— Хіба щось таке, як забивання свині або четвертування туші. Я чув і дивом дивувався. Славні войовники мчать сюди, аж коней заганяють, щоб дорізати напівздохлого дракона, отруєного якимось простаком. Тягне мене на сміх і блювоту.
— Ти помиляєшся, — сказав Геральт. — Якщо дракон одразу ж не загинув від отрути, то його організм напевно вже її переборов і дракон повністю одужав. Зрештою, це не надто суттєво. Рубачі з Крінфільду і так його уб'ють, але без битви, як хочеш знати, не обійдеться.
— То ти ставиш на Рубачів, Геральте?
— Звичайно.
— Коби не так, — озвався стражник-мистець, який досі мовчав. — Драконище — магічне створіння, то і не вбити його інакше, як чарами. Якщо хтось його впорає, то чарівниця, яка тут учора проїжджала.
— Хто? — Геральт схилив голову.
— Чародійка, — повторив стражник. — Та ж кажу.
— Своє ім'я назвала?
— Назвала, але я забув. Мала глейт. Молода була, по-своєму вродлива, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж морозить, коли така зиркне.
— Ти щось про це знаєш, Горицвіте? Хто б це міг бути?
— Ні, — скривився бард. — Молода, вродлива і ті очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна, котру я знав, а знав я їх чимало, не виглядала старшою двадцяти п'яти-тридцяти. А деякі, як я чув, ще пам'ятають ті часи, коли бір шумів там, де нині стоїть Новіград. Зрештою, нащо еліксири з мандрагори? А очі собі, певно, теж мандрагорою закрапала, щоб блищали. Баби та й уже.
— Не була вона рудою ? — спитав відьми́н.
— Ні, пане, — відповів десятник. — Чорнявка.
— А кінь, якої масті? Гнідий із білою зірочкою?
— Ні. Вороний, як вона. Але, панове, кажу вам, вона дракона заб'є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила його не подолає.
— Цікаво, що сказав би на це швець Козоїд, — засміявся Горицвіт. — Мав би він під руками щось міцніше за чемерицю та вовчі ягоди, то драконяча шкура вже б сушилася на голопільському гостроколі, балада була б готова, а я б не пражився отут на сонці…
— А як трапилося, що Недамир не взяв тебе з собою? — спитав Геральт, скоса поглядаючи на поета. — Адже ти був у Голополі, коли він вирушав. Невже король не любить мистців? З якої причини ти тут пражишся, замість пригравати біля королівського стремена?
— Через одну молоду вдовичку, — похмуро сказав Горицвіт. — Холера б його взяла. Я загуляв, а наступного дня Недамир з рештою вже були за рікою. Навіть отого Козоїда з собою взяли і слідопитів із голопільської міліції, тільки мене забули. Я це десятникові тлумачу, а він знай своє…
— Є глейт, пускаю, — байдуже сказав галябардник, відливаючи на стіну будиночка митника. — Нема глейту — не пускаю. Такий наказ.
— О, — перебив його Три Галки. — Дівчата повертаються з пивом.
— І не самі, — додав Горицвіт, устаючи. — Дивіться, що за кінь. Неначе змій.
З боку березового гаю чвалом над'їжджали зерріканки, обабіч вершника на великому бойовому неспокійному огирі.
Відьми́н теж устав.
Вершник мав на собі фіолетовий оксамитний каптан зі срібними позументами та короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Гордо дивився на них, випроставшись у сідлі. Геральт такі погляди знав і не надто любив.
— Вітаю панів. Я Доррегарай, — представився вершник, неквапом і достойно спішуючись. — Майстер Доррегарай Чорнокнижник.
— Майстер Геральт. Відьми́н.
— Майстер Горицвіт. Поет.
— Борч, званий Три Галки. А з моїми дівчатами, які саме виймають чіп із барильця, ви вже знайомі, пане Доррегараю.
— Так воно й є, — без усміху мовив чародій. — Ми з прекрасними зерріканськими войовницями обмінялися поклонами.
— Ну то за здоров'я, — Горицвіт роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. — Напийтеся з нами, пане чародію. Пане Борче, десятникові теж дати?
— Звісно. Ходи до нас, воїне.
— Здогадуюсь, — сказав чародій, манірно відпивши малий ковток, — що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?
— Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, — сказав Горицвіт, — то справді, так воно й є. Я хочу бути там і скласти баладу. Та леле, оцей десятник, чоловік, як видно, шорсткий, пропустити мене не хоче. Вимагає глейту.
— Перебачайте, прошу, — галябардник випив своє пиво, цмокнув. — Наказ я маю строгий: нікого без глейту не пускати. Бо, схоже, всенький Голопіль зібрався з возами і хоче рушити в гори по дракона. Наказано мені…
— Твій наказ, солдате, — зморщив брови Доррегарай, — стосується мотлоху, що міг би заважати, дівок, що ширять розпусту та погані хвороби, злодіїв, шумовиння та гультяйства. Але не мене.
— Нікого без глейту не пропущу, — насторожився десятник. — Присягаю…
— Не присягай, — урвав його Три Галки. — Краще іще випий. Тею, налий цьому доблесному воїнові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко і без належної поваги людині шляхетній не лицює.
Сіли на балках довкола барильця. Галябардник, свіжо нобілітований, почервонів від задоволення.
— Пий, мужній сотнику, — припрошував Три Галки.
— Десятник я, не сотник, — галябардник ще більше почервонів.
— Але будеш сотником, неодмінно, — Борч вищирив зуби. — Муж із тебе лепський, миттю авансуєш.
Доррегарай, відмовившись повторити, обернувся в бік Геральта.
— У містечку ще йде слава про василіска, мостивий відьми́не, а ти вже, як бачу, за драконом роздивляєшся, — тихо промовив. — Цікаво, чи аж так потрібна тобі готівка, чи ти лише розваги ради нищиш істоти, яким загрожує вимирання?
— Дивна цікавість, — відповів Геральт, — з боку когось, що мчить зі всіх сил, аби встигнути на забій дракона, щоб вибити йому зуби, такі потрібні для виробу чародійських ліків та еліксирів. Чи правда, мостивий чародію, що вибиті в живого дракона зуби найдієвіші?
— Ти певен, що я по це туди їду?
— Певен. Але вже хтось тебе випередив, Доррегараю. Встигла перед тобою проїхати твоя конфратерка з глейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо тобі цікаво.
— На вороному коні?
— Наче так.
— Єнніфер, — сказав Доррегарай, насупившись. Відьми́н, непомітно ні для кого, здригнувся.
Запанувала тиша, яку перервала гикавка майбутнього сотника.
— Нікого… без глейту…
— Двохсот лінтарів вистачить? — Геральт спокійно вийняв із кишені гаманця, отриманого від товстого війта.
— Геральте, — загадково усміхнувся Три Галки, — то все-таки?
— Даруй, Борче. На жаль, я з тобою до Ген Форсу не поїду. Може, іншим разом… Може, ми ще зустрінемось.
— Мене ніщо не тягне до Ген Форсу, — повільно мовив Три Галки. — Зовсім ніщо, Геральте.
— Сховайте того мішка, пане, — грізно прорік майбутній сотник. — Це підкуп і корупція. Навіть за триста не пропущу.
— А за п'ятсот? — Борч вийняв свого гаманця. — Сховай мішка, Геральте. Я сплачу мито. Це мене почало розважати. П'ятсот, пане солдате. По сто за штуку, якщо вважати моїх дівчат одною гарною штукою. Що?
— Ой-йо-йой, — заклопотався майбутній сотник, ховаючи під куртку Борчів гаманець. — А що ж я королю скажу?
— Скажеш, — мовив Доррегарай, випростовуючись і виймаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кості, — що ти не зміг протистояти страху, коли побачив.
— Що побачив, пане?
Чародій змахнув паличкою, викрикнув заклинання. Сосна, яка росла на прирічному насипі, спалахнула вогнем, геть уся, миттю, від землі аж до вершечка покрившись шаліючим полум'ям.
— На коня! — Горицвіт, зриваючись, закинув лютню на спину. — На коня, панове! І пані!
— Геть запору! — вереснув до галябардників багатий десятник з великими шансами дослужитися до сотника.
На мості, за запорою, Вея стягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по балках. Дівчина, метляючи косами, пронизливо крикнула.
— Слушно, Вею! — відгукнувся Три Галки. — Гей, вашмосці, на коней! Поїдемо по зерріканськи, з тупотом і свистом!
IV
— От тобі й ба, — сказав найстарший із Рубачів, Богольт, великий та кремезний, наче стовбур старого дуба. — Недамир не прогнав вас на чотири вітри, панове вашмосці, хоч я був певен, що він саме так і вчинить. Що ж, не нам, худопахолкам, обговорювати королівські рішення. Просимо до багаття. Мостіть собі леговища, хлопці. А так, між нами, відьми́не, про що ви з королем розмовляли?
— Ні про що, — відповів Геральт, зручно спершись спиною об підтягнуте до вогнища сідло. — Він до нас навіть із намету не вийшов. Лише вислав свого довіреного, як там його…
— Гілленстерн, — підказав Ярпен Зигрин, дужий бородатий краснолюд, що саме вкидав до вогню величезного смоляного корча, принесеного з хащів. — Пихатий та бундючний. Сонний вепр. Як ми долучилися, то прийшов, задерши носа аж під хмари, тьху-тьху, пам'ятай, рече, краснолюде, хто тута командує, кому послух належить, наказує тута король Недамир, а його слово — закон і так далі. Я став і слухав, і думав собі, що звелю своїм легіням повалити його на землю і плаща йому обісцяю. Але занехаяв, знаєте, бо знову б поголоска пішла, що краснолюди злобні, агресивні, сучі сини і що неможливе… як же це зветься… сполуіснування чи якось так. І одразу ж трапився би погром у якомусь містечку. То я ґречно послухав і головою покивав.
— Виходить на те, що пан Гілленстерн нічого іншого не вміє, — промовив Геральт. — Бо й нам те саме сказав, і нам теж випало головою покивати.
— А по-моєму, — озвався другий Рубач, стелячи попону на купу хмизу, — зле вийшло, що вас Недамир не прогнав. Народу тягнеться на того дракона, аж страх. Як у мурашнику. То вже не виправа, а похоронна процесія. Я в юрмі битися не люблю.
— Облиш, Ніщуко, — сказав Богольт. — Вкупі мандрувати веселіше. Що там, ти ніколи на дракона не ходив? Завше за драконом тьма люду тягнеться, цілий ярмарок, правдивий замтуз на ресорах. Але, як змій покажеться, то сам знаєш, хто в полі зостанеться. Ми, ніхто інший.
Богольт на хвилю замовк, солідно потягнув собі з великого, обплетеного лозою бутля, гучно шмаркнув, відкашлявся.
— Інша річ, — вів далі, — практика показує, що не раз лишень як дракона заб'ють, то починається потіха, різанина, а голови як грушки летять. Допіру як скарбницю ділять, то мисливці одне одному до очей скачуть. Що, Геральте? Ге? Маю рацію? Відьми́не, до тебе кажу.
— Мені такі випадки знайомі, — сухо підтвердив Геральт.
— Знайомі, кажеш. Либонь, із чужих слів, бо я досі не чував, щоб ти колись на зміїв полював. Скільки живу, не чув, щоб відьми́н на змії ходив. Тим дивніше, що ти тутка з'явився.
— Правда, — процідив Кеннет, званий Кузькою, наймолодший із Рубачів.