Вечірні розмови на острові

Роберт Луїс Стівенсон

Сторінка 3 з 25

І ще одна думка зринула в моїй голові. Тепер, коли ми вдвох, вона пеститься до мене, як котеня. Але в домі у агентів вона поводилась чисто тобі графиня: гордо й стримано. Ну, а ще її вбрання, хоч його на ній і небагатечко було, та й те тубільне, але ж тонка-претонка тала, і витончені пахощі, й червоні квіти та зернятка, все таке яскраве, чисто самоцвіти, тільки більше... Одне слово, мені подумалося, що вона й справді ніби якась графиня, вбрана до театру на концерт, слухати великих співаків, і зовсім не пара для бідного торговельного агента, як оце я. [68]

Вона вбігла в дім перша, і я ще знадвору побачив, як у вікні блиснув сірник і засвітилася лампа. Оселя була прегарна, збудована з коралового каменю, з просторою верандою, і середня кімната висока та простора. Мої скрині та ящики лежали купою, поскидані без ладу, і посеред цього розгардіяшу стояла біля столу Ама, дожидаючи мене, її тінь позад неї перетинала всю кімнату й сягала склепіння бляшаного даху; і постать її вирізнялась ясно на тому тлі, а шкіра аж полискувала у світлі лампи. Я зупинився на порозі, а вона мовчки звела на мене очі, й погляд їхній був і жадібний, і несміливий. Потім вона поклала руку собі на груди.

— Я твій жінуся, — сказала. Мене ще ніколи так не хвилювала жінка: від жадання в мене все аж тріпотіло, як от вітрило тріпоче на вітрі.

Якби я й хотів щось сказати, то не зміг би, а якби й міг, то б не сказав. Мені було соромно, що мене так схвилювала тубілка, соромно й за свій шлюб, і за оте свідоцтво, що вона сховала, наче святощі, у своїй спідничці. Я відвернувся й удав, ніби порпаюсь у багажі. Насамперед я вишукав там ящик джину — єдиний, що його привіз із собою, — і почасти заради дівчини, а почасти згадавши оте страхіття — старого Рендола, — раптом надумав зробити ось що: зірвав віко з ящика, кишеньковим коркотягом повідкорковував усі пляшки й наказав Амі повиливати джин із веранди на землю.

Вона зробила де й повернулася, спантеличено дивлячись на мене.

— Нема пуття, — сказав я, бо вже трохи краще володів голосом. — Чоловік він пий, він нема пуття.

Вона погодилася з цим, але й далі була замислена. Врешті спитала:

— Нащо ти привези? Коли не хочеш пий, тоді не привези, гадаю.

— Усе гаразд, — відказав я. — Колись я дуже багато хочу пий, тепер не хочу. Бач, я не знав, що буду маю один маленький жінуся. Коли я пий джин, мій маленький жінуся буде боюсь.

Я насилу спромігся говорити з нею ласкаво, бо колись заприсягся перед собою, що ніколи не покажу себе макухою Перед тубілкою, і тепер мені лишалось тільки замовкнути. Вона стояла й поважно дивилась на мене, а я сидів біля розкритого ящика.

— Я гадай, ти є пуття, — промовила вона. І раптом упала переді мною ницьма. — Я твій, однаково що свиня! —вигукнула. [69]

ЗАКЛЯТТЯ

Уранці я вийшов на веранду перед самим сходом сонця. Мій дім був зі східного боку селища останній; далі здіймався високий скелястий мис, порослий лісом, і затуляв сонячний схід. На заході збігала з гори бистра холодна річка, а за нею лежало селище — розсип хатин серед зелені, кокосові пальми та хлібні дерева. На декотрих хатинах віконниці були ще спущені, на інших уже підняті; я бачив, що сітки від москітів ще натягнені, і всередині неясно видніли постаті людей, які щойно прокинулись і ще не вийшли, а інші безмовно тинялись серед зелені, повгортані в барвисті нічні халати й схожі на бедуїнів на малюнках із Біблії. Стояла мертва тиша, урочистий дух і прохолода, і світло світанку над лагуною скидалось на відблиск вогнища.

Але те, що мене стурбувало, було ближче. Кількадесят юнаків та дітлахів півколом оточували мій дім; річка розділяла їх, декотрі були на цьому березі, декотрі на тому, а один чипів на великій каменюці посеред течії; і всі вони сиділи безмовно, повгортані в простирадла, прикипівши очима до мого дому й до мене, наче лягаві собаки. "Диво якесь", — подумав я, виходячи з дому. А коли я скупався і, повертаючись додому, побачив їх усіх там-таки, а з ними ще двох чи трьох нових, то здивувався ще дужче. "І що вони добачили там такого цікавого!" — подумав я, входячи.

Але думка про цих роззяв застрягла у мене в голові, й невдовзі я вийшов знову. Сонце вже підбилось височенько, але з-за лісистого мису ще не вийшло. Минуло десь із чверть години. А людей насходилось іще більше, другий берег річки вони обсіли вряд, — може, з тридцятеро дорослих, а дітей двічі стільки, — ті стоять, ті сидять навпочіпки долі, і всі витріщаються на мій дім. Колись я вже бачив на одному острові, як один дім отак оточили, але там у домі крамар лупцював свою жінку, а вона репетувала. А тут не було нічого — в печі топилося, дим із комина йшов, як у всіх добрих людей, ні до чого й присікатися. Звісно, приїхав чужинець, але ж вони вже бачили того чужинця напередодні, і ніякого переполоху не було. Що ж їх тепер сколошкало? Я зіперся ліктями на поруччя та й сам у них утупився. А їм хоч би що! Діти час від часу про щось там джерготіли, але так тихо, що я навіть голосів не міг розчути, не те що слів. А решта стовбичили, мов кам'яні боввани: витріщаються на мене мовчки і якось так сумно своїми блискучими очима, і мені враз видалося, наче я стою на [70] помості під шибеницею, а ці добрі люди прийшли подивитись, як мене вішатимуть.

Я відчув, що мені стає кисло на серці, і злякався, що вони це помітять, а такого не можна допустити. Я випростався, вдав, ніби потягуюсь, спустився сходинками з веранди й неквапом поплентав до річки. По стовпиську перебіг короткий гомін, як ото в театрі, коли піднімається завіса, і декотрі з найближчих трохи розступились. Я побачив, як одна дівчина поклала руку на плече юнакові, а другою показала вгору і водночас промовила щось тубільною говіркою, здушеним голосом. Футів за три від стежки, якою я йшов, сиділо троє маленьких хлоп'ят. Угорнені в простирадла, з поголеними голівками, з чубчиками, залишеними на маківці, з зачудованими личками, вони скидались на оті фігурки, що їх ставлять на каміні. Поки що вони сиділи нерухомо, поважно, мов судді. Я підходив до них швидко, рішуче, ніби людина, що прямує до якогось діла, і мені здалося, що на трьох личках блимнув якийсь подив. Тоді один малюк (той, що сидів найдалі) схопився і прожогом кинувся до своєї матусі. Решта двоє хотіли бігти за ним, зашпортнулись, покотилися по землі, репетуючи, виборсались зі своїх простирадел. За мить усі троє уже прожогом утікали, голісінькі, й верещали, мов поросята. Тубільці, що ніколи, навіть на похороні, не проґавлять нагоди посміятись, коротенько реготнули, наче собаки гавкнули, і знов замовкли.

Кажуть, людині страшно зоставатись самій. Дурниця. У темряві чи в густих хащах їй страшно від того, що вона не знає, чи не чигає на неї отут поряд ціле військо. А найстрашніше бува їй, коли вона опиниться сама серед юрби, не відаючи, що в тієї юрби на думці. Коли той сміх урвався, я теж зупинився. Хлоп'ята ще не добігли до своєї якірної стоянки, вони ще мчали в один бік, а я вже завернув на шістнадцять румбів і гайнув у другий. Я вийшов з дому, мов дурень, і на всіх вітрилах попрямував до моря, а тепер знову, мов дурень, вертався назад. Напевне, картина була вкрай кумедна, і що мене найдужче приголомшило, так це те' Що тепер ніхто не засміявся. Тільки одна стара тубілка застогнала якось молитовно, як ото сектярі у своїй молільні після проповіді.

— Я ще ніколи не бачив таких дурних канаків, як оце тут, — сказав я вдома до Ами, дивлячись на тих роззяв у вікно.

— Нічого не знай, — відказала Ама зі зневажливою міною, як оте вона вміла. [71] Більш ми про це не говорили, бо я був вибитий з колії, а Ама сприйняла цю історію так байдуже, що мені аж соромно стало.

Весь день ті бевзі просиділи з західного боку мого будинку та за річкою, дожидаючи якоїсь потіхи, не знаю вже якої, — може, щоб вогонь упав з неба й спалив мене з усіма тельбухами. Але надвечір, як усі щирі остров'яни, вони знудились і забралися геть, а натомість влаштували танці у великому домі селища, звідки чути було їхні співи та плескання в долоні, мабуть, години до десятої вечора, а другого дня вони наче геть забули про моє існування. Якби впав з неба вогонь або земля розверзлась і поглинула мене, мабуть, ніхто б не прийшов подивитись на це чи то для розваги, чи то для науки, чи то ще для чогось. Але я мав іще пересвідчитися, що вони нічого не забули і знишка пильно стежили, що буде зі мною далі.

Обидва ті дні я не мав коли вгору глянути: давав лад крамниці та перевіряв ті запаси, що лишив тут Вігорс. Ця робота геть висилювала мене і не дуже давала думати про щось інше. У попередньому рейсі Бен уже ревізував запаси, і я знав, що Бенові можна вірити, але мені ясно було, що там ще хтось похазяйнував за цей час. Я побачив, що на покриття недостачі може піти піврічна платня й увесь прибуток і ладен був сам себе відшмагати за те, що був такий дурний — сидів чаркував із тим Кейсом, замість зробити ревізію при капітані.

Та чи варто лити сльози за торішнім снігом? Що з воза впало, то вже пропало. Я міг тільки дати лад тому, що лишилося, та моїм власним запасам (які сам вибрав), поганяти пацюків і тарганів та обладнати крамницю як слід, по-сіднейському. Все вийшло — любо глянути! А третього ранку я закурив люлечку, став на порозі й подивився всередину, тоді обернувся, глянув на високу гору й побачив, як тріпочуть кокосові мати над тоннами копри*, а тоді глянув на селище в зелені й там побачив острівних чепурунів та чепурух, а як полічив ті ярди барвистого ситцю, що вони накуплять на спіднички та сукенки, то відчув, що оце я нарешті попав у таке місце, де можна напхати капшук, тоді вернутись додому й відкрити свій шиночок. Сів я на веранді, а довкола така пишна природа, око вбирає, сонце золоте, і чистий, свіжий, здоровий пасат розганя тобі кров незгірш за купіль морську, і вся та історія відійшла в непам'ять, і я поринув у мрії про Англію, хоча то, кінець кінцем, бридка, холодна й мокра діра, де сонця не стає й на те, щоб книжку почитати, та про [72] свій майбутній шиночок десь над битим шляхом, наче над проспектом у місті, з вивіскою на зеленому дереві.

Так було вранці, але минув день, і ніякий дідько навіть не заглянув до мене, а що я добре знав тубільців на інших островах, це здалось мені дуже дивним.

1 2 3 4 5 6 7