Строкатий птах, пролітаючи над ними серед листя, голосно заскрекотав.
— Вісенно?
— Коріне, зроби мені приємність.
— Га?
— Перестань молоти язиком. Я хочу подумати.
Путівець вивів їх стрімко вниз, у яр, у річище мілкого потоку, що ліниво котився поміж валунів та чорних пнів серед пронизливого запаху м'яти і кропиви. Кінь ковзався на камінні, покритому осадом глини й намулу. Корін, щоб не впасти, знову обхопив талію Вісенни. Він відігнав набридливу думку, що задовго вже блукає самотньо лісами й дорогами.
III
Хутір, солом'яний, дерев'яний і брудний, наче присів серед кривих плотів; він, як часто буває, мав лише одну вулицю й тулився до схилу гори, що височіла над трактом. Коли вони під'їхали, собаки зчинили гвалт. Кінь Вісенни спокійно ступав серединою дороги, не звертаючи уваги на в'їдливих собацюр, що тягли запінені морди до його сухожилків.
Спочатку вони не бачили ані душі. Потім з-за плоту, з стежок, що вели на критий тік, з'явились селяни — підходили повільно, босі й похмурі. Несли вила, палиці, ціпи. Один схилився, підняв камінь.
Вісенна зупинила коня. Зняла руку вгору — Корін помітив, що в долоні вона тримає маленький золотий ножик у формі серпа.
— Я цілителька, — сказала дівчина зручно й виразно, хоч зовсім не голосно.
Селяни опустили зброю, перешіптуючись та переглядаючись. Їх ставало щораз більше. Кілька тих, що стояли ближче, зняли шапки.
— Як зоветься це село?
— Ключ, — долинуло з тиші по хвилі мовчання.
— Хто старший над вами?
— Топін, вельможна пані. Он там його хатина.
Крізь гурт селян протиснулась жінка з немовлям на руках.
— Пані… — схлипнула вона, торкаючись несміливо коліна Вісенни. — Дочка… Аж горить від пропасниці…
Вісенна скочила з сідла, доторкнулась до голівки дитини, заплющила очі.
— Завтра одужає. Не закутуй її так тепло.
— Дякую, вельможна… Хай тобі стократ…
Топін, старший на хуторі, був уже на подвір'ї. Не знав, що робити з вилами, які тримав напоготові. Врешті згорнув ними зі сходів курячий послід.
— Вибачте, — мовив, відставляючи вила під стіну хатини, — пані. І ви, вельможний пане. Часи непевні такі… Прошу до хати. На гостину запрошую.
Вони зайшли.
Топінова жінка, тягаючи за собою двійко солом'яноволосих дівчаток, які причепилися до її спідниці, подала яєчню, хліб і кисле молоко, після чого зникла в коморі. Вісенна, на відміну від Коріна, їла мало, сиділа нахмурена й тиха. Топін блимав очима, чухався й балакав.
— Час непевний. Дуже непевний. Біда нам, вельможні. Ми вівці на руно годуєм, на продаж те руно, а нині купців нема, то й вибиваємо отари, рунні вівці забиваємо, щоб було що в горнець покласти. Давніш купці по яшму, по камінь зелений ходили в Амель, через перевал, там і копальні є. Там і яшму добувають. А як ішли купці, то й руно брали, платили, різне добро зоставляли. Нема нині купців. Навіть солі нема, що вб'єм, за три дні з'їсти мусим.
— Оминають вас купецькі валки? Чому? — Вісенна в задумі раз по раз торкалася пов'язки на чолі.
— А от і минають, — буркнув Топін. — Дорога до Амеля закрита, на перевалі розсівся проклятий Кощій, живої душі не пропустить. То як купцям іти? На смерть?
— Кощій? А що це таке — Кощій?
— Та хіба ж я знаю? Кощій, кажуть, людожер. На перевалі сидить.
— І не пропускає валки?
Топін розглянувся по хаті.
— Деякі лишень. Кажуть, свої пускає.
Вісенна насупила брови.
— Як то — свої?
— Атож, свої,— пробурмотів Топін і зблід. — А людям з Амеля ще гірше, як нам. Нас хоча бір дещо поживить. А ті ж на голій скелі сидять, та й те лиш мають, що їм Кощієві за яшму продадуть. Жорстоко, по-розбійницьки за кожне добро платити змушують, але що тим з Амеля робити? Адже яшми вони їсти не будуть.
— Які це "Кощієві"? Люди?
— Люди, і врани, та й інші. Здирники то, пані. Вони в Амель возять те, що з нас позбирають, там на яшму і камінь зелений міняють. А в нас силою беруть. По селах, бувало, грабували, гвалтували дівок, а як опирався хто — мордували, вбивали, людей з димом пускали. Розбійники. Кощієві.
— Скільки їх? — спитав Корін.
— Хто ж би їх, вельмишановний пане, лічив? Бороняться села, разом тримаються. А що з того, коли вночі налетять, підпалять. Краще вже зразу їм дати, чого хочуть. Бо кажуть…
Топін зблід ще більше, весь задрижав.
— Що кажуть, Топіне?
— Кажуть, що Кощій, як його розлютити, злізе з перевалу і піде до нас, у долини.
Вісенна рвучко встала. Обличчя у неї наче змінилось. Коріна пройняв дрож.
— Топіне, — мовила чаклунка, — де тут найближча кузня? Кінь мій згубив підкову дорогою.
— За хутором, далі, під лісом. Там кузня є і стайня.
— Добре. Тепер іди і попитай, де хто хворий чи поранений.
— Хай дяка вам буде, вельможна добродійко.
— Вісенно, — промовив Корін, як тільки за Топіном зачинились двері. Друїдка обернулась, глянула на нього. — У твого коня всі підкови добрі.
Вісенна мовчала.
— Яшма — це, звичайно, яспіс, а зелений камінь — то ядеїт, що ним славляться копальні в Амелі, — продовжував Корін. — А до Амеля можна дійти тільки через Кламат, через перевал. Дорогою, з якої нема вороття. Що говорила небіжчиця на роздоріжжі? Чому хотіла мене вбити?
Вісенна не відповіла.
— Нічого не кажеш? Ну то й що? І так усе починає гарно прояснюватись. Бабулька з роздоріжжя чекала на когось, хто затримається перед дурним написом, що забороняє далі шлях на схід. То було перше випробування — чи прибулий уміє читати. Потім бабка впевнюється: хто ж, як не добрий самаритянин з Круга Друїдів, допоможе бідній старенькій? Кожний інший, голову кладу до пня, відібрав би в неї ще й кийочок. Хитра бабця винюхує далі: починає гнути байки про бідних людей у нещасті, які потребують допомоги. Подорожній, замість пригостити її копняком та лайливим словом, як учинив би звичайний, сірий мешканець тих околиць, слухає уважно. Так, думає бабця, то він. Друїд, що йде розправитись із бандою, яка грабує околицю. А що, понад всілякі сумніви, сама вона наслана тою бандою, то видобуває ножа. Ха! Вісенно, чи ж я не мудрий?
Вісенна не відповіла. Стояла, повернувши голову в бік вікна. Бачила (напівпрозорі оболонки з риб'ячих пухирів на вікнах не застували її зору) строкатого птаха, що сидів на вишні.
— Вісенно?
— Слухаю, Коріне.
— Що це таке Кощій?
— Коріне, — сказала гостро Вісенна, повертаючись до нього. — Чого ти втручаєшся до чужих справ?
— Послухай, — Корін анітрохи не збентежився її тоном. — Я вже замішаний у твої, як кажеш, справи. Так вийшло, що хотіли мене зарізати замість тебе.
— Випадково.
— Я думав, що чарівники не вірять у випадки, тільки в магічне притяжіння, сплетіння подій і таке інше. Глянь лишень, Вісенно, що робиться: їдемо на одному коні. То давай зробим — хоч для сміху, — щоб тривало так далі. Пропоную тобі допомогу у твоїй справі, про мету якої здогадуюсь. Відмову я зрозумію як вияв пихи. Казали мені, що ви, з Круга, ставитеся з погордою до звичайних смертних.
— Це брехня.
— Значить, усе чудово. — Корін показав в усмішці зуби. — А тому не будемо гайнувати часу. Їдьмо до кузні.
IV
Микула міцніше схопив прут обценьками і обернув його в жарі.
— Дми, Чопе, — наказав він челядникові.
Той завис на важелі міха. Його товстощоке обличчя блищало від поту. Незважаючи на широко відчинені двері, в кузні було нестерпно жарко. Микула перекинув прут на ковадло, кількома сильними ударами молота розплющив кінець.
Стельмах Радим, що сидів на необтесанім березовім пеньку, також пітнів. Розщепив сукман і витяг сорочку зі штанів.
— Добре вам казати, Микуло, — сказав, — вам бійка не новина. Кожний те знає, що не ціле життя ви в кузні кували. Давніш ви лоби товкли, не залізо.
— Ну то й тішитись ви повинні, що в громаді такого маєте, — сказав коваль. — Вдруге кажу вам, що більш не буду отим у пояс кланятись. Ні робити на них не буду. Не підете зі мною — почну сам або з такими, що кров, не водицю в жилах мають. У лісах скриємось, будем їх по одному забивати, як котрого надибаєм. Скільки їх? Тридцятеро? Чи, може, й того менше. А сіл із тієї сторони перевалу скільки? Хлопців сильних? Дми, Чопе!
— Адже дму!
— Живіше!
Молот дзвенів на ковадлі, ритмічно, майже мелодійно. Чоп дув у міхи. Радим висякався пальцями, витер долоню об халяву.
— Добре вам балакати, — повторив, — а скільки з Ключа піде?
Коваль опустив меч. Мовчав.
— Так я й думав, — мовив стельмах. — Ніхто не піде.
— Ключ — село мале. Ви мали довідатись у Порозі і в Качані.
— Атож, я дізнався. Казав же вам, як справи. Без вояків з Майєни люди не рушать. Дехто каже так: що нам оті врани, боболаки, їх на вила можем за одним махом взяти, але що робити, коли Кощій на нас піде? До бору тікати? А пожитки, халупи? На плечі не візьмем. А на Кощія — нам не сила, це ви знаєте.
— Звідки маю те знати?!! Чи ж бачив його хтось? — крикнув коваль. — Може, зовсім нема ніякого Кощія? Тільки страху хочуть вам, простакам, під зад нагнати. Бачив його хтось?
— Не городіть дурниць, Микуло, — Радим похилив голову. — Самі знаєте, що з купцями ходили для охорони не прості забіяки, обвішані залізом, — справжні різуни. А вернувся хтось із перевалу? Ні, Микуло. Треба чекати, кажу вам. Дасть комес з Майєни допомогу, тоді інша річ.
Микула відставив молот, знову вклав прут у вогонь.
— Не прийде військо з Майєни, — сказав він понуро. — Побились панове між собою. Майєна з Разваном.
— За що?
— Та хіба зрозумієш, чого вельможні б'ються? По-моєму, з нудьги, злидні запрілі! — гаркнув коваль. — Лиш гляньте на нього, на комеса. За що ми йому, гадині, данину платим?
Вирвав прут із жару, аж сипонули іскри, махнув ним у повітрі. Чоп відскочив. Микула схопив молот, гепнув раз, другий, третій.
— Коли комес мого хлопця вигнав, я його до Круга тамтешнього послав, допомоги просити. До друїдів.
— До чаклунів? — спитав з недовірою стельмах. — Микуло?
— До них. Але хлопець ще не вернувся.
Радим похитав головою, встав, підтягнув штани.
— Не знаю, Микуло, не знаю. Не для моєї це голови. Але й так на одне й те саме виходить. Чекати треба. Кінчайте роботу, якраз ідуть, треба мені…
Перед кузнею, на подвір'ї, заіржав кінь.
Коваль завмер із молотом, піднесеним над ковадлом. Стельмах зацокотів зубами, зблід. Микула відчув, що йому дрижать руки, мимоволі витер їх об шкіряний фартух. Не допомогло. Ковтнув слину і рушив до виходу, де виразно вимальовувались постаті вершників.