До Асмат щось проказала,— я не чув розмови дів,
Та почув Асматин шепіт: "Йди! Немає в неї слів!"
Це сказала, і відразу я увесь запломенів.
Відійшов за двері зали,— йшла Асмат за мною теж.
Я сказав: "О доле, нащо ти надію подаєш,
Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!
Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж".
Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,
Говорила: "Хай ця зустріч не стає тобі докором,
Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!
Діва стримана і горда — їй до тебе змовить сором".
Я сказав: "Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!
Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,
Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.
Що від неї ще почуєш — не ховай того від мене".
Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;
Увійшов до спочивальні — сил нема і сну нема.
Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.
Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.
Посланці із Хатаеті повернулись накінець —
Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:
"Ми самі — не боягузи, не хистка в нас міць фортець.
Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?"
ЛИСТ, ЯКОГО ЦАР ХАТАВСЬКИЙ НАПИСАВ У ВІДПОВІДЬ ТАРІЕЛОВІ, ТА СКЛИКАННЯ ТАРІЕЛОМ ВІЙСЬКА
"Я — Рамаз, я — цар, складаю Таріелу це послання:
Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,-
Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!
Я відразу воєводам наказав війська збирать,-
За небесні зорі більша зібралась індійська рать;
Звідусіль ішли до мене люди, сповнені завзять,-
Вкрило військо доли й гори, поля й лугу кожну п'ядь.
Не барились, поспішали, всі прийшли, хто тільки міг;
Я тоді, владнавши військо, вояків оглянув здвиг,
І мене потішив добрий лад загонів, коней біг,
Звага воїнів, моторність, хваразмійська зброя їх.
Розгорнув я царський прапор, наш червоно-чорний стяг,
Наказавши війську вранці готуватись до звитяг;
Сам же плакав і себе я звав нетягою з нетяг:
"Свого сонця не узрівши, як верстатиму я шлях?"
Як прийшов додому — гірше став тужити й сумувати,
Сльози ринули як річка, що порвала всі загати.
"Доле! — так лементував я,— о, яка ж бо нетривка ти!
Я, безумний, мав троянду, та не міг її зірвати!"
Увійшов слуга. Мені він, левню тужному й сумному,
Від Асмат дає послання, і вона в листі отому
Пише так: "Жадане сонце зве тебе до свого дому.
Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!"
Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,
Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;
Та ось знову, як і вперше,— сміючись, Асмат іде
І ласкаво каже: "Леве! Місяць твій на тебе жде".
Я пішов. Переді мною — дім з колонами кружганку;
Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,
Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.
Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;
Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.
Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,
Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.
Так промовила: "Сідати попроси, Асмат, його ти".
Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти
Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.
Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!
Змовила: "Ти побивався, що і слова, як то слід,
Не зрекла й іти звеліла. В'янув ти, мов пільний цвіт,
Гірко плакав — на нарцисах бачу й досі сліз я слід,
Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.
Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,
Та приховувати горе — це найтяжчий біль, мабуть;
В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,-
Я прислужницю просила розказати правди суть.
Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,
Що лише тобі належу,— кличу в свідки честь мою
І страшну велику клятву на потвердження даю:
Якщо зраджу — хай позбавить бог мене відрад в раю!
На хатавів осоружних вирушай походом сміло,-
Дасть господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.
Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?
Забери ж у мене серце, а своє мені дай ціло!"
"Хто в цім світі,— я промовив,— мав іще таку кохану? —
Тож я з подивом сприймаю ласку господа неждану.
Промінь твій наповнив серце, тьму розвіявши й оману.
Хай земля мене накриє — буть твоїм не перестану!"
Над священними книжками я поклявся вкупі з нею.
Присяглась вона, що вічно буде милою моєю:
"Як до когось, окрім тебе, привернуся я душею,
Хай тоді мене скарає бог десницею своєю".
Ще якусь часину любо ми провадили розмову,
Запашні плоди вкушали, слово мовили по слову;
Згодом мусив я розстатись, плачучи невтішно знову,
Та беріг в своєму серці я красу її чудову.
Важко серцю залишати цей кристал-рубін-берил.
Світ для мене поновився, я п'янів од щастя й сил;
Думав я, що це для мене сонцем сяє небосхил,
Але ось в розлуці серце стало як з гранітних брил!
Рано-вранці наказав я: "Грайте в сурми, сурмачі!"
Шикувалось військо в лави, забряжчали їх мечі.
Лев, я рушив на хатавів, безупинно вдень, вночі,
По невтоптаній дорозі, по безпуттю ідучи.
Межі Індії минувши, я все далі військо вів.
Тут мене гонець Рамаза, хатавійський раб, зустрів
І приніс мені він звістку, щоб утишити мій гнів:
"Навіть цап індійський може наших вигубить вовків".
Я одержав од Рамаза тьму дарунків дорогих. Він благав:
"Ти нас не знищуй, не губи ти нас усіх,-
Присягаємось покірно нести гніт твоїх кормиг,
Віддаєм усі багатства, і себе, й дітей своїх.
Перед вами завинивши, каяття знесем плоди,
Але зглянься, ради бога, не приводь полків сюди,
Не віддай нас на поталу, божу кару відведи —
Віддамо тобі без бою ми фортеці й городи".
Всіх вазірів я прикликав, щоб цій справі дати лад.
Там сказали: "Ти — ще юний, наших слухайся порад;
Ми терпіли їх підступність не один вже рік підряд,-
Щоб тебе вони не вбили, стережися їхніх зрад!
Отже, йди до них, з собою взявши витязів загін,
Всі ж війська хай пробувають поблизу за кілька гін.
Як побачиш щиросердість — їх звільни від всіх провин,
Непокірних же не жалуй, засуди їх на загин".
Рада ця мені припала до вподоби. Я притьма Сповістив його:
"Рамазе! Сперечатися дарма.
Бо життя миліше смерті, наша ж сила все лама!
Я до тебе йду без війська, лиш з бійцями кількома".
Взявши триста добрих воїв, з ними я вперед пішов,
Військо ззаду залишивши у гущавині дібров. Я просив:
"Ідіть за мною по дорогах тих же знов,
Щоб змогли мені на поміч ви примчати стрімголов".
За три дні прибув до мене знов од хана раб-носій.
В дар приніс він пишний одяг, золотих тканин сувій.
Цар просив: "Я хочу бачить гордий, мужній образ твій
І для зустрічі готую дар такий же дорогий".
Він казав ще більше: "Правду я кажу — покинь невіру,
Сам тебе зустріти вийду, бо нудьгую вже надміру".
Я сказав: "Ій-богу, зважу на твою я волю щиру,-
Наче батько з сином, стріньмось, повні ласки та сумиру".
Далі їхавши, я знову на узліссі коло бору
Стрів послів. Вони вклонились, виявляючи покору,
В дар мені пригнали коней в золотій рясі убору
І мені казали: "Справді, цар наш прагне твого зору".
Він звелів переказати: "Я до тебе серцем лину,
З свого виїхавши дому, взавтра вранці вас зустріну".
В повстяних шатрах-наметах я отаборив дружину
І вітав послів привітно, давши місце для спочину.
Видно, жодне добре діло не лишиться без відплати,-
Тож один з послів до мене попідкрався, щоб сказати:
"Я — боржник перед тобою. Хочу борг тобі віддати,
Зрятувать тебе від лиха, від біди, а може, й страти.
Твого батька вихованцем був я в роки молодії.
Все скажу тобі про зраду, що готують лиходії,-
Тяжко бачить левня мертвим, цвіт троянди — в безнадії!
Пильно слухай, що повім я, обміркуй всі дальші дії.
Люди ці готують зраду — їм не вір і май на оці,
Що сто тисяч війська тайно на одному стало боці,
А на другім — тридцять тисяч заховалось, повних моці.
Щоб потали не зазнати, будь розважний в кожнім кроці.
Любо цар тебе зустріне, ненаглядного для всіх;
Доки слухатимеш радо їхні лестощі та сміх,-
Рушать, димом гасло давши, їх війська з усіх доріг.
Стали б тисячі до бою — ти б їх сам не переміг!"
Був я вдячний цій людині і сказав ласкаво: "Знай,-
Як узавтра не загину, нагороди дожидай!
Щоб посли про це не знали,— йди до них, відпочивай.
Як про тебе я забуду,— сам знедолію нехай!"
Не повідав я нікому про діла ці потайні,-
Те, що має бути, буде; всі ж поради тут одні:
Я послав гінця до війська, що було десь вдалині,
І велів: "Крізь гори й доли помогти ідіть мені!"
Вранці я послів прикликав, щоб царю сказали люди:
"Вирушай же,— поспішаю на твої упасти груди!"
Ще півдня ішов походом, не жахнувшись зради-зблуди,
Бо від волі провидіння не сховаєшся нікуди.
Я зійшов на гору й глянув: пилом обрії сповиті.
Я подумав: "Розкидає цар Рамаз на мене сіті,
Та мій спис і меч мій гострий їх прониже тої ж миті".
І тоді сказав я війську про їх наміри неситі:
"Браття, зраду нам готує думка тих людей лукава,
Та нехай від цього сила ваших рук не стане млява.
Жде на тих, що вмруть за князя, в небесах і рай, і слава,
Меч при боці в нас не марно — вирушаймо ж на хатава!"
Гордо, гучно наказав я готувати зброю й лати.
Ми наплічники й кольчуги одягли на світлі шати,-
Грізно виладнавши військо, я вперед звелів рушати;
В день отой меча мойого скуштували супостати!
Ми підходили. Узрівши, що до бою ми готові,
Цар прислав гінця й загрози у такому виклав слові:
"Я ознаки зради бачу, несподівані й раптові,-
Прикро нам, що, взявши зброю, видно, прагнете ви крові".
Наказав я відповісти: "Знаю все про намір лютий,
Та який не був би певний задум твій — йому не бути!
За звичаєм войовницьким починай же цю війну ти,-
Я в руках меча тримаю, щоб мечем тебе здобути!"
Посланець поїхав. Більше посланців до нас не слали
І військам своїм до бою гасло димом подавали.
Вийшли з засідки їх лави, з двох боків нас обступали,
Але, дякуючи богу, не злякались ми навали.
Взяв я, хмурий, меч у джури, стиснув ратище рукою,
Рвався битися з ордою, рвався стати враз до бою,
І вперед крізь гони рушив я порвистою ходою,
Та хатави, ставши в лави, не втрачали супокою.
Підступив я. їхнє військо гомоніло: "Божевільний!"
Мавши силу нездоланну, я напав на шерег іцільний.
Спис пробив коня й зламався,— бий же, мече мій всесильний,
Я хвалю того, хто ревно клав тебе на брус точильний!
Я накинувся, мов яструб на куріпок зграю дику.
Клав я гори коней, люду, натворив головосіку,-
Той блохою водяною закрутивсь, той впав без крику.
Врятуватися не дав я з перших лав ні чоловіку!
Облягли мене юрбою.