Але стежив за ним, поки він не зник з очей, а коли його не стало видно, я чкурнув до сховку скільки було духу, бо не довіряв йому й на щербатий мідяк. Одне я зрозумів: я здуру остеріг його, а тому те, що задумав, мушу зробити не гаючись.
Вам може здатися, що я вже мав хвилювання аж задосить для одного ранку; одначе мене чекала ще одна несподіванка. Тільки-но вийшовши з-за мису й глянувши на свій дім, я побачив, що там є хтось чужий. Біля дверей сиділи навпочіпки двоє озброєних вартових. Що я міг подумати, як не те, що ненависть до Ами вихлюпнулась через вінця і тубільці захопили факторію. На мить я подумав, що Аму вже кудись забрали, а ці озброєні люди тепер чекали на мене, щоб і зі мною зробити те саме.
Та коли я в поспіху підійшов ближче, то вгледів ще й третього тубільця, що сидів на веранді як гість, а Ама розмовляла з ним як господиня. А як підійшов іще ближче, то впізнав у ньому отого рославого молодого ватага, Маеа, і він сидів усміхнений і курив. І що ж він курив? Не якусь там [107] вашу європейську сигаретку, що годиться хіба для кота, і не оту здоровезну дрючину тубільного виробу,, що її справді незле курнути, коли в тебе розбилася люлька, — ні, він курив сигару, і то одну з моїх мексиканських сигар, я міг би в цьому заприсягтися. У мене аж серце забилося дужче, бо в голові зринула шалена надія, що всі прикрощі минулись і Маеа прийшов миритися.
Ама побачила, що я підходжу, показала на мене йому, і він зустрів мене на верхній сходинці моєї ж таки веранди — ну справжній тобі джентльмен!
— Вілівілі, — сказав він — вимовляти моє прізвище точніше тубільці не вміли, — я радий.
Нема що казати: коли тубільний ватаг хоче бути люб'язним, він це вміє. Я з першого слова зрозумів, як стоять справи. І Амі можна було й не казати: "Він уже не боїться Есі, він принеси копра". Можете мені повірити, я стиснув руку цьому канакові, немов найшляхетнішому білому в Європі.
А вся річ була в тому, що Кейс і він підбивали клинці до тієї самої дівчини, чи принаймні в Маеа була така підозра, і він вирішив з такої нагоди дозолити агентові. Він причепурився, наказав двом своїм прибічникам умитись і взяти зброю задля більшого параду і, все-таки діждавшись, поки Кейс піде з селища, прийшов до мене проситися в постійні клієнти. Він був не тільки могутній, а й багатий. Гадаю, що його прибуток був із півсотні тисяч горіхів на рік. Я дав йому на чверть цента більше від звичайної тамтешньої ціни, а щодо кредиту, то я б віддав йому все, що було в крамниці, ще й саму її на додачу, такий був радий бачити його. Мушу сказати, що закупи він робив по-панському: рису, консервів і сухарів на тиждень бенкетувати, а тканини цілими сувоями. Крім того, він був дуже приязний, тішився розмовою, і ми перекидалися жартами — здебільшого через тлумача, бо він знав дуже мало англійських слів, а моя тубільна мова була ще безбарвна. Одне я зрозумів: він насправді ніколи не думав дуже погано про Аму і ніколи по-справжньому не боявся, а тільки мусив прикидатися з упертості та ще тому, що, на його думку, Кейс мав велику силу в селищі й міг допомогти йому піднятись вище.
Це відкрило мені, що ми обидва в неабиякій притузі. Те, що він зробив, означало виклик усьому селищу і могло коштувати йому всієї влади. Навіть більше — після моєї розмови з Кейсом на березі це, подумав я, може коштувати мені життя. Кейс, власне, сказав, що вколошкає мене, коли я дістану хоч трохи копри; а вернувшись додому, він дізнається, що найкращий у селищі клієнт відкинувся від нього. [108]
Тому я подумав, що найрозумніше буде першим його впорати.
— Слухай, Амо, — почав я, — скажи йому: мені дуже шкода, що я примусив його чекати, але я був у лісі, ходив дивитись на Кейсову крамничку з отими тияволами.
— Він питає, чи ти бійся, — переклала мені Ама. Я засміявся.
— Не дуже! Скажи йому, що то дурна крамничка з цяцьками! Скажи йому, що в Англії ми даємо такі речі дітлахам як забавки.
— Він хоче знаєш, чи ти чув чортяка співай, — спитала вона далі.
— Бач, тепер я не можу, — відповів я, — бо в крамниці нема струн для банджо; але як знову прийде корабель, я поставлю таку штуку отут на веранді, хай сам побачить, чи багато там чортяки. Скажи йому, що як тільки дістану струни, змайструю йому одну для його малюків. Називається воно "ялова арфа", і можеш пояснити: по-англійському це слово означає, що за таку річ ніхто, крім послідущого дурня, й цента не дасть.
Цього разу Маеа був такий потішений, що знову спробував заговорити по-англійському.
— Ти правду кажи? — питає.
— Аякже! — відказую. — Однаково що Біблія. Принеси сюди Біблію, Амо, коли в тебе є, і я її поцілую. Або ще краще, — кажу я, йдучи зразу ва-банк, — спитай його, чи він побоїться сам сходити туди вдень.
Виявилося, що він не боїться: вдень, та ще й у чиємусь товаристві, може зважитись на таке.
— Ну, тоді порядок! — сказав я. — Розтлумач йому, що той Есі шахрай, а його страшидла — дурниці, і як Маеа сходить туди завтра, то побачить, чи багато там лишилося з усього. Тільки втовкмач йому ще одне, Амо: коли він усе розляпає і воно дійде до Кейса, тоді я пропащий! Я тягну руку за ним, за Маеа, скажи йому це, і як він хоч словом де прохопиться, моя кров упаде на його двері, а сам він буде проклятий на Цьому й на тому світі.
Ама переклала йому все, і він міцно стис мені руку й мовив: "Я не кажи. Йди на гору завтра. Ти моя друг?"
"Е ні, сер, — відказую, — це дурниця. Я прибув сюди торгувати, скажи йому, а не заводити друзів. Ну, а Кейса я виряджу на той світ!"
Маеа пішов додому, й видно було, що він задоволений. [109]
НІЧ У ЛІСІ
Тепер мені не було куди дітися: до завтра треба поламати всю оту блудню з тияволом, і я мав клопоту по вуха не тільки з готуванням до цього, а й з умовляннями Ами. Мій дім обернувся в якийсь дискусійний клуб. Ама нізащо не хотіла, щоб я йшов до лісу вночі: вона була певна, що я не вернуся звідти. Ви вже знаєте, які в неї бували докази, я вам наводив зразочок із королевою Вікторією та з чортом, то можете собі уявити, як воно мені остобісіло ще до смерку.
Нарешті я набрів на добру думку. "На 'кий біс метати перли перед нею?" — подумав я. Краще підкинути їй ще трохи тієї січки, що у неї в голові.
— Ну, тоді слухай мене, — кажу я. — Розшукай свою Біблію, і я візьму її з собою. Тоді все буде гаразд.
Вона знов почала запевняти, що ніяка Біблія тут не поможе.
— Це все ваша канацька темнота! — відрубав я. — Принеси Біблію, кажу.
Вона принесла книжку, я розгорнув її на титульній сторінці, де, як я гадав, мало бути щось по-англійському, і воно справді там було.
— Ось! — сказав я. — Поглянь! "Лондон. Надруковано для Британського й закордонного Біблійного товариства, Блек-фраєз", — і рік, якого я не міг прочитати через оті "М", "С" та "X"*. — Туди, де є щось від Біблійного товариства, Блекфраєз, жоден чортяка не поткнеться. Ти що ж собі гадаєш, дурненька: як ми даємо раду всім "айту" у себе в Англії? Тільки через Біблійне товариство.
— Я гадай, у вас ніякий чортяка нема, — відказала вона. — Білий чоловік, він так моя кажи, що нема.
— І ти ото повірила? — відказую. — Як же це може бути, що тут на всіх островах їх повно, а в Європі нема?
— Так у вас же хлібне дерево не рости, — пояснила вона. Я ладен був рвати на собі волосся.
— Слухай, старенька, — сказав їй, — припни вже язика, бо мені набридло. Я беру Біблію й рушаю прямо, як по рейках, у ліс. Це моє останнє слово.
Ніч випала незвичайно темна, на заході сонця насунули хмари й затягли все небо; не блимала жодна зірочка, тільки показався серпик місяця на ущербі, та й то аж далеко після півночі. По всьому селищу світились вікна й розчинені двері в хатинах, а на рифі рухалися смолоскипи численних рибалок, і то була наче святкова ілюмінація, але море, гори й ліси геть потонули в темряві. Я вийшов із дому годину о [ПО] восьмій, нав'ючений, як віслюк. Насамперед ота Біблія, здоровезна книжка, що я сам собі здуру накинув. Потім рушниця, і ніж, і ліхтар, і сірники — усе конче потрібне. А далі головне, від чого залежав успіх усієї справи: добряча торба пороху, кілька брусків динаміту — тих, що ними рибу глушать, — і два чи три шматки бікфордового шнура, які я витяг з бляшанки й по змозі ретельніше поз'єднував, бо вони були з тих, котрі виробляють для торгівлі на південних морях, і треба бути зовсім дурнем, щоб на них покладатися. Одне слово, я мав чим наробити неабиякого гуркоту! Мені було байдуже, скільки воно коштуватиме, я хотів направити все діло.
Поки я йшов по відкритому місцю й мав за орієнтир світло у своїй оселі, все було гаразд. Та коли я дістався до стежки, то опинився в такій темряві, що не міг іти далі, бо натикався раз у раз на дерева й кляв усе, ніби людина, що шукає сірників у себе в спальні. Я знав, що світити ліхтар небезпечно, бо вогника буде видно аж до кінця мису, а що туди, коли стемніє, ніхто не ходить, то про це почнуть балакати і врешті внесуть усе в вуха Кейсові. Але що я міг удіяти? Треба було або відмовитись від свого заміру й осоромитись перед Маса, або засвітити ліхтар, ризикнути й упорати все діло якомога швидше.
Вийшовши на стежку, я наддав ходи, скільки міг, а як дістався до чорного піску, то пустився бігом. Бо приплив був уже досить високо, і щоб пронести свій порох сухим між прибоєм і урвищем, треба було поспішати якомога. Навіть так мене захлюпувало до колін, а одного разу я мало не впав, перечепившись через камінь. Увесь цей час мене підганяли нагальна потреба, і свіже повітря, і запах моря, та коли я дістався до лісу й побрався стежкою вгору, то вже не так поспішав. Панові Кейсові струни від банджо та різьблені ідоли вже добряче стерли в моїх очах моторошний чар того лісу, і все ж я думав, що ця дорога таки жаска, й здогадувався, як мали боятись Кейсові учні, проходячи тут. У світлі ліхтаря, що пробивалося поміж усіма отими стовбурами, та розсохами, та гіллям, та звислими поплутаними ліанами, уся місцина, чи бодай те, що було видне, здавалась якимсь лабіринтом з Рухливих тіней. Вони сунули тобі назустріч, рухливі й масивні, ніби велетні, а потім, крутнувшися, зникали; вони підносились над головою в тебе, наче бойові киї, й відлітали в темряву, немов птахи. На землі світилося трухле дерево, як ото світиться сірникова коробка, коли об неї тернеш сірником, гілля вгорі падали на мене, ніби піт, великі холодні краплі.