— Без глейту в гори не можна.
— Якась дурня, — змученим голосом промовив Геральт. — Це ж не Кейнгорн, а Голопільська Волость. Голопіль, а не Кейнгорн бере мито з мостів на Браа. Що до цього Недамирові?
— А це не мене питайте, — стражник виплюнув прутика. — То не моя річ. Я лише глейти перевіряю. Як хочете, з нашим десятником перебалакайте.
— А де він?
— Там, за митниковою садибою, на сонечку гріється, — сказав галябардник, дивлячись не на Геральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягалися в кульбаках.
За будиночком митника, на купі висохлих колод, сидів стражник, другим кінцем галябарди малюючи на піску жінку, а радше її фрагмент, побачений з небуденної перспективи. Біля нього, ледь перебираючи струни лютні, напівлежав худорлявий чоловік у насунутому на очі фантазійному капелюшку кольору сливи, оздоблений срібною пряжкою і довгим нервовим пером чаплі.
Геральт знав той капелюшок і те перо, знамениті від Буїни до Яруги, відомі у дворах, замках, заїздах, корчмах і замтузах . Особливо у замтузах.
— Горицвіте!
— Відьми́н Геральт! — з-під відсунутого капелюха зблисли веселі сині очі. — Ото несподіванка! І ти тут? Часами глейту не маєш?
— Що ви всі з отим глейтом? — відьми́н зістрибнув із сідла. — Що трапилося, Горицвіте? Ми хотіли перебратися на той берег Браа, я і лицар Борч Три Галки та наш ескорт. І, виявляється, не можемо.
— Я теж не можу, — Горицвіт устав, здійняв капелюшка, поклонився зерріканкам з пересадною галантністю. — Мене теж не хочуть пропустити на той берег. Мене, Горицвіта, найславнішого менестреля та поета в радіусі тисячі миль, не пропускає цей десятник, хоч теж, як бачите, мистець.
— Нікого без глейту не пропущу, — похмуро прорік десятник, після чого доповнив свій рисунок фінальною деталлю, дзюгнувши кінцем древка в пісок.
— Ну то обійдеться, — сказав відьми́н. — Поїдемо лівим берегом. До Ген Форсу тудою дорога дальша, але, як нема іншого виходу…
— До Ген Форсу? — здивувався бард. — То ти, Геральте, не за Недамиром їдеш? Не за драконом?
— За яким драконом? — зацікавився Три Галки.
— То ви не знаєте? Справді не знаєте? Ну, то я мушу про все вам розповісти, панове. Я й так тут чекаю, може, їхатиме хтось із глейтом, що мене знає, дозволить прилучитися. Сідайте.
— Зараз, — сказав Три Галки. — Сонце майже на три чверті до зеніту, а мене сушить як недоля. Не розмовлятимемо зі сухим писком. Тею, Вею, ристю заверніть до містечка і купіть барильце.
— Ви мені подобаєтесь, пане…
— Борч, званий Три Галки.
— Горицвіт, званий Незрівнянним. Деякими дівчатами.
— Розповідай, Горицвіте, — знетерпеливився відьми́н. — Не стирчати ж нам тут до вечора.
Бард обхопив пальцями гриф лютні, різко вдарив по струнах.
— Як волієте, мовою віршованою чи звичайною?
— Звичайною.
— Прошу дуже, — Горицвіт не відклав лютні. — То чуйте, шляхетнії панове, що трапилося днів зо сім тому поблизу вільного міста Голополя. Отож, якось раннім світанком, ледь сонце зарожевило туман, що висів над лугами…
— Мала бути звичайна мова, — нагадав Геральт.
— А хіба ні? Ну добре, добре. Розумію. Коротко і без метафор: на пасовища біля Голополя прилетів дракон.
— Еее, — промовив відьми́н. — Щось воно мені не виглядає правдоподібним. В цих околицях уже багато років не бачили драконів. Чи це не був звичайний ошлусг? Трапляються ошлусги майже такі завбільшки, як…
— Не ображай мене, відьми́не. Я знаю, що кажу. Я його бачив. Так приключилося, що я саме був тоді в Голополі на ярмарку і бачив усе власними очима. Балада вже готова, але ви не хотіли…
— Розповідай. Великий був?
— У троє коней завдовжки. В клубі не вищий коня, але далеко товщий. Сірий, наче пісок.
— Себто, зелений.
— Так. Прилетів несподівано, шугнув просто на стадо овець, розігнав пастухів, затовк з дюжину тварин, чотирьох ізжер та відлетів.
— Відлетів… — Геральт покивав головою. — І все?
— Ні. Бо наступного ранку прилетів знову, цього разу ближче до містечка. Пішов у піке проти громади молодиць, що прали білизну на березі Браа. Але ж давали драла, чоловіче! Я ніколи в житті так не сміявся. А дракон описав два круги над Голополем і полетів на пасовища. Там знову взявся за овець. Отоді допіру почалися розгардіяш та заметня, бо досі мало хто вірив пастухам. Бурмістр мобілізував мійську міліцію, але не встигла вона сформуватися, як чернь узяла справу в свої руки й залагодила її.
— Як?
— Цікавим народним способом. Місцевий шевський майстер, якийсь Козоїд, вигадав спосіб проти дракона. Вбили вівцю, напхали її чемерицею, вовчими ягодами, блекотою, сіркою та шевською смолою. Для певності місцевий аптекар улив досередини дві кварти своєї мікстури проти чиряків, а жрець зі святині Креве відправив молебень над стервом. Потім поставили приготовану овечку посеред стада, підперши кілком. Як по правді, то ніхто не вірив, що драконище спокуситься на оте смердюче лайно, але дійсність перевершила всі наші сподівання. Погордивши живими та бекаючими овечками, змій ковтнув наживку разом із кілком .
— І що? Кажи, Горицвіте, кажи.
— А що ж я іншого роблю? Та ж кажу. Слухайте, що було далі. Не минуло й стільки часу, скільки потрібно тямущому чоловікові, аби розшнурувати дамський корсет, як дракон раптом почав ревти та дими пускати, передом і задом. Перевертався через голову, намагався злетіти, потім охляв і знерухомів. Двоє охотників рушило, аби перевірити, чи отруєний змій ще дише. Був то місцевий грабар та місцевий дурник, сплоджений недоумкуватою донькою дроворуба та компанією найманих пікінерів, що проходила через Голопіль ще за часів рокошу воєводи Нуржибоба.
— Але ж брешеш, Горицвіте.
— Не брешу, лише прикрашаю, а це інша річ.
— Не дуже інша. Розповідай, шкода часу.
— Як я вже казав, грабар і доблесний дурник вирушили туди як розвідники. Ми насипали потім над ними курган, — хоч малий, але милий для ока.
— Ага, — промовив Борч. — Себто, дракон ще був живий.
— Атож, — весело сказав Горицвіт. — Живий. Але такий був слабкий, що ні грабаря, ні дурника не зжер, лише кров злизав. А потім, на загальний смуток, відлетів, стартувавши з чималими зусиллями. Що півтораста ліктів шумно падав і знову зривався. Інколи йшов, тягнучи задніми ногами. Сміливіші пішли за ним, на відстані зорового контакту. І знаєте що?
— Кажи, Горицвіте.
— Дракон добрався до узвозів у Боривітрульських горах, поблизу витоків Браа, і сховався в тамтешніх печерах.
— Тепер усе зрозуміло, — мовив Геральт. — Видно, дракон століттями перебував у тих печерах, у летаргії. Я про такі випадки чув. Там мусить бути його скарбниця. Тепер я розумію, чому перекрили міст. Хтось хоче накласти лапу на скарбницю. І цей хтось — Недамир Кейнгорнський.
— Саме так, — підтвердив трубадур. — Зрештою, весь Голопіль аж кипить із цієї причини, бо там уважають, що дракон зі скарбницею їм належать. Але не сміють задиратися з Недамиром. Недамир — іще дітвак, навіть голитися не почав, але вже встиг показати, що задиратися з ним — річ небезпечна. А цей дракон йому потрібен, тому він так швидко зреагував.
— Ти хотів сказати, що йому потрібна скарбниця.
— А ось так, що більше дракон, аніж скарбниця. Бачите, Недамир гострить зуби на сусіднє князівство Маллеору. Там після раптової та дивної смерті князя зосталася княжна у віці, так би мовити, ліжниковому. Вельможі з Маллеори неохоче дивляться на Недамира та інших женихів, бо знають, що новий владика притре їм роги, не те, що віскрява княжна. От і вигребли звідкись старе покрите курявою пророцтво, яке твердить, що митра та рука дівчати дістануться тому, хто переможе дракона. Оскільки дракона ніхто тут віками не бачив, думали, що мають спокій. Звісно, Недамир посміявся з легенди, взяв би Маллеору збройною рукою та й уже, але, коли розійшлася звістка про голопільського дракона, зрозумів, що може побити маллеорську шляхту її власним оружжям. Коли б з'явився там, несучи голову дракона, простолюд привітав би його як посланого богами владику, а вельможі не сміли б навіть писнути. То чи дивуєтесь, що рвонув за драконом, як кіт з міхуром на хвості ? Особливо за таким драконом, що ледь ногами совгає? Та ж це для нього дарунок, посмішка долі, матері його ковінька.
— А дороги загородив, щоб не допустити конкурентів.
— Певно, що так. Конкурентів та голопільців. А ще по всій околиці розіслав кінних із глейтами. Для тих, що мають отого дракона вбити, бо сам Недамир не прагне особисто входити до печер із мечем. Миттю прикликали найславніших драконоборців. Більшість із них ти, Геральте, мабуть знаєш.
— Можливо. Хто приїхав?
— Ейк із Денесле — раз.
— А щоб тебе…, — відьми́н тихенько свиснув. — Богобійний та цнотливий Ейк, лицар без догани і докору, власною особою…
— Ти його знаєш, Геральте? — спитав Борч. — Він справді такий митець проти драконів?
— І не лише проти драконів. Ейк упорається з будь-яким страховиськом. Убивав навіть мантикор та грифів. Кількох драконів теж побив, я чув про те. Вправний. Але псує мені інтереси, холерник, бо грошей не бере. Ще хто, Горицвіте?
— Рубачі з Крінфріду.
— Кінець драконові, навіть якщо видужав. Ця трійця — то згуртована банда, воюють не дуже чесно, але дуже ефективно. Вибили усіх ошлусгів та вилохвостів у Реданії, при нагоді згинуло троє червоних драконів та один чорний, а це щось та означає. Вже всі?
— Ні. Прилучилося ще шестеро краснолюдів під командою Ярпена Зигрина.
— Цього не знаю.
— Але про дракона Оквіста з Кварцової Гори чував?
— Чував. І бачив коштовне каміння, що походило з його скарбниці. Були там сапфіри унікального кольору та діаманти завбільшки з черешню.
— Ну то знай, що саме Ярпен Зигрин та його краснолюди упорали Оквіста. Була про це складена балада, але поганенька, бо не моя. Як ти її не чув, то нічого не втратив.
— Це всі?
— Так. Якщо не лічити тебе. Ти твердив, що не знаєш про дракона, хтозна, може це й правда. Але тепер уже знаєш. І що?
— Нічого. Цей дракон мене не цікавить.
— Ге! Хитро, Геральте. Бо глейту ти і так не маєш.
— Повторюю, — мене цей дракон не цікавить. А що з тобою, Горицвіте? Чого тебе так тягне у той бік?
— Як завжди, — трубадур знизав плечима. — Потрібно бути близько подій та пригод. Про бій із цим драконом піде слава. Звісно, я міг би скласти баладу на підставі розповідей, але інакше вона звучатиме із уст того, хто бачив битву власними очима.
— Битву? — засміявся Три Галки.