лишенько! Подивіться на сонце!
Справді, воно вже майже торкнулося вершини гори.
Дівчина запросила мене приходити до них, подала руку і пішла, лишивши мене в надзвичайно піднесеному настрої. Я не поспішав додому, боячись, що мене заарештують, а, повечерявши на заїжджому дворі, самотньо блукав майже всю ніч ячмінним полем, відчуваючи Катріону так близько, наче ніс її на руках.
Розділ восьмий
НАЙМАНИЙ ВБИВЦЯ
Другого дня, 29 серпня, я прийшов на призначене прокурором побачення в новому, тільки-но пошитому костюмі.
— А-а, — протяг Престонгрейндж, — сьогодні ви такий нарядний, у моїх дівчаток буде чудовий кавалер. Проходьте. Дуже люб'язно з вашого боку, дуже люб'язно, містер Давід. Ще не все втрачено, нам теж усміхнеться доля. Від сьогодні, сподіваюсь, вашим нещастям прийде кінець.
— Є якісь новини для мене? — мало не крикнув я.
— Перевершено всі сподівання, — почув я у відповідь. — Ваші свідчення будуть, врешті, прийняті, і ви, якщо хочете, можете їхати зі мною на суд, який відбудеться в Інверарі в четвер, 21 вересня.
Від здивування мені забракло слів.
— А поки що, — вів прокурор далі, — хоч я й не прошу вас повторити клятву, однак мушу застерегти, щоб ви тримали язик за зубами. Завтра у вас візьмуть попередні свідчення; врахуйте, чим менше буде сказано, тим краще.
— Постараюсь говорити коротко, — відповів я. — Думаю, що це я вам зобов'язаний цією ласкою. Дуже вдячний. Після того, що було вчора, мілорде, я наче знову на світ народився. Аж не віриться.
— Однак доведеться повірити, — сказав він заспокійливо. — Дуже радий, що ви вдячні мені, і, сподіваюсь, найближчим часом зробите мені послугу, — прокурор кашлянув і додав: — Навіть зараз. Справи значно перемінилися. Ваші свідчення, якими я сьогодні не турбуватиму вас, безперечно, розрядять атмосферу для всіх, хто так чи інакше зв'язаний з цією історією; мені теж буде набагато легше поговорити з вами про інше.
— Мілорде, — спинив я його, — вибачте, що перебиваю вас, але скажіть, як усе це сталося. Перепони, про які ви казали в суботу, навіть мені здалися непереборними. І ось маєш! Як усе це владналося?
— Шановний містер Давід, — сказав прокурор, — я не маю права розкривати ("навіть вам", як ви висловились) того, що робить уряд; вам лишається задовольнитися простим фактом.
Говорячи зі мною, прокурор якось по-батьківськи посміхався, граючись новим пером, і мені здавалося, що в цій людині не може бути й натяку на будь-яку підступність, проте, коли він підсунув до себе аркуш паперу, вмочив у чорнило перо і знову звернувся до мене, в мою душу закралась підозра, і я інстинктивно насторожився.
— Я хотів би з'ясувати одну обставину, — почав він. — Раніш я навмисне уникав її, а зараз у цьому немає потреби. Звичайно, я не збираюся влаштовувати вам допит, його провадитиме інший; це просто моя цікавість. Ви стверджуєте, що зустріли Алана Брека на горі?
— Так, мілорде.
— Це відбулося одразу ж після вбивства?
— Авжеж.
— Ви розмовляли з ним?
— Розмовляв.
— Гадаю, ви знали його раніше? — ніби ненароком кинув прокурор.
— Не розумію, чому ви так думаєте. — Відповів я, — але факт лишається фактом, я знав його.
— Коли ви розійшлися з ним? — допитувався він далі.
— Утримуюсь з відповіддю, — сказав я, — бо таке запитання поставлять мені в суді.
— Містер Бальфор, — невгавав прокурор, — повірте, що це ніскільки вам не зашкодить. Я обіцяв врятувати вам життя і честь, а я вмію дотримувати свого слова. Вам немає потреби хвилюватись. Я бачу, вам здається, начебто ви можете захистити Алана, разом з тим ви твердите про вдячність за виявлену мною послугу, яку (примушуєте мене це сказати) я справді заслужив і неабияк. Безліч різноманітних міркувань вказують на одне й те ж; я певен, що ви могли б допомогти нам вистежити Алана, коли б тільки захотіли.
— Мілорде, — відповів я на це, — даю слово, що навіть не уявляю, де зараз Алан.
Прокурор перевів подих і знову за своє:
— А як його розшукати?
Я сидів перед ним задерев'янілий.
— Ось вона, ваша вдячність, містер Давід! — кинув мій співрозмовник, і знову запала мовчанка. Потім він підвівся. — Гм… Мені не щастить, ми з вами люди різних поглядів. Краще облишимо це; ви одержите повідомлення, де, коли і хто братиме у вас попередні свідчення. Мої дівчатка, мабуть, чекають вас. Вони ніколи мені не пробачать, що я затримую їхнього кавалера.
Нарешті мене спровадили до рук цих красунь у розкішному вбранні, які разом створювали чудовий букет.
Коли ми виходили з дверей, трапилась, здавалося б, зовсім незначна подія, але вона згодом набула неабиякого значення. Раптом я почув голосний уривистий посвист, наче якийсь умовний сигнал. Кинувши оком навколо, я помітив руду голову Нейла-Тома, сина Дункана. Він миттю зник, і мені не пощастило побачити хоч краєчок спідниці Катріони, бо, на мою думку, Нейл мав супроводжувати дівчину.
Мої супутниці повели мене по Брісто і Брунтсвільд-Лінкс, а звідти стежкою до Хоуп-Парк. То було чудове місце для відпочинку, з посипаними гравієм доріжками, з лавами і критими альтанками. За всім цим доглядав сторож.
Іти було далеченько, тому дві молодші леді манірно вдавали втомлених, що впливало на мене гнітюче; старша дивилася на мене, як на якогось дивака, і, здавалось, глумилася. Я весь час намагався втішати себе, що виглядаю набагато краще, ніж учора, але це було не так легко.
В парку я раптом опинився в товаристві восьми, а то й десяти молодих джентльменів (деякі з них були з кокардами — офіцери, більшість адвокати). Вони юрмилися навколо трьох красунь, пропонуючи один перед одним свої послуги. Мене чемно познайомили з усіма, а потім, здавалося, про мою особу одразу ж забули. Молодь у товаристві схожа на диких тварин, вона або нападає на чужинця, або ж зневажає, позабувши будь-яку чемність, ба навіть елементарну людяність. Я певен, що коли б опинився серед павіанів, то вони повелися б точнісінько так, як ця молодь. Дехто з адвокатів вирішив похизуватися своєю дотепністю, а офіцери галасом. Важко було визначити, що мені більш надокучало. Офіцери манірно торкалися рукояток шпаг, адвокати обсмикували поли курток. Я заздрив їм і ладен був виштурхати всіх із парку. Вони ж у свою чергу заздрили мені, що я прийшов у такому чудовому товаристві. Врешті мене затерли, і я плівся позаду всієї компанії, поринувши у свої невеселі думки. Та ось до мене підійшов один з офіцерів, лейтенант Гектор Дункансбі, вайлуватий і пустий горянин. Він запитав, підморгнувши, чи мене, бува, не Пальфуром звуть.
Я відповів ствердно, але не дуже люб'язно, бо в його тоні відчувалась неввічливість.
— А, Пальфур! — вигукнув офіцер, а потім кілька разів повторив: — Пальфур, Пальфур!
— Я бачу, вам не до вподоби моє ім'я, сер, — кинув я роздратовано, бо мене просто нервував цей неотесаний бовдур.
— Ні, — мовив той, — я думав…
— Не радив би вам займатися цим ділом, сер, — обірвав я його. — Не підходяще для вас зайняття.
— Чи ви коли-небудь чули, де Алан Грегор знайшов рогача? — спитав він.
Я поцікавився, що це має означати, але той, пирскаючи сміхом, відповів, що я, напевне на тому самому місці знайшов кочергу і проковтнув її.
— Краще навчіться говорити по-англійськи, а не ображати людей, — відрубав я.
Офіцер узяв мене за руку, вклонився і, підморгуючи, спокійно вивів з Хоуп-Парку. Та не встигли ми заховатися від сторонніх очей, як обличчя мого компаньйона враз змінилося.
— Ви болотяний негідник, — вигукнув він і кулаком ударив мене по зубах.
Я відплатив йому таким самим ударом, якщо не кращим. Офіцер трохи подався назад і з належною чемністю зняв переді мною капелюха.
— Досить рахувати зуби, — сказав він. — Мене, джентльмена, образили. Де ви чули, щоб королівському офіцерові насмілились говорити, що він не знає англійської мови? Ми маємо шпаги, та й Кінгс-Парк недалеко. Підете самі вперед чи показати вам дорогу?
У відповідь я теж вклонився, попросив його йти попереду, а сам пішов слідом. Дорогою він щось бурмотів собі під ніс то про англійську мову, то про королівський мундир. Усе це переконувало мене, що офіцер справді дуже ображений. Але разом з тим поведінка офіцера під час нашого знайомства зраджувала його. Було ясно, що. Його заздалегідь підготували, щоб він посварився зі мною чи то правдою, чи неправдою; ясно було й те, що мене втягнули в якусь нову витівку моїх ворогів; я добре знав свою непідготовленість до дуелі і розумів, що офіцер легко зможе вбити мене.
Коли ми опинилися в похмурому і безлюдному скелястому Кінгс-Парку, мене кілька разів спокушала думка втекти звідти, надто вже не хотілося демонструвати свого неуцтва у фехтуванні, а ще дужче не хотілося вмирати або навіть дістати рану. Однак я зрозумів, що колі! підступність моїх ворогів зайшла так далеко, то їх уже ніщо не спинить. Хоч і нелегко вмирати безславно від шпаги, але це краще, ніж теліпатися на шибениці. Крім того, я побачив, що своїми нерозважливими словами, поспішною відповіддю на удар остаточно відрізав собі шлях до відступу; навіть якщо я втечу, мій супротивник неодмінно переслідуватиме, піймає, тоді до мого нещастя прилучиться ще й ганьба. Отак, зважуючи всі "за" і "проти", я йшов за офіцером, як іде приречений за катом, втративши будь-яку надію на порятунок.
Дійшовши до того місця, де кінчалися скелі, мій супротивник повернув до галявинки, встеленої зеленим мохом, і витяг шпагу. Нашими свідками були тільки птахи. Мені не лишалося нічого іншого, як наслідувати приклад офіцера і стати в бойову позицію, намагаючись вдавати спокійного. Але, здається, приготування не задовольнили містера Дункансбі, який помітив кілька помилок у моїх рухах; він зупинився, зміряв мене пронизливим поглядом, затупцював на місці і почав загрожувати вістрям шпаги. Оскільки у Алана я ніколи не бачив таких прийомів, то, наляканий думкою про неминучу смерть, я остаточно розгубився і відчув себе безпорадним, як мале дитя, бажаючи лише одного — втекти.
— Що з вами? — вигукнув лейтенант.
Раптом, зробивши блискавичний випад, він вибив у мене з рук шпагу, і та залетіла далеко в очерет.
Двічі він повторив подібний маневр, і коли я втретє приніс свою знеславлену зброю, то побачив, що він засунув свою шпагу в піхви і, заклавши руку за борт мундира, чекає мене з сердитим виразом обличчя.
— Будь я проклятий, коли хоч пальцем торкнуся вас! — вигукнув офіцер і з досадою запитав, яке я мав право виходити на дуель з джентльменом, коли не вмію відрізнити вістря шпаги від рукоятки.
Я відповів, що це недолік мого виховання, і в свою чергу запитав, чи віддає він мені належне, що я не боягуз, бо прийняв його виклик і до деякої міри задовольнив його.
— Так, це правда, — визнав він. — Мені самому не бракує сміливості і відваги, я хоробрий, як лев, але отак стояти, як ви, нічого не тямлячи у фехтуванні! Так поводитись на дуелі! Ні, буду відвертим, на такі вчинки я нездатний.