Він попростував поміж коліями, вулиця мерехтіла, мов річка, поміж темними будиночками. Ліворуч було чимало крамничок, та бознає, що в них продавалося, бо залізні жалюзі були опущені; о праву руч пустельні й відкриті усім вітрам кам'яниці, що скидалися на вокзали, а потім уряди-годи траплялися цегляні мури. Та це був Марсель. Здоровань Луї поспитався:
— Куди ж це вони всі поділися?
— Заходьте хутчій! — заволав чийсь голос.
В закутку провулка видніла відчинена забігайлівка. Кремезний паруб'яга з миршавими рідкими вусами стояв на порозі й кричав: "Заходьте ж хутчій!", а потім зненацька де не взялися люди, яких Здоровань Луї дотоді й не бачив, й побігли до забігайлівки. Здоровань Луї й собі погнав за ними; ті хлопці, пхаючи одне одного, протискалися у двері, він хотів було теж зайти з ними, та вусань штовхнув його долонею в груди і звелів:
— Ану геть мені звідси!
Якийсь шмаркач у хвартусі тримав здоровезного круглого стола, ще більшого, ніж він сам, і силкувався пропхнути його у двері.
— Гаразд, батеньку, — сказав Здоровань Луї, — вшиваюся. Ти не налляв би мені чарочку абсенту?
— Чухрай, кажу тобі!
— Йду, йду, — відказав Здоровань Луї. — Не бійся, я не з тих, що пхають свого носа туди, де їх не хочуть бачити.
Вусань обернувся, зняв із дверей надвірний засув і, зайшовши досередини, замкнув їх за собою. Здоровань Луї глянув на двері: замість клямки він уздрів темну дірку з випуклими краями. Він почухав потилицю й повторив: "Іду, іду, йому немає чого боятися". І все ж таки він підійшов до вітрини і спробував заглянути всередину, та хтось хутко затулив штори й він нічого не побачив. Він подумав собі: "Ніколи б у таке не повірив". І правий, і лівий бік вулиці видно було, поки око засягне, блищали колії, на рейках стояла покинута чорна вагонетка. "А так хотілося б кудись зайти", — зітхнув Здоровань Луї. Він охоче перехилив би чарчину в забігайлівці, побалакав би про те та про се з її господарем. Він знову почухав потилицю й пояснив: "Не тому що я не звик бути надворі". Та як він був надворі, то зазвичай там був і ще хтось, вівці й такі ж пастухи, як він сам, що не кажи, а це таки було товариство, а як не було й одної живої душі, то це тому, що довкруги взагалі нікого не було, та й годі. Проте зараз він був надворі, а всі інші сиділи в приміщеннях, за своїми стінами і дверми без клямок. Він же лишився надворі сам, з оцією вагонеткою. Він постукав у шибку і почекав. Ніхто й не озвався: якби він своїми власними очима не бачив як вони туди зайшли, то голову дав би у заклад, що забігайлівка порожня. Він мовив: "Іду" та й пішов собі. Йому так захотілося випити, що аж-аж-аж; він і уявити собі не міг, що Марсель оце такий. Він ішов і думав, що вулиця смердить затхлістю. Сказав собі: "Де ж це я сяду?" і почув позаду якийсь тупіт, неначе біжить стадо овець. Він обернувся й уздрів оддалеки натовп людей із прапорами. "От добре, подивлюся, коли вони будуть проходити", — сказав він собі. Потойбіч колій саме трапилося щось таке, як майдан, з тих, де відбуваються ярмарки, там стояли під високою стіною два зелені будиночки; він сказав: "От сяду я та й подивлюся на них". Один з тих будиночків був яткою, од неї смаковито пахло ковбасою та смаженою картоплею. Всередині Здоровань Луї угледів дідка в білому фартусі, він перегортав кочергою жар у печі.
— Татку, — озвавсь він до нього, — дай мені картопельки.
Дідок обернувся.
— Іди к дідьку! — відрубав він.
— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї.
— Іди к дідьку! Мені начхати на твої гроші, крамниця зачинена.
Він вийшов надвір і почав обертати клямку. Опускаючись, заскреготіли залізні жалюзі.
— Та ще ж немає сьомої! — гукнув Здоровань Луї, перекрикуючи те скреготіння.
Старий не зронив і пари з уст.
— Я думав, ти зачиняєш, бо вже сьома вечора! — гукав Здоровань Луї.
Жалюзі вже були опущені.
— Послухай, недоумку, ти що, не бачиш їх, еге? Я не хочу частувати на дурничку, — відказав дідок, заходячи до своєї ятки.
Якусь мить Здоровань Луї дивився на зелені двері ятки, а потім сів посеред того ярмаркового майданчика, сперся спиною об свою торбу і почав грітися на сонці. Він подумав собі, що в нього є паляничка, літра червоного вина, кільканадцять цигаркових недопалків і великий недопалок сиґари, і сказав собі: "Що ж, пополуднуємо". Потойбіч колій зближалися люди, вони вимахували своїми знаменами, співали й галасували; Здоровань Луї дістав з кишені ножа і почав полуднувати, наглядаючи, як вони проходять повз нього. Одні вимахували кулаками, інші гукали: "Йди з нами!", і він сміявся, проходячи, вони салютували йому, він полюбляв галас і рух, це було невеличкою розвагою.
Він почув кроки й обернувся. До нього підходив здоровецький неґр, він був у бляклій рожевій сорочці з короткими рукавами; з кожним кроком холоші його синіх полотняних штанів надималися й опадали на його худих литках. Вигляд у нього був такий, ніби йому нікуди поспішати. Він зупинився і почав викручувати купальні плавки, міцно вхопивши її своїми брунатно-рожевими пальцями. Вода скапувала в пилюгу, залишаючи в ній невеликі круглі цятки. Неґр загорнув плавки в рушник і, насвистуючи, почав недбало розглядати процесію.
— Гей! — погукав Здоровань Луї.
Неґр глянув на нього й посміхнувся.
— Що це вони роблять?
Погойдуючи плечима, неґр поволеньки підійшов до нього — видно було, що він нікуди не поспішає.
— Це докери, — пояснив він.
— Страйкують чи що?
— Страйк закінчився, — сказав неґр. — Але ці хочуть знову його розпочати.
— А, он воно що! — здогадався Здоровань Луї.
Якусь мить неґр мовчки дивився на нього, здавалося, він над чимсь мізкує. Врешті він сів долі, поклав плавки на коліна й почав згортати цигарку. І знай насвистував.
— Звідки ти такий тут узявся? — поспитався він.
— З Прад, — відказав Здоровань Луї.
— Я й не чув про них, — сказав неґр.
— А, то ти й не чув про них! — зареготався Здоровань Луї. Вони зареготалися удвох, а потім Здоровань Луї пояснив:
— Мені там перестало подобатися.
— Ти приїхав сюди пошукати роботу? — поцікавився неґр.
— Я був пастухом, — пояснив Здоровань Луї. — Пас отару на Каніґу. Але воно мені перестало подобатися.
Неґр похитав головою.
— Роботи тут немає, — суворо мовив він.
— О, роботу я знайду, — відказав Здоровань Луї. І показав свої руки. — Я все можу робити.
— Роботи тут більш немає, — повторив неґр.
Вони позамовкали. Здоровань Луї дивився на людей, котрі з галасом проходили повз нього. Вони гукали: "Ганьба! Ганьба Сабіяні!" З ними були й жінки, розпашілі, з розпатланими кісьми, вони роззявляли роти, немов хотіли проковтнути ввесь світ, та годі було почути, що вони там кричать, бо чоловіки горлали дужче. Здоровань Луї був задоволений, в нього було товариство. Йому подумалося: це потішно. Там, у юрмі, йшла гладка молодиця, цицьки її погойдувалися. Здоровань Луї подумав собі, що незлецьки було б пообіді погратися з нею в кота й миші, він згріб би її обома руками. Неґр зареготався. Він так реготався, що захлинувся тютюновим димом. Він сміявся і заразом кашляв. Здоровань Луї поклепав його по спині.
— Ти чого це регочеш? — посміхаючись, спитався він.
Неґр споважнів.
— Та так, — відказав він.
— Ковтни осьо, — сказав Здоровань Луї.
Неґр узяв пляшку і хильнув просто з шийки, Здоровань Луї хильнув і собі. Вулиця знову стала порожня.
— Ти де ночуєш? — поспитався неґр.
— Хтозна, — відказав Здоровань Луї. — Це такий майдан, де під дахом стоять вагони. Там тхне вугіллям.
— Гроші в тебе є?
— Може, і є, — відказав Здоровань Луї.
Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:
— В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!
По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.
— Війна? — поспитався він. — Яка ще війна?
— Лава! — сказав Даніель. — Це те, що нам і треба було!
Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з'явилася баба з каструлею в руках.
— Цить, цить! — вигукнула вона, заміряючись каструлею. — Киш! Ти чого це!
Собака погарчав трохи і вклався на живіт.
— Моя дружина трохи стомилася, — мовив Даніель, знімаючи капелюха. — Дозвольте посидіти на вашій лаві.
Стара недовірливо примружилася: може, вона не тямила по-французькому. Даніель повторив голосніше:
— Моя дружина трохи стомилася.
Стара обернулася до Марсель, яка сперлася об перекладину, і її недовіра щезла.
— Та певно ж, нехай ваша дама посидить. На те й лава. Й не вона одна тут сидітиме, одколи цю лаву зробили. Ви йдете з Пейреорада?
Марсель увійшла і, посміхаючись, опустилася на лаву.
— Авжеж, — відказала вона. — Ми хотіли пройти аж до Скали, та для мене це вже надто далеко.
Стара змовницьки підморгнула.
— Звісно, — сказала вона. — Ох, у вашому стані треба стерегтися.
Марсель притулилася до стіни, її очі були трохи заплющені, на вустах блукала щаслива усмішка. Стара з виглядом знавця розглядала її живіт, потім обернулася до Даніеля, похитала головою і з повагою всміхнулася йому. Даніель стиснув набалдашник свого ціпка і теж усміхнувся. Люди неодмінно усміхалися, живіт викликав довіру. Дибаючи, з будинку вийшла дитина, ось вона зупинилася і втупила в Марсель збентежений погляд. Вона була без штанців; її сіднички були рожеві й укриті струпами.
— Мені хотілося побачити Скалу, — норовисто заявила Марсель.
— Таж у Пейреораді є таксі, — сказала стара. — У Ламбенового сина, це останній будинок по дорозі до Бідасса.
— Знаю я, — сказала Марсель.
Стара обернулася до Даніеля і посварилася на нього пальцем.
— Ой, пане, треба бути люб'язним зі своєю дамою, о такій порі все може статися.
Марсель усміхнулася.
— Та він люб'язний, — сказала вона.