Lux Perpetua

Анджей Сапковський

Сторінка 4 з 98

Важко.

— Ой, хлопче, хлопче, — промовив він, хитаючи головою. — Ти стаєш збіса неоригінальним. У тебе всі клопоти на один копил. Усі твої проблеми, дозволь мені назвати це по-вченому, feminini generis.

* * *

Земля здригалася від ударів копит. Табун мчав полем учвал; немов у калейдоскопі, мерехтіли на льоту лискучі боки та крупи: гніді, карі, сиві, булані, каштанові та в яблуках. Розвівалися хвости і буйні гриви, з ніздрів била пара. Дзержка де Вірсінг обіруч сперлася на луку сідла, дивилася, в її очах були радість і щастя. Можна було подумати, що то не конярка дивиться на своїх жеребців та кобилок, а мати — на своїх дітей.

— Виходить, Рейневане, — обернулася вона нарешті, — що всі твої гризоти на один копил. Кожен із твоїх клопотів, виходить, у спідниці і з косою.

Вона погнала сивка клусом, помчала за табуном. Рейневан поспішив за нею. Його кінь, зграбний гнідий жеребець, був іноходець, Рейневан ще не зовсім освоївся з нетиповим ритмом його бігу. Дзержка дозволила йому зрівнятися з нею.

— Я не можу тобі допомогти, — видихнула вона. — Усе, що я можу для тебе зробити, — це подарувати жеребця, на якому ти оце сидиш. І додати до нього моє благословення. А ще причеплений до вуздечки медальйончик зі святим Елігієм, покровителем конярів. Це добрий кінь. Сильний і витривалий. Він стане тобі в пригоді. Прийми його від мене у дар. На знак великої подяки за Еленчу. За те, що ти для неї зробив.

— Я тільки повернув борг. За те, що вона колись зробила для мене. А за коня вдячний.

— Крім коня, я можу тобі допомогти ще тільки порадою. Повертайся до Вроцлава, відвідай каноніка Отто Беесса. Чи ти вже його відвідав, га? Коли був у Вроцлаві з Еленчею?

— Канонік Отто в неласці у єпископа. Здається, якраз через мене. Він може бути ображений, може зовсім не. зрадіти моєму візиту. Який може йому зашкодити…

— Який ти турботливий! — Дзержка випрямилася в сідлі. — Твої візити завжди можуть зашкодити. Коли ти їхав до мене сюди, до Скалки, ти про це не подумав?

— Подумав. Але ж ішлося про Еленчу. Я боявся відпустити її саму. Хотів завезти у безпеці…

— Знаю. Я не ображаюся, що ти приїхав. Але допомогти не можу. Тому що боюся.

Вона зсунула соболиний ковпак на потилицю, протерла обличчя долонею.

— Мене налякали, — сказала вона, дивлячись убік. — Страшно налякали. Тоді, у двадцять п'ятому, у вересні, під Франкенштейном, біля Горохової гори. Пам'ятаєш, що там було? Я перепудилася тоді так, що… Та що там казати. Рейневане, я не хочу закінчити так, як Ноймаркт, Трост і Пфефферкорн, як пізніше Ратгеб, Чайка і Пошман. Як Клюгер, якого спалили в домі разом з жінкою і дітьми. Я перестала торгувати з Чехією. Не говорю про політику. Дала велику пожертву на вроцлавський собор. І ще одну, не меншу, — на єпископський хрестовий похід проти гуситів. А як доведеться, дам іще більше. Краще це, ніж побачити вночі вогонь над стріхою. І Чорних Вершників на подвір'ї. Я хочу жити. А надто тепер, коли…

Вона замовкла, замислено обертала і м'яла в долоні ремінь віжок.

— Еленча… — закінчила, відводячи погляд. — Якщо вона захоче, піде собі. Я не стану її зупиняти. Але якби вона захотіла залишитися тут, у Скалці… Залишитися на… Надовго… То я не матиму нічого проти.

— Втримай її тут. Не дозволь їй знову піти кудись — з доброї волі. Дівчина вона сердечна, і покликання вона має, але шпиталі…

Шпиталі останнім часом перестали бути безпечними. Втримай її у Скалці, пані Дзержко.

— Постараюся. Що ж до тебе…

Дзержка розвернула коня, підвела його, поставивши коло Рейневанового — стремено в стремено.

— Ти, родичу, тут бажаний гість. Приїжджай, коли тільки захочеш. Але, заради святого Елігія, май бодай краплину порядності. Хоч трошки пошкодуй цю дівчину, змилосердься над нею. Не муч її.

— Що?

— Не виплакуйся перед Еленчею про свою любов до іншої, — у голосі Дзержки де Вірсінг з'явилися жорсткі ноти. — Не звіряйся їй у своїй любові до іншої. Не розповідай, яка це велика любов. І не змушуй її співчувати тобі через це. Не змушуй її страждати.

— Не розу…

— Розумієш, розумієш.

* * *

— Ти маєш рацію, отче, — з гіркотою визнав Рейневан. — Справді, що не проблема, то жіночого роду. І плодяться в мене ці проблеми, як гриби після дощу… Але найбільша зараз проблема — це Ютта. А я в тупику. Абсолютно не знаю, що робити…

— Ну, тоді нас таких двоє, — поважно заявив канонік Отто Беесс. — Бо я теж не знаю. Я не перебивав, коли ти розказував свою історію, хоча місцями вона звучала, як пісня трубадура, бо містила стільки само воістину фантастичних неможливостей. Та ще більше я не можу уявити собі інквізитора Гжегожа Гейнче у ролі викрадача дівчат. Гейнче має власну розвідку і контррозвідку, має мережу агентів, відомо також, що він віддавна намагається інфільтрувати гуситів; причому він неперебірливий у методах. Але викрадення дівчини? Якось воно мені не здається переконливим. Та що ж, усе може бути.

— Якраз це, — буркнув Рейневан, — правда.

Канонік уважно подивився на нього, нічого не сказав. Тарабанив пальцями по столу.

— Сьогодні Purificatio[11], — нарешті сказав він. — Другий день лютого. Від битви під Велиславом минуло п'ять тижнів. Роблю висновок, що весь цей час ти перебував на Шльонську. І де ти був? Може, відвідав монастир у Білому Костелі?

— Ні. Спочатку я мав такий намір… Абатиса займалася магією, магія могла допомогти в пошуках Ютти. Але я туди не поїхав. Тоді… Тоді я накликав на них загрозу, на Ютту та черниць, на весь монастир, мало не став причиною загибелі. Крім того…

— Крім того, — холодно закінчив канонік, — ти боявся подивитися в очі абатисі відразу після того, як порішив її рідного брата. А щодо накликаного на монастир лиха ти маєш рацію, аякже. Грелленорт не забув. Єпископ розпустив конвент, кларисок розвели по різних монастирях, абатису вислали на покуту. Їй ще пощастило. Сестринство Вільного Духу, бегінська Третя Церква, катарство, магія… За таке опиняються на вогнищі. Єпископ наказав би її спалити як двічі два чотири, й оком би не повів. Але йому було не з руки судити за єресь і чари, а потім публічно страчувати рідну сестру князя Яна Зембицького, з якого він тим часом уже почав був робити мученика боротьби за віру, за упокій душі якого наказував правити меси і бити в дзвони по всьому Шльонську. Так що абатисі вигоріло, все закінчилося покутою. Ти кажеш, вона займалася магією? Про тебе теж говорять, що ти чарівник. Що знаєшся на чарах, з чаклунами і чудовиськами водишся. То чого ти в них не шукаєш допомоги?

— Я шукав.

* * *

Село Граувейде не було спалене, вціліло. Цілим залишилося і розташоване за півмилі від нього поселення Мечники. Це видавалося добрим знаком, вселяло оптимізм. Тим більшим і болючішим було розчарування.

Від монастирського села Гдзємеж не залишилося майже нічого, враження запустіння і порожнечі посилював сніг, який грубим шаром покривав попелище, сніг, з яскравої білизни якого де-не-де витикалися обвуглені стовпи, балки та осмалені комини. Ненабагато більше залишилося від розташованого край села заїзду "Під срібним дзвінком". На місці, де він колись стояв, з-під снігу виглядала безладна купа обпалених балок, крокв та гребенів, що спиралася на рештки мурованої конструкції та розкидану почорнілу цеглу.

Рейневан об'їхав руїну навколо, подивився на згарище, яке все ще викликало приємні спогади річної давнини, з зими 1427–1428 років. Кінь обережно ступав по наїжаченому паленою деревиною снігу, переступав через балки, високо піднімаючи копита.

Над рештками муру здіймалася смужка сивого диму, майже ідеально вертикальна в морозному повітрі.

Почувши храп коня та рипіння снігу, бородатий волоцюга, який сидів біля маленького вогника, трохи відсунув хутряну шапку, яка йому доходила до брів. І повернувся до попереднього заняття — роздмухувати затулений полою шуби жар. Неподалік, під муром, стояв обсмалений горщик, біля нього лежали тельбухи, мішок та скринька з ременями.

— Слава Йсу, — привітався Рейневан. — Ти звідсіля? Із Гдзємежа?

Волоцюга підняв очі, після чого знову взявся роздмухувати.

— Тутешні люди, куди вони виїхали? Ти не знаєш? Корчмар, Марцін Праль, з дружиною? Ти часом не знаєш? Не чув?

Волоцюга, як було очевидно з його реакції, або не знав, або не чув, або мав Рейневана з його запитаннями десь. Або був глухий. Рейневан понишпорив у калитці, розмірковуючи, наскільки він може зменшити свої і без того скромні фінанси. Краєм ока він вловив рух.

Збоку, під присадкуватим обрубком обвішаного бурульками дерева, сиділа дитина. Дівчинка, щонайбільше десятирічна, чорна і худа, наче мале заморене вороненя. Очі, якими вона в нього втупилася, теж були воронячі: чорні та склисто-нерухомі. Волоцюга дмухнув у жар, забурчав, підвівся, витягнув руку, щось пробурмотів. Вогонь з тріском вистрелив з купки хмизу. Вороненя продемонструвало радість. Дивним, свистячим, геть нелюдським звуком.

— Ион Малевольт, — голосно, повільно і виразно проговорив Рейневан, починаючи розуміти, хто перед ним. — Мамун Йон Малевольт. Ти не знаєш, де я міг би його знайти? У мене до нього справа, справа життя і смерті… Я його знаю. Я його товариш.

Волоцюга помістив горщик на покладених біля вогню каменях. І підвів голову. Він дивився на Рейневана так, ніби допіру зараз втямив для себе його присутність. Очі мав пронизливі. Вовчі.

— Десь у цих лісах, — поволі вів далі Рейневан, — мешкають дві… Дві жінки. Їм відоме, гм-м… їм відоме Таємне Знання. Я знайомий із цими жінками, але я не знаю дороги. Ти міг би мені її показати?

Волоцюга дивився на нього. По-вовчому.

— Ні, — нарешті вимовив він.

— Як, ні? Ти не знаєш? Не знаєш чи не хочеш?

— Ні — це ні, — сказала Вороненя. З високого місця, з вершини муру. Рейневан не мав уявлення, як вона туди потрапила, яким чудом вона могла там опинилася, та ще й непомітно, з-під дерева, де вона щойно сиділа.

— Ні — це ні, — повторила вона з присвистом, ховаючи голову в худі плечі. Розкуйовджене волосся спадало їй на щоки.

— Ні — це ні, — підтвердив, поправивши шапку, волоцюга.

— Чому?

— А тому, — волоцюга широким жестом показав на згарища. — Тому що ви оскаженіли у своїх злочинах. Тому що вогонь і смерть — перед вами, а за вами — попелища і трупи. І ви ще насмілюєтеся про щось запитувати? Допомоги просити? Дорогу взнавати? Товаришами себе називати?

— Товаришами себе називати? — луною повторила Вороненя.

— Що з того, — волоцюга не зводив з Рейневана вовчого погляду. — Що з того, що ти був тоді, як один із нас, на Гороховій горі? Це було давно.

1 2 3 4 5 6 7