Встряли знову ми у січу, та мінливий бою час.
Милувавсь я, що в Фрідона дух звитяжця не загас:
Бився лев, чий лик — мов сонце, стан — алое, цвіт окрас.
Він на небожа і дядька налетів, як грім із хмари,-
Пальці рук повідтинали їм меча його удари;
Він погнав один двох бранців, пов'язавши їх до пари.
Це для нас був день потіхи, а для них був день покари.
Ми війська порозганяли, ворогами вкривши лан,
Та в боях не зледачіли — хутко вдерлися в їх стан,
їм коліна перебили, їх зім'яли, мов сап'ян.
Вбий мене, як всю ту здобич міг забрати караван!
Всі скарби Фрідон провірив і наклав свої печаті;
Йшов за ним і дядько з сином — лиходійники завзяті,-
Він отут же, серед поля, їх віддав негайній страті.
"Ти — алое",— так про мене гучно люд співав на святі.
Ми до міста повернулись,— вийшли натовпи святкові,
Потішали всіх присутніх штукарі — митці чудові.
І мене, й Фрідона люди прославляли в кожнім слові І казали:
"Наточили з ворогів ви ріки крові!"
Як царя, вітав Фрідона тьмочисленний людський збіг;
Як царя царів, мене так славив клич присутніх всіх,
Та я хмурий був і журний, не збирав троянд-утіх;
Діл моїх вони не знали,— тяжко й згадувати їх!
ЯК ФРІДОН ПОВІДОМИВ ТАРІЕЛА ПРО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Раз на ловах із Фрідоном ми пройшли корчастим бором
Аж до скелі, що стриміла над примор'ям неозорим,
І Фрідон сказав: "Послухай: якось ставши тут, над морем,
Я просив сказати, й витязь про таку повів пригоду:
"Раз ганяв отут конем я — має кінь мій дивну вроду:
В полі — сокіл, а на річці качкою пірнає в воду.
Звідси я дививсь, як яструб в хвилі рине з небозводу.
Раптом, глянувши у море, став я пильно придивлятись:
Там якесь предивне диво почало між хвиль з'являтись,-
Як воно, те диво, може так моторно посуватись?
Та розгледіти не зміг я, мусив тільки дивуватись.
Я гадав: "Чи звір, чи птиця — те появище незнане?"
Це був човен, заповитий в запинало злототкане;
Швидко він летить на веслах,— сонце в нім сидить, не гляне.
Наче сім планет, зоріло те світило полум'яне!
Два раби, як смоли — чорні, вийшли звідти на узкосся.
Діву вивели з собою,— розметалося волосся,
Сяєвом непорівнянним їй обличчя зайнялося.
В мить, коли вона засяла,— сонце стьмареним здалося!
Я радів, тремтів, журився — чи присняться знову сни ті?
Закохався я в троянду, в пелюстки, снігами вкриті.
Я рішив: "Піду назустріч, нажену їх тої ж миті,-
Від коня мого прудкого не втече ніхто на світі".
Я помчав конем — озвався шумом, гуком ліс нагірний,
Та не в силі наздогнати, хоч і гнався кінь мій вірний,-
Майорів у морі човен, наче сонця блиск вечірній.
Відійшла вона від мене — й серце палить жар незмірний!"
Спалахнув я, все збагнувши із Фрідонових цих слів,
Впав з коня, ридав безстидно, дужим полум'ям горів,
І кричав: "Забий мене ти! Чом не я її зустрів?"
Це Фрідона здивувало,— він не знав, яка причина
Розпач викликала в мене. Ставши поруч на коліна,
Він благав мене ласкаво, заспокоював, як сина;
Вії левня снігом вкрила, перлом зронена, сльозина.
"Горе! Повість розповівши, звів тебе я до відчаю!"
Я сказав йому: "За мене не печалься, я благаю.
Був моїм той місяць ясний,— через нього так палаю!
Ти — товариш мій, і нині все скажу тобі до краю".
Він почув про все від мене, як товариш мій, по праву,
І сказав: "Повів цю повість я собі лиш на неславу!
Ти — високий цар індійський,— сам прибув в мою державу,
Тож палац повинен мати, трон і челядь величаву.
В кого стан — як в кипариса, хай той господа прославить —
Відверне списа від нього бог, роздерши серце навіть:
Він свою нам ласку й милість, наче грім із неба, явить.
Творить він із лиха радість, милостиво нами править".
Ми вернулись до палацу. Сіли вдвох. Нас мучить туга.
Я сказав Фрідону: "Маю я тебе лише за друга,-
Бог не хоче, щоб родилась ще така людина друга;
Як здружився я з тобою,— в мене виросла потуга.
Я — друг вірний; час повинен нашій дружбі лиш сприять
. Розум свій, язик свій мудрий дай мені, мене порадь:
Як для неї і для себе повернути благодать?
Я в розлуці з нею більше сил не маю проживать".
Він сказав: "Од слів ласкавих я душею розтаю,-
Ти мені, індійський царю, милість виявив свою.
Чи посмію навіть думать про подяку я твою?
Наче раб, тобі скоряюсь, бо рабом твоїм стаю.
Город мій — збирач усяких чужоземних справ, новин,
Бо проз нього путь лягає кораблям з усіх країн.
Може, тут ми щось почуєм про бальзам, що гоїть він?
Може, бог тебе не схоче засудити на загин?
Моряків метких і справних надішлім в усі усюди,-
Діву — любу твою зірку — розшукають нам ці люди;
Ти ж — терпи тим часом, болі хай тобі не мучать груди,
Бо нема такого горя, що йому утіх не буде".
Він морців до себе скликав і сказав він їм усім
: "Вирушайте кораблями, їдьте простором морським,
Щоб знайти її, що прагне буть з укоханим своїм:
Сотні бід перетерпіте, а не вісім або сім!"
Він послав гінців усюди, де стояли кораблі,
І звелів: "її шукайте по всіх закутках землі!"
Це ждання було за радість, аж применшали жалі,-
Сором згадувать — відчув я навіть радощі малі!
Трон мені Фрідон поставив,— як владар, мав я сидіти;
Він сказав: "Пробач ласкаво нездогадливість мені ти,
Бо тебе, царя індійців, недостойні ці привіти!
Хто із нас не хтів би ревно, наче раб, тобі служити?"
Що казати? — звідусюди позбирались шукачі,
Та новин вони не взнали, хоч ходили вдень, вночі,-
Анічого не дізнались, марно світом бредучи.
Я ридав, з очей точились сліз невичерпні ключі.
Я Фрідону рік: "Не знав я ще страшнішої пори,-
Як мені на серці важко, бачить лиш господь згори.
О, без тебе дні і ночі — сірі, наче вечори!
Всякі радощі я втратив, серце сповнилось жури.
Звідки ще новин чекати? — ні, надія це пуста;
Йду я звідси, так дозволь же залишить твої міста!"
Як Фрідон почув це, землю заросила кров густа:
"Брате,— мовив він,— віднині всяка радість — марнота!"
Не могли мене затримать, хоч велике їх старання;
Чув уклінного вояцтва я моління та благання,-
Обіймали, цілували, віддаляли час прощання:
"Ні, не йди від нас! Для тебе ми готові й на страждання!"
їм сказав: "І я страждаю від розлуки оцієї,
Та для мене неможливі втіхи-радощі без неї.
Ні, не кину, не забуду я обраниці своєї,-
Не лишусь, не відступлюся від ухвали я моєї!"
Сам Фрідон коня із стайні вивів,— то був огир власний,-
І сказав: "Цей кінь — для тебе, кипарисе зореясний.
Інших ти дарів не приймеш, але цей дарунок — вчасний,
Бо тяжкі шляхи полегшить стрімколетний кінь прекрасний".
Проводжав Фрідон, і в нього сльози бігли на лиці;
Ми з Фрідоном цілувались, всі ридали верхівці,
Щиру тугу військо несло в серці, не на язиці.
Ми прощалися — із дітьми так прощаються отці.
Віддалившись від Фрідона, знов почав її шукати,
Мандрував землею й морем, не минув ніде ні хати,
Та не здибав я нікого, що про неї міг би знати;
Серцем зовсім ошалівши, схожий став до звіреняти.
Думав: "Годі мандрувати морем марно, хоч і браво;
Десь між звірів, може, втихне серце, змучене криваво".
Я сказав Асмат і слугам сім чи вісім слів ласкаво:
"Вас я змучив,— нарікати справді маєте ви право.
Тож ідіть, мене лишіте — річ моя не слабодуха!
Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха".
Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:
"Леле! Що ви проказали? — хай не чують наші вуха!
Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!
Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,
Не покинем, не залишим,— служба наша вірна й стала!
Схоче доля — і в дбайливця думка зродиться недбала".
Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,
Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,
Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,
І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.
Я знайшов печеру — диви тут порили гірні пруги;
Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,
Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.
Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.
Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,
І земля здригалась важко від ударів їх булав,
Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.
Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.
Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,
Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.
Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.
Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!
Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-
Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-
Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.
Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!
Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-
Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;
Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.
Що мені від бога треба? — тільки вмерти б я хотів!"
Бив лице він, рвав троянду,— стала квітка щік прив'яла,
Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;
З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,
Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.
Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:
"Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.
Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені — несила.
Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила".
Автанділ промовив: "Годі про від'їзд пустих речей,
Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.
Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:
Смерть твоя не втішить діви,— сонця днів, зорі ночей.
Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,— він знає: треба
Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;
Він йому з'ясує хворість, що вогнем упала з неба,
Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.
Ти не гнівайся, послухай,— кривди радити не стану,
Ти не раз — сто раз подумай, як порятувать кохану,
Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.
Я на час якийсь поїду — на укохану хоч гляну.
Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,
Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.
Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.
Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!
Не відходь нікуди звідси,— клятву дай мені єдину,
Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,
Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.
Бог поможе,— я розвію твій одчай і самотину!"
Той сказав: "Як міг чужинцю ти любов оддать свою?
Жаль тобі мене покинуть, мов троянду — солов'ю!
Дасть господь, і знов побачу — прагнень серця не втаю! —
Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.
Як повернешся до мене після довгих мандрувань,-
Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.
Як збрешу,— хай підо мною божий гнів розверзне хлань!
Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань".
І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,
Ці бурштини-самоцвіти, шалодумні, мудромовні,
Полюбилися,— і душу їм пекли вогні любовні;
Пробули всю ніч укупі друзі вірні й невгамовні.
Автанділ ридав, як бачив, що ридає побратим;
Вранці встав, поцілувався з журним витязем отим;
Таріел не знав з одчаю, що тут станеться із ним,
Автанділ же, заридавши, мчав чагарником густим.
Автанділа проводжала в путь Асмат — вона весь час
Заклинала, щоб вернувся, побратима душу спас,-
Зов'явала, як фіалка, блиск лиця її пригас.