Усе залежить від того, як довго її вдається уникнути.
Вона не відповіла.
— Хочете щось випити?
— Ненавиджу цю кока-колу, — відповіла Наташа. — І що тут за гидоту п'ють!
— А як щодо горілки?
Вона підняла голову.
— Горілка? А де ви знайдете тут горілку, якщо Мелікова нема в готелі? І де це він подівся? Чому досі не прийшов?
— Не знаю. Але горілка є в моєму номері. Можу принести.
— Прекрасна ідея, — сказала Наташа Петровна і потім додала фразу, що нагадала мені відразу про всіх росіян, яких я зустрічав у житті: — І чому вона не виникла у вас раніше?
Я взяв у себе залишки горілки і нехотя пішов назад. Можливо, невдовзі прийде Меліков і я зможу з ним грати в шахи, аж поки заспо-коюся. Від Наташі Петровни я не чекав нічого виняткового.
Коли підійшов до столика, мені здалося, що переді мною геть інша людина. Сльози висохли, обличчя напудрене і усміхнене.
— Чому ви п'єте горілку? — запитала вона. — Хіба на вашій батьківщині її п'ють?
— Ні, — відповів я. — У Німеччині п'ють пиво та шнапс. Але я стер із пам'яті свою батьківщину і не п'ю ні пива, ні шнапсу. Та й горілки п'ю не так уже й багато.
— Що ж ви тоді п'єте?
"І що за безглузда розмова?" — подумав я і сказав:
— Те, що є. У Франції я пив вино.
— Франція, — мовила Наташа Петровна. — І що тільки німці з неї зробили!
— Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.
— Звісно! Як ворог!
— А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.
— Не розумію.
— Я теж не розумію, — відповів я роздратовано.
Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.
— Хочете ще чарку? — запитав я. Нам справді не було про що говорити.
— Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.
Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.
— Ви тут живете? — спитала Наташа Петровна.
— Так. Тимчасово.
— Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.
— Можливо. Ви теж тут жили?
— Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибира-лася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.
Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина належала до іншого світу, світу тіней.
Наташа Петровна підвелася.
— Мені пора.
На якусь мить я запанікував.
— Ви не дочекаєтеся Мелікова? Він уже зовсім скоро прийде.
— Я так не думаю. Прийшов Фелікс, який його заміняє.
Аж тепер я побачив маленького лисого чоловіка. Він стояв перед дверима і курив.
— Дякую за горілку, — сказала Наташа, глянувши на мене сірими, майже прозорими очима, а потім додала: — Дивовижно, як мало часом потрібно, щоб допомогти комусь. Достатньо буває навіть геть незнайомої людини.
Кивнула мені і пішла. Наташа була навіть вища, ніж я думав. Її кроки лунали на дерев'яній підлозі лунко і завзято, наче вона чавила щось ногами. Вони не пасували до гнучкої худорлявої постаті, яка легенько похитувалася під час ходи.
Я закоркував пляшку і підійшов до дверей, де стояв заступник Ме —лікова, Фелікс.
— Феліксе, як справи? — запитав я.
— Та так, як завжди, — відповів він не зовсім привітно і глянув на вулицю. — Хіба буває інакше?
Я подивився, як мирно та спокійно він курить, і мене охопила не-самовита хвиля заздрості. Його запалена цигарка раптом стала для мене символом усього миру в світі.
— На добраніч, Феліксе, — попрощався я.
— На добраніч. Може, чогось бажаєте? Води, цигарок?
— Ні, Феліксе, дякую.
Я відчинив двері свого номера. Потужною хвилею мене захлиснув потік минулого, наче тільки й чекав, коли я повернуся. Я впав на ліжко і втупився у сірий прямокутник вікна. Не мав на це ради: переді мною виникало безліч облич, деяких уже не було серед живих, я беззвучно волав про помсту і знав, що все намарно, я хотів когось задушити, але не знав кого. Єдине, що я міг, — це чекати, а потім зауважив, що мої долоні мокрі, я плакав.
5
На адвоката я чекав цілу годину. Припускаю, це давня тактика, щоб клієнти ставали поступливіші. Але моя поступливість була йому ні до чого. Я гаяв час, роздивляючись двох клієнтів у передпокої. Один ремиґав жуйку, інший намагався звабити секретарку, запрошуючи її під час обідньої перерви на каву. Дівчина ж тільки хихотіла. І правильно. У чоловіка були вставні зуби, а на короткому грубому мізинці з обгризеним нігтем вилискував маленький діамантовий перстень. Навпроти секретарчиного столу, між двох кольорових гравюр зі сценами нью-йоркського вуличного життя, у рамці висів плакат із одним-єдиним словом: Think! Цю виразну коротку вимогу — думати — я бачив уже не раз, а в коридорі готелю "Ройбен" навіть у геть неочікуваному місці: перед туалетом. Це було найбільш прусським серед усього, що я встиг побачити в Америці.
Адвокат був кремезним чолов'ягою з широким плескатим обличчям, на носі — окуляри в золотій оправі. Мав на диво різкий голос
і, вочевидь, чудово це усвідомлював, тому намагався надати йому глибини і в результаті майже шепотів.
— Ви емігрант? — прошепотів він і втупився в лист, що його вочевидь написала Бетті.
— Так.
— І, звісно ж, єврей.
Я мовчав, тому він підвів голову.
— Єврей? — повторив він нетерпляче.
— Ні.
— Як? Ви — не єврей?
— Ні, — відповів я здивовано. — А чому ви запитуєте?
— Я не працюю на німців, які хочуть в Америку, але не є євреями.
— А чому ні?
— Не думаю, що вам це треба пояснювати, містере.
— Пояснювати не треба. Але й не треба було змушувати мене чекати цілу годину, щоб це повідомити.
— Пані Штайн не написала мені, що ви — не єврей.
— Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, — кинув я роздратовано. — Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?
— Я — американець, — відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. — Я не захищаю нацистів.
Я розсміявся:
— То для вас кожен німець — нацист?
Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.
— Хай там як, кожен німець — це потенційний нацист.
Я знову розсміявся.
— А кожен єврей — це потенційний убивця.
— Що? — адвокат перейшов на пронизливий фальцет.
Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!
— Як і кожен велосипедист, — пояснив я. — Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали, що євреї винні у війні, їм відповідали: "Велосипедисти теж". — "А чому велосипедисти?" — дивувалися перші. "А чому євреї?" Але так було 1919-го. Тоді у Німеччині ще можна було думати, хоча це вже й ставало небезпечно.
Я чекав, що адвокат мене зараз вижене. Натомість на його обличчі засяяла широка усмішка і воно ще дужче поширшало.
— Непогано, — зауважив він глибоким голосом. — Такого жарту я ще не чув.
— Жарт старий, — відповів я. — Тепер у Німеччині не жартують, а стріляють.
Адвокат знову посерйознішав:
— У нас фатальна слабкість на анекдоти. І все одно я наполягаю на своєму.
— Я теж.
— Ви можете це довести?
— Навіть краще за вас. Євреї покинули Німеччину, бо не мали іншого вибору — інакше б їх переслідували. Але це ще не доводить, що вони б виїхали, якби їх не переслідували. А неєвреї, які покинули Німеччину, зробили це тільки тому, що ненавиділи режим.
— За винятком шпигунів і провокаторів, — зазначив адвокат сухо.
— У шпигунів і провокаторів завжди першокласні посвідчення.
Адвокат почухався під столом.
— Хіба теза про те, що не всі євреї були б проти нацистського режиму, не доводить ваших антисемітських поглядів? — запитав він.
— Можливо. Але тільки не в середовищі євреїв. І ці погляди навіть не мої, а моїх єврейських друзів.
Я підвівся. Обридло це дурнувате жонглювання словами. Ніщо не виснажує більше, ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.
— У вас є тисяча доларів? — спитало широке обличчя.
— Ні, — відповів я різко. — У мене й сотні зараз немає.
Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:
— А як ви збиралися платити?
— Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку суму.
— Ви вже сиділи в такому?
— Так, — відказав я роздратовано. — Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.
Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, — загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось рипнуло, і залунало меланхолійне: куку, ку-ку — дванадцять разів. Це був шварцвальдський годинник із зозулею; мелодія, якої я не чув з дитинства.
— Як мило, — вирвалося у мене саркастично.
— Подарунок моєї дружини, — збентежено поквапився відповісти адвокат. — Весільний подарунок.
Я ледь стримався, щоб не спитати, чи й цей годинник — антисемітський. Але схоже, що ця зозуля раптом стала моїм союзником. Несподівано адвокат майже лагідно промовив:
— Я зроблю для вас усе, що зможу. Зателефонуйте сюди післязавтра вранці.
— А що з гонораром?
— Я обговорю його з пані Штайн.
— Було б краще, якби і я знав.
— П'ятсот доларів, — сказав він. — Якщо схочете, заплатите частинами.
— Думаєте, ви зможете чогось домогтися?
— Продовжити термін вашого перебування майже напевно вдасться. А потім знову доведеться йти в суд.
— Дякую, — сказав я. — Я зателефоную.
— От фіґляр, — не стримався я вже в ліфті цього вузькогрудого будинку. На мене обурено подивилася жінка, яка стояла поруч, — її зачіска нагадувала ластівчине гніздо, а зі щік, коли ліфт рвучко зупинявся, аж сипалася пудра. Глянув повз неї так байдуже, як тільки міг. Уже знав, що жінки в Америці за першої-ліпшої нагоди викликають поліцію. Think! — було написано на дощечці з червоного дерева у ліфті, що висіла над головою з жовтими тремтливими кучерями під непорушним ластівчиним гніздом.
Кабіни ліфтів мене завжди нервували. Там не було запасного виходу, а тому — жодної можливості втекти.
Замолоду я любив самотність. За роки переслідувань і поневірянь навчився її боятися. Не тільки тому, що тоді всілякі думки лізуть у голову і ти впадаєш у меланхолію, а й тому, що самотність небезпечна. Хто завжди змушений переховуватися, той любить натовп.