Тисяча дев'ятсот вісімнадцятого. Приїхав із Росії — через Фінляндію і Німеччину. Належав до першої хвилі малого переселення народів. Може б, нам зараз перехилити чарочку-другу, що скажете?
— Я навчився не довіряти шнапсу, — пояснив я. — Через нього я кілька разів переоцінював свої сили. І двічі все закінчувалося досить-таки паскудно — у вошивих тюремних камерах.
— В Іспанії?
— У Північній Африці.
— Ризикнімо втретє, що скажете? Тюрми тут чисті. Горілку я маю в готелі. Тут нам все одно нічого не наллють. Ви романтик? — спитав за кілька хвилин.
— Не часто. Поліція переважно саме романтиків і ловить.
— Але тепер ви можете кілька місяців про це не думати.
— Так, справді. Я ще до цього не звик.
Ми пішли до Мелікова в готель, але я там довго не витримав. Не хотілося нічого пити, не хотілося сидіти серед того потертого плюшу, а його кімнатка відразу почала тиснути мені на голову. Захотілося знову йти гуляти. У замкнутих приміщеннях я насидівся вже вдосталь. Навіть Елліс Айленд був тюрмою, хай навіть і комфортною, але тюрмою. Мене не покидала думка Мелікова, що наступні два місяці я можу не боятися поліції. Цілих два місяці — просто неймовірно довго.
— Скільки часу я ще маю для прогулянки? — запитав я.
— Та скільки захочете.
— А коли ви лягаєте спати?
Меліков тільки недбало махнув рукою:
— Десь аж під ранок. У мене зараз купа роботи. Хочете знайти собі когось? Якусь жінку? У Нью-Йорку це не так просто, як у Парижі. Навіть трохи небезпечно.
— Ні. Я просто хочу ще трохи прогулятися.
— Жінку легше буде знайти тут, у готелі.
— Мені не треба жінки.
— Жінка потрібна завжди.
— Не сьогодні.
— Ви все-таки справжній романтик, — сказав Меліков. — Запам'ятайте номер вулиці й назву готелю — "Ройбен". У Нью-Йорку легко зорієнтуватися — тут майже всі вулиці пронумеровані, тільки деякі мають назви.
Так само як і я — номер із випадковим іменем. Приємна анонімність — імена лише створювали мені проблеми.
Я йшов чужим містом куди ноги вели. У небо здіймався білий дим від заводських труб — похмурий вогняний стовп уночі і хмаристий стовп удень. Хіба не так само Бог указував шлях крізь пустелю ще першим емігрантам? Я йшов крізь дощ слів, шуму, сміху, крику, що глухо бився об мої барабанні перетинки. Чув тільки перегуд, не вловлюючи його змісту. Після похмурих років у Європі тут кожен здавався мені Прометеєм — оточений електричним світлом спітнілий чолов'яга простягав із дверей магазину обвішані рушниками руки з соусами, пропонуючи мені щось купити, кухар пік піцу на великій пательні, навколо нього сипалися іскри, наче він був якийсь неаполітанський бог. Жодного з них я не розумів, тому не вловлював і суто символічного значення їхніх дій. Було відчуття, наче всі вони перебувають на сцені, наче це не тільки офіціанти, кухарі, вуличні крикуни та торговці, а й маріонетки, що грають у якусь незрозумілу гру. Мені ж туди дорогу заказано, я можу тільки спостерігати збоку. Я був у вирі подій, але не належав до них, щось невидиме відділяло мене від інших — не скляна стіна і не дистанція, не ворожість і не відчуженість, а дещо таке, що стосувалося тільки мене і лише у мені чаїлося. На підсвідомому рівні я збагнув неповторність моменту — вже завтра він почне втрачати свої обриси. Не тому, що цей світ стане мені рідніший, навпаки, може, вже завтра почнеться боротьба за існування — то сидітиму тихо, то домовлятимуся, стану лицеміром чи брехуном, — усім тим, з чого складаються наші будні. Але сьогодні вночі місто повернулося до мене своїм незбагненним обличчям.
Раптом зрозумів, що тепер, коли я дістався чужих країв, небезпека нікуди не зникла, навпаки, вона по-справжньому нависла наді мною. Небезпека не ззовні, а зсередини. Я дуже довго просто намагався вижити, і саме це було моїм порятунком. Це був просто примітивний закон самозбереження, що виникає, коли корабель іде на дно, а люди впадають у паніку і будь-що хочуть вижити. Але тепер, уже від завтра чи навіть з цього дивовижного моменту, життя знову віялом розстелиться переді мною, я знову матиму майбутнє, а отже, й минуле, минуле, яке легко вб'є мене, якщо я його не забуду чи не здолаю. Раптом зрозумів, що свіжозамерзлий лід іще довго буде затонкий, щоб я зміг по ньому ходити. Я провалююся крізь нього. А цього треба уникнути. Чи зможу я прожити спочатку ще одне життя так само, як і вивчити цю мову, нову, незнайому, яка тільки й чекає, щоб я її осягнув, і чи не буде це зрадою, злочином, подвійним убивством померлих, яких я любив?
Швидко розвернувся і пішов назад, збентежений і схвильований, більше ні на що не дивився, і мені аж перехопило подих, коли побачив перед собою готель, не високий і широкий, як решта готелів, що кожному впадали у вічі, а маленький і непомітний.
Відчинивши двері, спотворені фальшивими мармуровими планками, я зайшов усередину і побачив Мелікова, який у кріслі-гойдалці дрімав за стійкою. Він розплющився — здалося, що очі без повік, як у старого папуги, — вони поступово посиніли і посвітліли.
— Граєте в шахи? — запитав він, підводячись.
— Як і кожен емігрант.
— Добре. Зараз принесу горілку.
Він пішов нагору. Я роззирнувся. Здалося, що опинився вдома. Тому, хто не має власного дому, легко таке відчути.
2
Я швидко опановував англійську і за два тижні вже володів нею, як п'ятнадцятирічний підліток. Щоранку по кілька годин сидів серед червоного плюшу в готелі "Ройбен" і вивчав граматику, а по обіді шукав будь-якої нагоди попрактикуватися. Я діяв без жодного сорому. Зауваживши, що через десять днів, проведених із Меліковим, у мене з'явився російський акцент, кинувся спілкуватися з гостями і службовцями готелю. І щоразу переймав різноманітні акценти — німецький, єврейський, французький і насамкінець, коли вирішив, що тутешні прибиральниці та покоївки — чистокровні американки, — ще й бруклінський.
— Тобі треба закрутити роман із молодою американкою, — сказав Меліков, з яким ми вже перейшли на "ти".
— Із Брукліну? — запитав я.
— Ліпше з Бостона. Там найкраще розмовляють.
— А чому б не знайти якусь вчительку з Бостона? Так було б економічно вигідніше.
— Цей готель, на жаль, — типовий караван-сарай. Акценти тут літають у повітрі, мов тифозні бактерії, а ти маєш хороший слух на все нетипове і геть не чуєш всього нормального. Можливо, тут би зарадили почуття.
— Владіміре, — відказав я, — світ і так доволі швидко мене змінює. З кожним днем моє англійське "я" на рік дорослішає, і, на превеликий жаль, свої чари втрачає і світ цього "я". Що більше я розумію, то стрімкіше зникає таємничість. Ще кілька тижнів, і мої обидва "я" зрівноважаться. Американське стане таким же тверезим, як і європейське. Тому дай мені трохи часу! З акцентами теж. Я не хочу занадто швидко втратити своє друге дитинство.
— Цього не станеться. Поки що у тебе розумовий обрій меланхолійного торговця овочами. Того, що на розі, Аннібале Більбо. Ти вже навіть використовуєш його італійські слівця, вони плавають у твоєму англійському овочевому супі, мов шматки м'яса.
— А нормальні, справжні американці взагалі існують?
— Авжеж. Але Нью-Йорк — це великий порт, крізь який суне маса емігрантів, — ірландці, італійці, німці, євреї, вірмени, росіяни і ще з десяток інших. Як там у вас кажуть: тут ти людина, тут ти маєш право бути людиною. Тут ти емігрант, тут ти маєш право ним бути. Цю країну заснували емігранти. Тому відкинь свої європейські комплекси неповноцінності. Тут ти знову людина, а не замучений шматок плоті, приліплений до власного паспорта.
Я підвів погляд із шахівниці.
— Це правда, Владіміре, — промовив повільно. — Побачимо, скільки це все триватиме.
— Ти не віриш, що це все надовго?
— Як би я зміг у таке повірити?
— У що ти взагалі віриш?
— Що все тільки гіршатиме, — відповів я.
Накульгуючи, хтось ішов вестибюлем. Ми сиділи у напівтемряві, і я бачив лише розмиту постать, проте зауважив оте дивне накульгування, у розмірі три чверті, що невиразно нагадало мені про одного знайомого.
— Лягманн, — стиха видихнув я.
Чоловік зупинився і глянув на мене.
— Лягманн, — повторив я.
— Мене звати Мертон, — сказав чоловік.
Я увімкнув світло, що похмуро стікало жовтими і синіми променями з миршавої люстри у стилі поганенького модерну.
— О, Боже, Роберт! — вигукнув він здивовано. — Ти досі живий? Я думав, ти вже давно на тому світі!
— Про тебе я теж так думав! Упізнав тебе по ході.
— По кульганню у ритмі хорея?
— По кроках у темпі вальсу, Курте. Ти знайомий із Меліковим?
— Звісно, знайомий.
— Може, ти ще й живеш тут?
— Ні, але деколи приходжу.
— І тепер твоє прізвище Мертон?
— Так. А твоє?
— Росс. А ім'я те, що й було.
— Отак люди і зустрічаються знову, — ледь усміхнувшись, мовив Лягманн.
На якусь мить ми замовкли. Звична зніяковіла пауза між емігрантами. Жоден не знає, про що можна запитувати. Жоден не знає, хто саме вже покинув цей світ.
— Ти щось про Кона чув? — спитав я перегодом.
Це теж був давній прийом. Спершу обережно запитували про людей, які не надто багато важили для співрозмовника.
— Він у Нью-Йорку, — відповів Лягманн.
— Він теж? Як він тут опинився?
— А як ми всі тут опинилися? Завдяки сотням випадковостей. Жодного з нас не було у складеному американцями списку світочів науки і культури, яких треба врятувати.
Меліков знову вимкнув світло і витягнув із-під стійки пляшку.
— Американська горілка, — сказав. — Схожа на каліфорнійське бордо чи бургундське з Сан-Франциско. Чи рейнське вино з Чилі. Будьмо! Одна з переваг еміграції полягає в тому, що люди змушені часто прощатися, а потім можуть святкувати нові зустрічі. Це створює ілюзію тривалого життя.
Ні я, ні Лягманн нічого не відповіли. Меліков належав до іншого покоління — покоління 1917 року. Те, що нас досі спалювало, для нього перетворилося на спогад.
— Будьмо, Владіміре, — сказав я врешті. — І чому ми тільки не народилися йогами?
— З мене було б навіть досить не народитися євреєм у Німеччині, — відказав Лягманн-Мертон.
— Ви — авангард перших громадян світу, — незворушно відповів Меліков. — Принаймні поводьтесь, як першопрохідці. Колись на вашу честь ставитимуть пам'ятники.
— Коли? — спитав Лягманн.
— Де? — поцікавився я. — У Росії?
— На місяці, — сказав Меліков і пішов до стійки реєстрації.
— От дотепник, — зауважив Лягманн, проводячи його поглядом.