Вона — Єлена Прекрасна спекулянтів. На надгробках тепер не розбагатієш, сину мій. Чому б тобі не перейти на торгівлю оселедцями чи акціями, як твій приятель Віллі?
— Тому, що я сентиментальний філософ і залишусь вірний надгробкам. То як же з підвищенням платні? Філософам також доводиться робити деякі витрати на гардероб.
— Ти не можеш купити краватку завтра?
— Завтра неділя, і вона мені буде потрібна.
Георг приносить із передпокою валізку з грошима, дістає дві пачки банкнот і кидає мені.
— Вистачить?
Я бачу, що в пачках здебільшого сотні.
— Дай ще з півкіло цих шпалер, — кажу я. — Тут щонайбільше п'ять тисяч. Спекулянти-католики в неділю під час служби божої кладуть стільки на тацю, та ще й соромляться, що вони такі скупі.
Георг шкрябає свій лисий череп — атавістичний рух, що не має ніякого глузду. Потім простягає мені третю пачку.
— Слава богу, що завтра неділя, — каже він. — Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевне, богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю.
— А в якому, власне, ми становищі? — питаю я. — Чи ми збанкрутували, чи справи наші йдуть блискуче?
Георг глибоко затягується сигарою.
— Я гадаю, що сьогодні в Німеччині ніхто не знає, в якому він становищі. Навіть всемогутній Стіннес не знає. Ті, хто збирав гроші, звичайно, збанкрутували. Робітники й службовці теж. І більшість дрібних торговців, хоч вони про це ще самі не знають. Блискуче справи йдуть лише в тих, хто має валюту, акції та великі реальні цінності. Отже, не в нас. Ну як, просвітив я тебе?
— Реальні цінності? — Я виглядаю в садок, де стоїть наша продукція. — У нас їх справді небагато. Переважно надгробки з пісковику й чавуну, а мармуру й граніту зовсім мало. Та й те, що є, твій брат продає із збитком. Може, найкраще було б зовсім нічого не продавати, га?
Георгові немає потреби відповідати. Знадвору долинає дзвінок велосипеда, і за мить хтось уже підіймається старими сходами. Чути владне покашлювання. Це Генріх Кроль молодший, другий власник фірми, з яким ми вічно маємо клопіт.
Генріх Кроль — низенький, огрядний, з жовтими, як солома, вусами, в запорошених смугастих штанах. Холоші в нього защеплені, щоб зручно було їздити на велосипеді. Він з осудом міряє поглядом Георга й мене. Для нього ми — канцелярські щури, що цілими днями б'ють байдики, тим-часом як він, людина діла, влаштовує всі справи за межами міста. Його ніщо не бере. Щодня на світанку він поспішає на станцію, їде поїздом, а потім на велосипеді добирається у найвіддаленіші села, звідки наші агенти — грабарі або вчителі — повідомили про чиюсь смерть.
Генріхові не бракує спритності. Його огрядність викликає довіру, тому він уранці й увечері не забуває заглянути в кухоль із пивом, щоб бути в формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генріх Кроль не носить чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмаєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, — перший занадто красномовний, а другий — занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм: штани в смужку й чорно-сірий піджак, а крім того — старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів, де переважає чорний колір. Два роки тому Генріх Кроль, коли замовляв цей костюм, на мить завагався, чи не краще личитиме йому фрак, та потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. І добре, що відмовився, — навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму вбранні Генріх Кроль справляє враження скромного уповноваженого самого господа бога — а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають його постаті щось домашнє й водночас витончене, — віриться, що в людей, які носять такі защіпки в добу автомобілів, можна купити дешевше.
Генріх скидає капелюха й витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів: Генріх просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.
— Я продав надгробок з хрестом, — каже він з удаваною скромністю, за якою вчувається переможний грім литаврів.
— Котрий? Маленький мармуровий? — з надією питаю я.
— Ні, великий, — відповідає Генріх ще скромніше втуплює в мене очі.
— Що? Той, зі шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовими ланцюгами?
— Авжеж, той. Чи в нас, може, є ще якийсь?
Генріх втішається своїм дурним запитанням, ніби це вершина сарказму.
— Ні,— відповідаю я, — іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.
— За скільки ж ти його продав? — не витримує Георг.
Генріх потягається.
— За три чверті мільйона — без напису, без огорожі й привозу. За все це вони ще доплатять.
— О боже! — вигукуємо ми з Георгом в один голос.
Генріх кидає на нас погляд, сповнений зневаги. Такий вираз часом буває в здохлої риби.
— Це була важка битва, — пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.
— Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, — кажу я.
— Що?
— Якби зазнали поразки. В тім битві.
— Що? — роздратовано перепитує Генріх.
Я легко збиваю його з пантелику.
— Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, — пояснює Георг.
— Цебто як? Що все це має означати? Хай вам чорт! Бігаєш з ранку до вечора, продаєш якнайвигідніше, а тут тобі ще й дорікають! Попоїздьте самі по селах і спробуйте…
— Генріху, — лагідно перебиває його Георг, — ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генріху. Цього року інфляція набрала темпу скоротечних сухот. Ось чому цифри тепер нічого не означають.
— Я й сам це знаю. Я не ідіот.
Нам нічого відповісти на це. Тільки ідіоти завжди кажуть, що вони не ідіоти. А їм заперечувати безглуздо. Я знаю це зі своїх недільних відвідин будинку для божевільних.
Генріх витягає нотатника.
— Цей надгробок коштував нам п'ятдесят тисяч. По-моєму, три чверті мільйона — непоганий зиск.
Генріх знов купається у хвилях сарказму. Він гадає, що повинєн при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев'ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п'яти.
— Був би ще більший зиск, коли б ви замість чудового хреста продали отой проклятий обеліск, що стримить перед вікном, — не витримую я. — Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли заснував фірму, купив його ще дешевше — за якихось там п'ятдесят марок.
— Обеліск? До чого тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.
— Саме тому його й не шкода було б, — пояснюю я. — А хреста шкода. Доведеться викупляти його за великі гроші.
Генріх тільки сопе. В нього в носі поліпи, і йому завжди важко дихати.
— Ви, може, хочете сказати, що такий хрест тепер нам коштував би три чверті мільйона?
— Про це ми скоро дізнаємося, — каже Георг Кроль. — Завтра приїздить Різенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.
— У нас є ще обеліск, — лукаво зауважую я.
— Чому ви не продасте його самі? — спалахує Генріх. — Отже, завтра приїздить сюди Різенфельд? Ну, то я залишусь дома і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!
Ми з Георгом перезираємося. Ми знаємо, що Генріха треба тримати від Різенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом рицинової олії. Цей чесний старомодний комерсант нагнав би на Різенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі давні часи, коли ще гроші були грошима, а вірність — душею честі, як влучно сказав наш любий фельдмаршал. Генріх дуже високої думки про такі банальності. А Різенфельд — ні. Для нього вірність — це те, чого повинні дотримуватись інші, коли їм це невигідно, і ти сам, коли тобі з цього є якийсь зиск.
— Ціни міняються щодня, — каже Георг. — Про це нічого й говорити.
— Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?
— Побачимо. Ти привіз гроші?
Генріх витріщує на Георга очі.
— Гроші? Що це знов за вигадка? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!
— Нічого неможливого тут немає,— заперечую я. — Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься заплатити гроші наперед.
— Гроші наперед! — Генріх зневажливо морщить товстого носа. — Що ви, шкільний учитель, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед гроші? Від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів'яли вінки? Правити гроші за те, що навіть ще не доставлено?
— Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді розчулені, і з них легше взяти гроші.
— Розчулені? Аякже! Вони тоді твердіші за крицю! Після всіх витрат на лікаря, на труну, на священика, на могилу, на квіти, на поминки… Та вам не дадуть наперед і десяти тисяч, чоловіче! Людям треба спочатку трохи відійти. І, перш ніж платити, їм треба побачити пам'ятник на кладовищі, а не в каталозі, хай навіть ви власноручно намалюєте його китайською тушшю, зробите сухозлотицею напис, та ще й додасте кілька зображень засмучених родичів.
Знов закид на мою адресу. Та я не звертаю на нього уваги. Це правда, я не тільки намалював надмогильні пам'ятники для нашого каталога і розмножив малюнки на ротаторі, але для більшого ефекту ще й розфарбував їх і надав відповідної атмосфери — домалював плакучі верби, грядочки з братками, кипариси і вдів у жалобному серпанку, що поливають квіти. Конкуренти мало не полускали з заздрощів, коли ми завели цю новину. Самі вони не мали нічого кращого за звичайні фотографії надгробків зі складу. Генріх тоді також вважав нашу ідею чудовою, особливо подобалось йому застосування сухозлотиці. Бо я, щоб зображення були природніші, робив на пам'ятниках у каталозі написи розведеною в олії сухозлотицею. Це давало мені величезне задоволення: всіх, кого я ненавидів, я посилав на той світ і малював їм надгробок — наприклад, своєму унтер-офіцерові з солдатських часів, який ще й досі живий і здоровий: "Тут спочив після довгих нестерпних страждань, переживши всіх своїх близьких, поліцай Карл Фліомер".