Він ніжно обійняв і розцілував Гаргантюа. Потім обійняв усіх його друзів, привітав їх із звитягою й спитав, де брат Жан.
Зітхнувши, Гаргантюа відповів, що ченця, мабуть, узяли в полон.
— Не вірю! — вигукнув Грангузьє.— Ну, # якщо це справді сталося, то з нашого брата Жана так просто бранця не зробиш! Будуть пікрохольцям непереливки!
Грангузьє наказав слугам подати розкішну вечерю.
Проте Гаргантюа не міг їсти. Він сидів за столом сумний: його ятрила думка про те, що брат Жан — в руках у напасників.
Аж тут у браму постукали. Слуга пішов відчиняти.
Під брамою стояв брат Жан! Він увійшов у двір і гукнув:
— Гімнасте, хлопче, винця мені холодненького! Горлянка від спраги пересохла!
Гімнаст вибіг назустріч ченцеві й побачив, що той не сам. З ним було п'ятеро прочан і граф Хвальконю.
Слідом за Гімнастом вийшов Гаргантюа, схопив брата Жана в свої міцні обійми, а потім повів до батька.
Чернець розповів, як його взяли в полон, як убив він лучників-охоронців, як сам-один знищив загін пікро-хольців і захопив бранця — графа Хвальконю.
Після цього всі посідали вечеряти.
Гаргантюа спитав у прочан, звідки вони родом і куди мандрують.
— Мосьпане, ми всі із різних місць,— відповів один із прочан, якого звали Некваплій.— Я із Сен-Жну, ось він — із Паллюо, ось цей — із Онзе, отой — із Вільбернена, а той — із Аржі. Ходили ми до Сен-Себастьєна, що поблизу Нанта, а оце вже вертали додому, то тут, то там зупиняючись на спочинок.
— Навіщо ж ви ходили до Сен-Себастьєна? — спитав Грангузьє.
— Помолитися святому, щоб він чуму від нас одвів,— відповів Некваплій.
— Ви що, з глузду з'їхали? — обурено вигукнув Грангузьє.— Невже ви гадаєте, що святий Себастьєн насилає чуму?
— Авжеж! Так сказав наш проповідник.
— Людоньки! То ці нікчемні віщуни отакі забобони проповідують?! Зводять наклеп на святих угодників, уподоблюючи їх бісам, які тільки те й чинять, що сіють у світі зло?! І я одного такого преподобника знаю! Він торочив, що святий Антоній*палить вогнем ноги, святий Євтроній насилає водянку, свята Гільда — причину, а святий Жну — подагру. Я його покарав; він мене вилаяв, узвав йолопом,— однак відтоді жоден святенник не важиться сунути носа до моїх володінь. Дивом я дивуюся, що король ваш не забороняє їм проповідувати в його королівстві отакі дурниці; таких проповідників слід карати ще жорстокіше, ніж тих, хто насилає чуму з допомогою магії44 і всякого чаклунства. Чума вбиває тіло, а ці кляті облудники отруюють душі темних людей І Коли вони повечеряли, Грангузьє мовив:
— Ідіть собі по домівках, люди добрі, і не пускайтеся більше в такі походеньки. Вони ні вам, ні кому іншому не потрібні. Вертайтесь додому, працюйте, дбайте про своїх кревних, навчайте дітей добра і напучуйте на добро. Отоді господь захищатиме вас, ні чумі, ні якійсь інший недузі й близько підступитися не дозволить.
Грангузьє й Гаргантюа наказали покласти в торби прочанам харчів, налити їхні баклаги свіжою водою; до того ж вони дали кожному прочанинові коня і грошей.
Прочани були раді та щасливі і знай приказували:
— Хай господь благословить той край, де владарює такий шляхетний і добрий мужі Його слова зміцнили нашу віру й просвітили нас більше, ніж усі проповіді, що їх ми чули у себе вдома чи деінде.
— Саме про це й говорить Платон,— зауважив Гаргантюа.— "Держави будуть щасливі тільки тоді, коли царі стануть філософами або філософи царями".
Потім до Грангузьє привели полоненика — графа Хвальконю. Грангузьє спитав, яку мету має король Пікрохоль, напавши на його, Грангузьє, володіння. Хвальконю відповів: король хоче захопити весь край і розорити його, аби помститися за те, що пастухи забрали в лернейських пекарів пироги й поранили Маркс.
— Ну, це вже Пікрохоль геть розперезався! — вигукнув Грангузьє.— Не ті нині часи, щоб забирати землі в ближніх своїх. Те, що колись варвари й сарацини мали за подвиг, ми маємо за злодіяння й розбійництво. Хай би Пікрохоль сидів у себе вдома, піклувався про народ свій та про його благо, як і належить королю, а не оскверняв мого дому, моєї землі! Пильнуючи мир і лад, він би збільшив свою маєтність. А як зруйнує мене, то й сам зрештою зруйнується. Адже з нажитого неправдою не буває пожитку!..
Графе! Я відпускаю вас на волю! Вертайтесь* дбдо-му! Зробіть усе, що можете, для того, аби з очей Пікрохоля спала полуда, і ніколи більше не давайте йому корисливих порад! Затямте-бо: коли гине загальне багатство, то завжди гине й багатство осібне.
Я накажу, щоб вам повернули коня та зброю. їдьте додому! Викупу, що його слід би було з вас узяти, я не візьму.
Отак повинні чинити сусіди та давні друзі, тим паче, що чвара наша — це не справжня війна: вона не зачепила ні моєї, ні Пікрохолевої честі. А ви ж знаєте — честь вища й дорожча за все! Ми зайшли в чвару всього-на-всього через похибку, якої припустилися і мої, і його люди, а похибка ця варта скорше зневаги, аніж уваги. Та й збитки я ладен покрити...
Грангузьє покликав ченця й мовив:
— Брате Жан, друже мій вірний, це ви взяли в полон знаменитого графа Хвальконю?
— Так,— відповів чернець,— ось він перед вами, мосьпане. Він, либонь, уже давно виріс із попелюшок, він при здоровому глузді — отож хай сам вам про це й розкаже.
— Авжеж, володарю, це він узяв мене в полон,— обізвався Хвальконю.— Я його бранець.
— Брате Жан, ви правитимете в нього викуп?
— Ні, я і в гадці такого не мав!
— А скільки б ви хотіли, безстрашний Жане, щоб вам заплатили за те, що ви взяли графа в полон?
— Нічого мені не треба, ні викупу, ні платні! — твердо мовив брат Жан.
Тоді Грангузьє звелів дати братові Жану шістдесят дві тисячі золотих — нагороду за графа Хвальконю.
Полоненика запросили до вечері. Грангузьє спитав, чи хоче він залишитися в нього, чи воліє повернутися до короля Пікрохоля.
Той відповів, що, як скаже Грангузьє, так він і зробить.
— То я знову кажу: повертайтеся з миром до свого короля!
Грангузьє подарував графові чудову в'єннську шпагу в золотих піхвах, намисто із самоцвітів вартістю в сто шістдесят тисяч дукатів, ще й десять тисяч екю.
Хвальконю сів на свого коня. Грангузьє дав йому супровід — тридцять латників і сто двадцять лучників на чолі з Гімнастом — і звелів допровадити графа аж до брами фортеці Ла-Рош-Клермо.
Коли Хвальконю поїхав, чернець оддав назад Грангузьє подаровані гроші й мовив:
— Мосьпане, зараз не час дарувати такі гроші. Почекаємо, поки настане кінець війні — адже хто його знає, як воно буде. Гроші — це м'язи війни. І коли їх немає чи обмаль, лишається одна-єдина опора: відвага бійців. Щоправда, і вона часто-густо творить чудеса. Однак краще все-таки мати й добрий припас.
— Хай буде по-вашому,— відповів Грангузьє.— Та коли ми замиримось, я винагороджу і вас, і всіх моїх інших підданців-ратників. За мною не пропаде...
По недовгім часі до Грангузьє прибули посланці тридцяти володінь, що межували з його землями.
— Ми знаємо, як ви, вельмиповажаний добродію, потерпіли від пікрохольців,— сказали вони.— Отож, як добрі ваші сусіди й незрадливі друзі, пропонуємо поміч: вояків, зброю і гроші. .
Ми дамо вам сто тридцять чотири мільйони золотих екю, п'ятнадцять тисяч латників, тридцять дві тисячі вершників легкої кінноти, вісімдесят дев'ять тисяч пи-щальників, сто сорок тисяч вільних стрільців. А зі зброї — одинадцять тисяч двісті гармат, звичайних і подвійних, василісків і спіролей.
Дамо також сорок сім тисяч копачів.
Платнею та харчами ми будемо постачати все це військо шість місяців і чотири дні.
Зворушений Грангузьє красно подякував посланцям і мовив:
— Я поведу війну так, що не доведеться відривати від діла аж стільки людей. Хай вони працюють на мирних ланах, вирощують сади й виноградники. Хай учать і виховують дітей.
І Грангузьє став збирати своє військо. Зібрав шістдесят шість тисяч піхотинців, двадцять шість тисяч пищальників, дві з половиною тисячі латникіа, двадцять дві тисячі копачів і шість тисяч вершників легкої кінноти, а також скарбників, зброярів, ковалів та інших майстрів-ремісників, без яких не обійдешся в поході. Мало це військо ще й двісті важких гармат.
Усі вояки Грангузьє були сміливі, моторні, розумні й кмітливі хлопці; всі були міцні тілом і бадьорі духом.
І я порівняв би його військо з музичним органом або з годинниковим механізмом: таке було все в ньому зграйне, доладне, узгоджене й вивірене. Що правда, то не гріх І..
Граф Хвальконю, повернувшись до Ла-Рош-Клер-мо, розповів Пікрохолеві про те, що з ним приключи-лося і що довелось йому бачити. А потім став умовляти короля, щоб той замирився з Грангузье. Він казав, що Грангузье — напрочуд шляхетний, добрий і достойний володар, що сварка пастухів і пекарів — це не причина для війни. Він запевняв, що у Грангузье велике військо, що всі бійці його, як прийдеться, стоятимуть на смерть, що ця затія може скінчитися для Пікрохоля зле.
Та ледве він скінчив свою мову, як обізвався Беш-кетон:
— Горе тому володареві, підданців якого легко підкупити І А граф Хвальконю, я бачу, саме такий. Ваша величносте, він ладен був зрадити вас, перекинутись до ворогів і піти супроти вас! Він — ниций боягуз. Я зневажаю його за двоєдушність і підлоту!
Хвальконю не міг стерпіти такої образи. Спалахнувши гнівом, він вихопив шпагу, кинувся до Бешкетона й заколов його.
— Такою смертю помре кожний, хто насмілиться зводити наклепи на вірного слугу вашої величності! — мовив він до Пікрохоля.— Я був, є і завжди буду безжальний до облудників і дурисвітів!
Та король ураз розшаленів.
— Для того дали тобі шпагу, щоб ти на моїх очах заколов нею Бешкетона?! — зіпнув він.— Мого незрадливого підданця, мого щирого приятеля?.. Смерть тобі, смерть!
Він прикликав лучників і звелів їм четвертувати графа.
Наказ було негайно виконано.
Чутка про Пікрохолеву жорстокість розійшлась серед солдатів. Вони почали ремствувати, а один із воєвод прийшов до короля і сказав:
— Ваша величносте! Я не знаю, чим скінчиться те, що ви задумали, але бачу: на вояків наших наліг сум і духом вони підупали. Зважуся вам нагадати, що вже чимало їх загинуло у сутичках із солдатами Грангузье, і що зброї в нас уже небагато, та й харчів обмаль. А в Грангузье військо велике, міцне, ще й підмога йде — скількись там легіонів.