимоволі звичайні свої життьові звички: не так довго лежав на сонці, а коли й лежав, то не в натурі, а завжди надівав сорочку та шаровари, хоч Агафія Федосіївна зовсім того не вимагала. Вона була неохоча до церемоній, і коли в Івана Никифоровича була пропасниця, вона сама власними руками витирала його з голови до п'ят скипидаром та оцтом. Агафія Федосіївна носила на голові чепець, три бородавки на носі та капот кофійного кольору з жовтенькими квіточками. Уся постать її схожа була на кадовб, і через те знайти її талію було так само важко, як побачити без дзеркала свій ніс. Ніжки в неї були коротенькі, сформовані на зразок двох подушок.