Справляймо хрестини — такі, щоб по всьому світу луна пішла!
Дитинство Пантагрюеля було не таке, як у людських дітей, бо й сам він був не такий, як людські діти. Він ріс здоровим та могутнім, могутнішим від самого Геркулеса , дарма, що той богатир, як ви знаєте, ще в колисці лежачи, вбив двох зміїв. Пантагрюель, теж іще в колисці, звершив героїчний подвиг. Та що я кажу — подвиг! Не один, а кілька! І таких, що мені й розповідати про них страшно...
Чотири тисячі шістсот корів видоювали щоразу, аби нагодувати хлопчика. А грубу, в якій варили йому кашу, мурували всі пічники із Сомюра, що в Анжу, з Вільдьє, що в Нормандії, і з Фремона, що в Лота-рінгії. Подавали кашу в кам'яній колоді. Ця колода ще й досі стоїть у Бурже, біля щілацу. Вона з одного боку надщерблена: Пантагрюель одгриз чималий шмат — такі гостренні й міцнющі були в нього зуби.
Якось слуги забарилися з кашею. То голодний Пантагрюель схопив за ноги корову й так присмоктався до вимені, що разом із молоком трохи не з'їв половину корови. Ледве відняли в нього бідолашну худобину.
Гаргантюа, коли про це довідався, звелів прив'язувати сина до колиски міцними линвами — майже такими, як ті, що їх виробляють у Тені для перевезення солі в Ліон, або як ті, що ними прив'язаний у нормандській гавані Грас величезний корабель чФрансуаз".
Проте недовго так тривало.
У Гаргантюа на подвір'ї жив величезний ведмідь. І от якось він зірвався з припону, вбіг у замок і підскочив до малого Пантагрюеля. Няньки, погодувавши хлопчика, забули втерти йому ротик — тож ведмідь став облизувати кашу. А Пантагрюель — раз! — і порвав линви, як Самсон тятиву, що нею спутали його філістимляни 58, схопив ведмедя та й роздер, наче то було кволе курчатко. Після цього він угомонився і лежав собі спокійнісінько в колисці, ясними очима дивлячись на білий світ.
Гаргантюа злякався й наказав прив'язати Пантагрюеля до колиски чотирма залізними ланцюгами. Один із цих ланцюгів і тепер можна побачити в Ла-Рошелі — ввечері його піднімають у гавані поміж двох високих веж. Другий ланцюг — у Ліоні, третій — в Анжері, а четвертий поцупили біси, щоб спутати ним сатану, який порвав на собі ланцюги від болю в животі — того ранку він поснідав душею чи то судді, чи то адвоката.
Якось у свято Гаргантюа справляв учту, запросивши на неї багато вельможних гостей. Слуги, заклопотавшися, забули нагодувати Пантагрюеля. І що ж? Він спробував розірвати ланцюги руками — та надто вони були міцні. Тоді хлопчик почав так буцати ногами в передок колиски, що проламав його, хоч колиска була видовбана з колоди завтовшки сім ампанів 59. Хлопчик звісив ніжки, намацав підлогу, став, випростався, завдав колиску собі на спину і, спутаний ланцюгами, поніс її до великої зали, де гуляли гості. Ті, побачивши Пантагрюеля, заклякли й поніміли. Він — от їй-богу, не бре^пу! — був схожий на великий корабель, що піднявся на гребінь хвилі.
Пантагрюель підійшов до столу і став злизувати їжу з мис і тарелів — адже руки в нього були спутані.
Гаргантюа відразу здогадався, що син не нагодований, і звелів зняти з нього ланцюги.
Звільнившись від пут, Пантагрюель сів до столу. А наївшися, так грюкнув кулаком по своїй колисці, що вона розлетілася на п'ятсот тисяч шматочків, коли не більше.
Пантагрюель сказав батькові, що більше в колиску не ляже.
РОЗДІЛ II
Про те, які подвиги звершив Пантагрюель, коли був хлопцем і юнаком
Пантагрюель ріс як з води — вищав і кремезнішав день за днем, і Гаргантюа щиро з цього тішився. Він звелів змайструвати для сина арбалет — стріляти пташок. Тепер цей арбалет називається шантельським арбалетом.
Коли настав час Пантагрюелеві вчитися, Гаргантюа послав його в Пуатьє.
Пантагрюель охоче взявся до науки. Хлопець він був спостережливий, тож по якімсь часі помітив, що школярі на дозвіллі нудяться. Йому стало їх шкода. Тоді він одламав від величезної скелі брилу в дванадцять квадратних туаз60 завбільшки та в чотиргіадцять ампанів завтовшки і поставив її серед поля на чотирьох стовпах. Школярі стали там бавитись — грали у м'яча, всіляко розважалися і видряпували ножиками на камені свої імена.
Ця брила стоїть і досі; зветься вона Піднятим каменем.
Згодом Пантагрюель вичитав у книжках про своїх пращурів, що Жофруа де Люзіньян61, на прізвисько Жофруа Зубастий, дід троюрідного брата старшої сестри тітки зятя дядька його тещі, похований у Майюзі. Хлопець відпросився в школі та й подався на могилу родича — вшанувати його пам'ять. Із ним пішли кілька його приятелів. Коли вони нарешті дісталися до могили достославного Жофруа Зубастого й глянули на надгробок, Пантагрюель злякався: родич його з вигляду був дуже лютий і стояв, наполовину вйтяпни з піхов меча. Пантагрюель спитав у каноніків, чому Жофруа зобразили саме таким. Ті відповіли, що так, певно, забаглося скульпторові: адже художники й поети вільні зображати що схочуть і як схочуть.
— Ні,— заперечив Пантагрюель.— Мабуть, перед смертю його тяжко образили, і він волає до родичів, щоб ті помстилися.
Пантагрюель не повернувся до Пуатьє, а сів на корабель і поплив у Бордо. Однак там йому не сподобалося, і він подався в Тулузу. Жив там довгенько. Навчився танцювати, фехтувати обома руками, як заведено в тамтешніх студентів. Але побачивши, як студенти живцем підсмажують своїх професорів 62, Пантагрюель жахнувся.
— Боже мене збав померти такою смертю І — вигукнув він.— Я зроду гарячий, та навіщо мені ще підігріватися на вогнищі?
Він поїхав у Монпельє і взявся студіювати медицину, та незабаром зрозумів, що це вельми клопітне ремесло, ще й винюхав, що від лікарів тхне проносним.
Потім він надумав стати суддею, але побачивши, що законників у місті всього четверо — троє коростявих, а один лисий, мов коліно,— хутенько з Монпельє ушився.
Він подався в Авіньйон, та пробув там тільки три дні, бо палко закохався, тож його наставник Епісте-мон 63, чоловік мудрий і розважливий, повіз його в Баланс, що в Дофіне,— подалі від гріха. У Балансі Пантагрюель теж швидко спізнався зі студентами, та коли побачив, що вони не стільки вчаться, скільки сваряться й б'ються з міськими бешкетниками і різними заволоками, відкинувся од їхнього гурту. А ось у неділю, коли городяни танцювали на вулицях і бешкетники відлупцювали студентів, яким теж хотілося потанцювати, Пантагрюель напав на зухвальців, погнав їх до Рони і мало не втопив. Ті врятувалися втечею — пішли під землю, мов кроти, і сховалися під Роною, за півмилі від берега. Цей підземний хід існує ще й досі.
А Пантагрюель подався геть із Баланса і, тричі ступнувши та один раз зіскочивши, опинився в Анже-рі. Це місто він уподобав і хотів був у ньому оселитися, та на людей раптом напала чумна пошесть — довелося Пантагрюелеві звідти тікати.
Він поїхав у Бурже і знову взявся вивчати закони. Прочитав багато книжок, вислухав чимало лекцій. Згодом він казав, що книжки про закон скидаються на розкішний плащ, гаптований золотом і самоцвіта-
ми, але обшитий брудним і смердючим ганчір'ям.
З Бурже Пантагрюель вирушив до Орлеана. Там зазнайомився зі студентами. Ті радо прийняли його до своєї громади, навчили грати у м'яча, і то так добре, що скоро він став справжнім мастаком у цьому ділі. А до науки Пантагрюель не дуже заповзявсь: боявся, що в нього заболять очі, бо чув од якогось професора, що слабість на очі — то страшне лихо.
Та що був він розумний і швидкий на тяму, наука його була успішна, і Пантагрюель кінець кінцем дістав ступінь ліценціата права.
РОЗДІЛ III
Про те, як Пантагрюель прибув до Парижа
Пантагрюелеві забаглося побувати ще в одному університеті — паризькій Сорбонні,— і він став лаштуватися до від'їзду.
Коли це одного дня прийшов до нього гурт орлеан-ців. Вони стали благати Пантагрюеля допомогти їм у великій скруті. А скрута була така: двісті чотирнадцять років тому в одній орлеанській церкві з двіниці впав величезний дзвін. Хоч що робили, аби підняти його,— все марно. Навіть з місця не зрушили.
Тож тепер усі городяни уклінно просили Пантагрюеля, щоб він підняв дзвін.
Пантагрюель охоче на це погодився.
Підступивши до дзвона, він оглянув його з усіх боків, примірився — і підняв одним мізинцем! Підняв так, наче то був малесенький бубонець, і пішов по вулицях, час від часу ним помахуючи. Дзвін гучно й весело дзвонив.
Городяни, почувши калатання, виходили з будинків, вітали Пантагрюеля, бігли слідом за ним, співали веселих пісень, заводили на майданах танки. Потім почалося свято.
Гуляло все місто.
Та скінчилося те свято кепсько. Поки Пантагрюель калатав у дзвін, добре орлеанське вино забродило. Майже всі городяни заслабли на живіт. Тож замість подяки вони почали лаяти і клясти свого рятівника. З тим Пантагрюель і поїхав з Орлеана.
Коли він прибув до Парижа, парижани вибігли йому назустріч — я ж вам казав, що майже всі вони бовду-руваті, ледачі й дуже люблять витрішки справляти,— і дивилися на нього, замилувані й приголомшені водночас. Вони боялися, щоб цей велет не потяг, чого доброго, кудись у глухомань будинок суду. Адже вони ще не забули, як Гаргантюа, Пантагрюелів батько, познімав дзвони із собору Богоматері.
Незабаром після того, як Пантагрюель оселився в Парижі, він дістав листа од батька. Гаргантюа писав:
<Коханий мій сину!
Поміж усіх щедрот, якими обдарував нас господь, найвищою я вважаю ту, завдяки якій ми досягаємо безсмертя й увічнюємо себе. Це — наші нащадки. В дітях наших оживає те, що втратили батьки, а у внуках — те, що загинуло в дітях. Так було, так є і так буде довіку.
Втішно мені бачити, як старість моя розквітає в твоїй молодості. Однак якщо не виявляться вповні твої духовні багатства, я не матиму тебе за хранителя безсмертя нашого роду: адже краща моя частина — душа — в тобі здрібніє і зниціє.
Тож прошу тебе, сину, повсякчас, повсякдень, вдосконалюй себе! Вдосконалюй у доброчесності, в доброзичливості, а головне — у всіх галузях знання! Після моєї смерті ти повинен стати мовби свічадом, у якому відбиватиметься мій образ.
Час наш — щасливий час для наук: з них знято заборону, їх шанують, відновлюють і відроджують. Відкриті величезні книгозбірні; для тих, хто бажає вчитися, є мудрі навчите лі й наставники.
Учися, сину! Насамперед вивчи давні мови, потім — вільні науки: геометрію, арифметику, музику й астрономію.