Вечори на хуторі біля Диканьки (збірка)

Микола Гоголь

Сторінка 15 з 38

Помалу-помалу вибрався дід на просторе місце і помітив, що ліс став рідший, зате дерево в ньому таке товсте, що такого він не бачив і по той бік Польщі. Поміж деревами блиснула й річка, чорна, як воронована сталь. Довго стояв дід на березі, розглядаючись. На тому боці горить вогонь, то, здається, ось-ось погасне, то знову відсвічується в річці, що тремтить, як польський шляхтич у козацьких лапах. А ось і місток! Ну, по такому містку хіба тільки чортяча таратайка проїде. Дід, одначе, не довго думав, і швидше, ніж інший вийняв би ріжок з табакою, був уже на тім боці. Тепер тільки він побачив, що коло вогню сиділи люди, та такі пики, що в інший час чого б не дав дід, щоб тільки не знатися з ними. Та тепер нічого не вдієш, треба знайомитись. От дід і одважив їм поклона, мало не до пояса: "Боже поможи вам, добрі люди!" Хоч би один головою кивнув; сидять, та мовчать, та щось підсипають у вогонь. Побачивши одне порожнє місце, дід, не довго думавши, сідає і собі. Пики мовчать, мовчить і дід. Довго сиділи мовчки. Набридло дідові; поліз він до кишені, дістав люльку, подивився навкруги — жоден не дивиться на нього. "Вже, добродійство, будьте ласкаві, як би так, щоб до прикладу сказати, того…" (дід жив на світі чимало, знав уже, як розпускати баляндраси і при нагоді, мабуть, і перед царем знав би, що сказати), "щоб, приміром кажучи, і себе не забути і вас не образити, — люлька в мене є, та того, чим її запалити, чортма". І на це дідові — хоч би слово, тільки одна пика сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так, що коли б він трохи не одхилився, то, може, навіки попрощався б з одним оком. Побачивши, нарешті, що марно тільки проходить час, дід наважився — чи буде його слухати чортове кодло, чи не буде — розказати діло. Пики і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дід догадався, взяв у жменю всі свої гроші і кинув як собакам їм у середину. І зразу все перед ним перемішалось, земля затрусилась, і як уже воно сталося, — він і сам того не розкаже, — опинився десь чи не в самісінькому пеклі. Мати моя рідна! охнув дід, гарненько роздивившись: які страховища! одно хороше, друге ще краще. Відьом така гибель, як от, буває, снігу випаде на Різдво: та виряджені, та намазані, як панночки на ярмарку. І всі вони, скільки не було їх там, наче п'яні, вибивали якогось пекельного тропака. Куряву збили — світу не видно! Тільки подивитись, як високо стрибало бісове поріддя, і то у хрещеної людини мороз піде поза спиною. Одначе, хоч і страшно було, а все ж сміх узяв діда, коли він побачив, як чорти з собачими мордами, на німецьких ніжках, вертіли хвостами та упадали коло відьом, мов парубки коло красних дівчат, а музики лупили кулаками себе в щоки, як у бубни, а носами висвистували, як у волторни. Тільки загледіли вони діда, — так і гунули до нього ордою. Свинячі, собачі, козлячі, дрофині, конячі морди — всі притьмом полізли цілуватися. Плюнув дід, так йому гидко стало! Нарешті, вхопили вони діда і посадовили за стіл, такий, мабуть, завдовжки, як шлях од Конотопа до Батурина. "Ну, це ще не дуже погано", подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, капусту з кришеною цибулею і багато всяких ласощів: "видно, чортова наволоч не додержує посту". Треба вам сказати, що дід, коли траплялось, не одмовлявся перехопити того-сього на зуби. Любив попоїсти, покійник, зі смаком, а тому, не вдаючись у довгі розмови, присунув до себе миску з нарізаним салом, окорок шинки; взяв виделку, що хіба трохи менша від тих вил, якими дядько бере сіно, зачепив нею найбільший шматок, підставив скоринку хліба та — зирк, і одніс у чужий рот. Ось-ось, отут коло самих його вух, — навіть чути, як чиясь пика чвакає на весь стіл та зубами клацає. Дід нічого; бере другий шматок, і от, здавалось, уже й по губах зачепив, тільки знову ж не в своє горло. Втретє — те ж саме. Збісенів дід; забув і страх, і те, в чиїх лабетах сидить тепер. Як підскочить до відьом: "Та що це ви, Іродове плем'я, сміятись надумали з мене? Коли зараз же не оддасте моєї козацької шапки, то будь я католик, коли не поверну ваших свинячих рил на потилицю!" Ще дід не доказав цих слів, як усе чортовиння вискалило зуби і зняло такий регіт, що в діда й на душі похолонуло. "Добре!" завищала одна відьма, що її дід визнав за старшу, бо личина в неї була, мабуть, чи не найкраща; "шапку оддамо тобі, тільки ти спершу зіграй з нами тричі в дурня. Ну, що ви скажете? Козакові сісти з бабами в дурня! Дід почав було одмагатись, далі все ж таки сів. Принесли карти, замащені, такі, якими попівни ворожать про женихів. "Так от слухай!" загавкала відьма знову: "коли хоч один раз виграєш — твоя шапка; коли ж усі три рази зостанешся в дурнях, то вже не прогнівайся, не тільки шапки, може, й світа більше не побачиш!" "Здавай, здавай, стара відьмо! Що буде, те й буде".

Роздала карти. Узяв дід свої в руки — і дивитись не хочеться, таке сміття: хоч би на сміх один козир. Масть — десятка найстарша, навіть пар немає; а відьма все п'ятерики підсипає. Довелось зостатися дурнем! А тут одразу, як заіржали, загавкали, зарохкали морди з усіх боків: "дурень! дурень! дурень!"

"Щоб тебе розірвало, бісова челядь!" закричав дід, затуляючи пальцями вуха. "Ну", думає, "відьма підтасувала; тепер я сам буду здавать". Здав. Засвітив козиря. Подивився в карти: масть — кращої й не треба, і козирі є. Спершу пішло діло наче й добре, аж ось відьма п'ятерик з королями! У діда на руках самі козирі; не довго думавши — лясь усіх королів по вусах козирями. "Еге, ге! це не по-козацькому! А чим це ти криєш, земляче?"

"Як чим? козирями!"

"Може, по-вашому це й козирі, а по-нашому ні!"

Подивився — справді проста масть. Що за чортовиння! Довелося вдруге зостатись дурнем, і знову почали чорти дерти горло: "дурень, дурень!" аж стіл ходив ходором і стрибали по столу карти. Розгарячився дід; здав востаннє. Знов іде добре. Відьма знову п'ятерик; дід побив і набрав з колоди повну руку козирів.

"Козир!" крикнув він, і так ляснув картою по столу, що її аж покоробило; відьма, ні слова не казавши, покрила вісімкою масті. "А чим це ти, старий чорте, криєш!" Відьма підняла карту: під нею була проста шістка. "Чи не чортові штуки!" крикнув дід і скільки сили стукнув кулаком по столу. Щастя ще, що у відьми була погана масть; у діда, як навмисне, на той час пари. Став набирати карти з колоди, тільки… ой… таке сміття суне в руки, що дід і руки опустив. У колоді жодної карти. Пішов, уже так, не дивлячись, простою шісткою; відьма прийняла. "От тобі й на! це ж що за знак? Еге, ге! Певне, тут щось та не так!" От дід карти потихеньку під стіл — та й перехрестив; гляне — а у нього на руках козирні: туз, король, валет; а замість шістки він спустив кралю. "Ну й дурний же я був! Король козирний! що, прийняла? Га? котяче поріддя!.. А туза не хочеш? Туз! Валет!.." Грім пішов по пеклу; відьму скрючило, звідки не взялася шапка — бух! прямісінько дідові в лице. "Ні, цього мало!" крикнув дід, осмілівши і надівши шапку. "Коли зараз передо мною не стане молодецький кінь мій, то от, побий мене грім на цьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом вас усіх!" і вже було й руку підняв, як тут загриміли перед ним коня його кістки.

"Оце тобі кінь твій!" Заплакав, сірома, дивлячись на них, як мала дитина. Жаль стало старого товариша! "Дайте ж мені хоч якого-небудь коня вибратися із гнізда вашого!" Чорт ляснув гарапником — кінь, як вогонь, звився під дідом, і дід птицею вилетів нагору.

Острах узяв діда посеред дороги, коли кінь, не слухаючись ні крику, ні поводів, стрибав через провалля та болота. Де дід тільки не був, дрож проймала, коли розказував. Глянув якось собі під ноги — і обімлів: бескеття! кручі! А чортовій тварині хоч би тобі що: так прямісінько й летить. Спробував дід держатися, та де вже там удержишся. Через пеньки, через купини полетів сторчака у провалля і так гепнувся на дні на землю, що, здавалось, там і дух з нього вилетів. Принаймні, що діялося з ним далі, дід нічого вже не пам'ятав; а як опам'ятався та роздивився, то вже зовсім розвиднілось; перед ним були знайомі місця, а сам він лежав на даху своєї ж таки хати.

Перехрестився дід, коли зліз додолу. І трапиться ж отаке чортовиння! чого тільки з чоловіком не буває в світі. Подивився на руки — всі в крові; глянув у діжку з водою — і лице теж. Умившись гарненько, щоб не налякати дітей, входить він потихеньку в хату; дивиться: перелякані діти до нього задкують і показують йому пальцями на матір: "Дивись, дивись, мати, мов дурна, скаче!" справді, жінка сидить перед гребенем і спить. У руці держить веретено, а сама сонна підскакує на лавці. Дід її за руку, потихеньку розбудив: "Здорова, жінко! як ся маєш?" Та довго дивилася, нічого не розуміючи, аж потім уже впізнала діда й розказала, як їй снилось, що піч їздила по хаті, виганяючи лопатою горшки, помийниці… і ще таке щось, що й ладу йому не добереш. "Ну", каже дід, "тобі у сні, а мені наяву. Треба, бачу, буде освятити нашу хату; мені ж тепер гаятися нічого". Спочивши трохи, дід добув коня і вже не спинявся ні вдень, ні вночі, поки не доїхав до місця і не оддав грамоти до рук самої цариці. Отам уже дід надивився такого дива, що вистачило йому надовго після того розказувати; як повели його в палати, такі високі, що коли б десять хат поставити одна на другу, і тоді, мабуть, не дістали б. Як зазирнув він в одну кімнату — нема; в другу — нема; в третю — нема; в четвертій теж нема, а вже в п'ятій гляне — сидить сама, в золотій короні, в сірій новісінькій свитці, в червоних чоботях і їсть золоті галушки. Як звеліла вона насипати йому повну шапку синиць, як… та чи й пригадаєш усе… Про свою пригоду з відьмами дід забув і думати, і коли бувало хто-небудь про це і нагадував, то дід мовчав, ніби й мова не до нього, і довго доводилось його прохати, щоб розказав усе, як було. І, видно, вже через те, що не догадався зразу після того освятити хату, його жінці рівно через кожен рік, у той саме час, бувало таке диво, що танцюється їй, та й тільки. До чого не візьметься, а ноги своєї затівають, так і пориває піти в танок.

ЧАСТИНА ДРУГА

Передмова

От вам і друга книжка, а краще сказати, остання! Не хотілося, дуже не хотілося видавати й цієї.

12 13 14 15 16 17 18