Вечірні розмови на острові

Роберт Луїс Стівенсон

Сторінка 9 з 25

Він напосівся на мене так завзято й вороже, що я відчув: обминути його буде тільки на шкоду.

"Оце називається праведний чоловік! — сказав він тубільною мовою. — Він виголосив казання проти мене, але в серці в нього було не те. В казанні він говорив про любов до Бога, але ті слова були в нього не в серці, а тільки на язиці. [94] Хочете знати, що було в нього на серці? — вигукнув він. — Зараз я вам покажу!" — І, клацнувши пальцями біля моєї голови, він немовби вихопив з неї долар і підніс його вгору.

По юрбі пробіг такий гучний гомін, як той, що ним полінезійці могли б зустріти чудо. А я стояв остовпілий. То був звичайнісінький цирковий фокус, удома я бачив його раз із двадцять, але як переконати в цьому тубільців? Я пошкодував, що сам не вчився ілюзіонізму замість гебрейської мови, аби відплатити цьому пройдисвітові його ж таки монетою. Але що вдієш: я не міг стояти й мовчати, а якихось сильних слів у мене не знайшлося.

"Будьте ласкаві більш не доторкатись до мене", — сказав я.

,Д не подумаю, — відказує він. —1 долара вашого не візьму. Ось він", — і кинув монету мені під ноги. Мені потім сказали, що вона там три дні пролежала.

— Мушу сказати, він добре зіграв, — озвався я.

— О, він розумний, — погодився містер Тарлтон, — а який небезпечний, це ви вже самі побачили. Він причетний до страхітної смерті того паралітика; його звинувачують в отруєнні Адамса; він вижив звідси Вігорса наклепами, що могли призвести й до вбивства, а тепер нема сумніву, що він завзявся спекатися вас. Як він гадає це зробити, ми ще не знаємо, та це напевне буде щось новеньке. Винахідливість у нього невичерпна.

— Він завдає собі чимало клопоту, — сказав я. — А, власне, заради чого?

— А скільки копри збирають у цій окрузі, як ви гадаєте? — спитав місіонер.

— Та, мабуть, тонн із шістдесят, — відповів я.

— І який прибуток тутешнього агента? — знов спитав він.

— Десь зо три фунти, — відповів я.

— Тоді можете самі порахувати, скільки він виграє на цьому, — сказав містер Тарлтон. — Але для нас найважливіше побороти його. Ясно, що це він розпустив якусь чутку про Аму, аби віддалити її від усіх і підкорити своїй лихій волі. Це йому не вдалось, а побачивши, що з'явився новий конкурент, він надумався використати її інакше. Але найперше — це з ясувати, що сталося з Наму. Слухай, Амо, а як повівся Наму, коли люди почали цуратися вас із матір ю?

— Однаково, що й усі, — відказала Ама.

— Боюся, що пес повернувся до своєї блювотини, — сказав містер Тарлтон. — Але що я зможу зробити для вас? Поговорю з Наму, попереджу його, що за ним стежать; дивно буде, [95] якщо він і далі поводитиметься негоже, коли буде насторожений. Все ж ця осторога може підвести, і тоді вам доведеться поткнутися кудись інде. У вас тут є двоє людей, до кого можна звернутися. Насамперед — отой священик, що може захистити вас ради католицьких інтересів; їхня громадка тут мізерна, але там двоє ватагів. А потім іще старий Фаясо. О, якби це років кілька тому, вам би не був потрібен більш ніхто; але його вплив дуже ослабнув, перейшов у руки Маса, а Маеа, боюся, один із Кейсових попихачів. У крайньому разі, якщо станеться щось зовсім кепське, пошліть кого або самі приїдьте до Фале-Алії, і хоча в мене з місяць не буде справ на цьому кінці острова, я подивлюся, що можна буде зробити.

Містер Тарлтон попрощався з нами, а за півгодини його веслярі вже завели пісню й за облавками місіонерського човна почали зблискувати весла.

ЧОРТІВНЯ

Минув майже місяць без якихось великих пригод. Увечері після нашого шлюбу прийшов Калоша, поводився страшенно люб'язно, а потім заходив на смерканні майже щодня викурити люлечку в родинному колі. Він, звичайно, міг погомоніти з Амою, а мене почав учити тубільної говірки й французької мови відразу. Він був добросердий стариган, тільки бруднющий аж страх, і збаламутив мені голову чужими мовами гірше, ніж коли будували Вавилонську вежу*.

То була єдина наша розвага, і завдяки їй я почувався не таким самотнім, але ж вона не давала ніякої вигоди, бо хоча священик приходив, і сидів у нас, і балакав, та ніхто з його пастви не потикався до моєї крамниці, і якби я не придумав іншого способу, на складі в мене не було б і фунта копри. А придумав я ось що: Фаавао, Амина мати, мала десятків зо два родючих пальм. Звичайно, найняти робітників ми не могли через оте табу, і я з жінкою та з тещею заходився робити копру своїми руками. Копра виходила така, що аж слинка текла — я й гадки не мав, як дурили мене тубільці, поки не насушив тих чотирьох сотень фунтів власними руками, і така легесенька, що мені кортіло самому підмочити її.

Коли ми працювали, чимало юнаків цілі дні гаяли, аби подивитись на нас, а одного разу прийшов і той чорнюк. Він стояв віддалеки серед тубільців, і сміявся, і корчив із себе великого пана та бозна-якого дотепника, поки мене взяло за печінки. [96]

— Агов, ти, чорнюче! — гукнув я.

— Я не говорю до вас, сер, — відказав чорнюк. — Я розмовляю осьде з цими джентльменами.

— Я бачу, — сказав я, — але я, з ласки твоєї, говорю до тебе, містере Чорний Джеку. І я хочу спитати тільки одне: ти бачив Кейсову розмальовану пику десь із тиждень тому?

— Ні, сер, — відказав він.

— Ну гаразд, — сказав я, — тоді я десь так хвилини за дві покажу тобі її рідного брата, тільки чорного.

І рушив до нього — повільно-повільно, не піднімаючи рук, але в очах моїх, якби хто не полінувався до них заглянути, світило щось лихе.

— Ви ниций, хулігарний тип, сер, — каже він.

— Ще б пак! — відказую я.

Тим часом він подумав, що підпускати мене ближче вже небезпечно, і чкурнув геть так, що було просто любо дивитися. І більше я не бачив нікого з цієї пречудової банди, аж поки не сталося те, про що я збираюсь розповісти.

В ті дні одною з найперших моїх справ було полювання в лісі, де (як уже сказав мені Кейс) дичини аж роїлося. Я вже згадував про мис, що прикривав селище й мою факторію зі сходу. За той мис, у дальшу затоку, вела стежка понад берегом. Там щодня віяв дужий вітер, а що при кінці мису бар'єрний риф уривався, то на береги затоки накочувався потужний прибій. Скелястий пагорок біля самого берега розділяв долину надвоє, і під час припливу хвиля била прямо в скелю, так що там годі було пройти. Затоку обступали порослі лісом гори, зі східного боку дуже круті й густо залісені, а внизу понад морем голі й урвисті — чорні скелі, поцятковані червоним. Угорі змикались верхівки великих дерев: одні — ясно-зелені, інші — червоні, а пісок на березі був чорний, як ваші черевики. Понад затокою пурхало без ліку птахів, декотрі білі, як сніг, і серед дня там ширяла летюча лисиця, чи то вампір, із вищиреними зубами.

Довгенько я доходив тільки до цих скель, а далі не важився. Стежки далі не було й знаку, а кокосові пальми в пониззі долини були останні з цього боку. Бо все "око" острова — так тубільці називають навітряний кінець — було безлюдне. Від Фалези аж до Папа-Мамулу жодної оселі, жодної людини, жодного посадженого плодового дерева. Рифу там здебільшого не було, берег урвистий, море било прямо в скелі, й пристати човном, можна сказати, ніде.

Слід вам повісти, що відколи я почав ходити до лісу, хоча ніхто з тубільців і далі не підступав до моєї оселі, ходились люди, ладні побути разом зі мною там, де ніхто не міг їх побачити, а що я вже почав трохи белькотати по-тубільному, та й з них більшість знала бодай кілька англійських слів, то між нами потроху зав'язувались розмови, звичайно, не бозна-які змістовні, та все ж вони принаймні відгонили найтяжчу досаду, бо таки нелегко терпіти, коли з тебе роблять прокаженого.

І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.

Я спитав його, чи є яка дорога на схід.

— Колись був дорога, — відповів він. — Тепер він мертвий.

— Ніхто там не ходи? — допитувався я.

— Нема добре, — пояснив він. — Забагато чортяка зоставайся там.

— А! — сказав я. — Там багато чортяка, в той ліс?

— Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, — потвердив мій товариш. — Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.

Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.

— Твій гадай мій чортяка? — спитав я.

— Не гадай чортяка, — заспокійливо мовив він. — Гадай однаково що дурень.

— А Ама, вона чортяка? — допитувався я.

— Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, — відповів юнак.

Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.

— Агов, друже, — сказав я, — твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.

— Есі не однаково, Есі тиявіл, — відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.

Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із [98] собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.

Весь цей час — і всю дорогу додому — я товк собі в думках те тубільне слово: "ти-я-віл", а щоб не забути, придумав для пам'яті таку фразу: "Ти і я запрягли вола".

— Амо, — спитав я, коли прийшов, — що таке "тиявіл"?

— Чортяка, — відповіла вона.

— А я гадав, що чортяка буде "айту".

— Айту — то інакший чортяка, — сказала вона, — зоставайся ліс, їж канаки. Тиявіл великий ватаг чортяка, зоставайся вдома, однаково що християнський чортяка.

— Дякую, — сказав я, — нічого не втямив.

6 7 8 9 10 11 12