Яка іронія долі! Кутики уст у Морозова ледь ворухнулися.
— Старший лейтенанте Наварро, — сказав він. — Мені шкода, але я мушу наполягти на тому, щоб ми з доктором Равіком дограли цю партію. Про її результат ще сьогодні треба повідомити телеграфом у Нью-Йорк і Калькутту.
— Пане, — холодно відповів Наварро, — ми й сподівалися, що ви відмовитесь. Росія — ворог Іспанії. Запрошення стосувалося тільки доктора Равіка. Ми змушені були запросити вас лише тому, що ви сидите разом.
Морозов поставив на свою широку долоню виграного коня й глянув на Равіка.
— Тобі не здається, що пора кінчати цю комедію?
— Здається. — Равік обернувся до іспанця. — Юначє. я гадаю, що буде найкраще, як ви підете на своє місце. В.ч безпідставно ображаєте полковника Морозова, ворога радянської Росії.
Не чекаючи відповіді, він схилився над шахівницею. Наварро ще хвилину нерішуче постояв, тоді пішов геть.
— Він п'яний, до того ж, як багато латинянів, позбавлений почуття гумору, — сказав Равік. — Та це не причина, щоб його не мали й ми. Тому я й підвищив тебе в полковники. Наскільки мені відомо, ти був лише жалюгідним підполковником. Я не міг допустити, щоб ти виявився нижчий рангом, ніж той Гомес.
— Мовчи, хлопче. Через твоє базікання я прогавив альо-хінський варіант. Мабуть, цього слона я програю. — Морозов підвів очі.— Господи, ще один суне. Другий ад'ютант. Що за люди!
— Це вже сам полковник Гомес. — Равік зручно відкинувся на спинку стільця. — Зараз відбудеться дискусія між двома полковниками.
— Вона буде коротка, сину мій.
Полковник був ще церемонніший за Наварро. Він вибачився перед Морозовим за помилку свого ад'ютанта. Вибачення було прийняте. І тепер, коли непорозуміння з'ясоване, Гомес іще церемонніше за Наварро запропонував на знак перемир'я випити за Франко. Цього разу відмовився Равік.
— Але ж ви наш німецький союзник… — Полковник був видимо спантеличений.
— Полковнику Гомесе, — відповів Равік, уже втрачаючи терпець. — Облишмо все так як є. Пийте собі, за кого хочете, а я граю в шахи.
Полковник намагався усвідомити почуте.
— Отже, ви не…
— Краще не уточнюймо, — перебив його Морозов. — Це призведе до зайвих суперечок.
Гомес ще дужче спантеличився.
— Але ж ви, білогвардієць і царський офіцер, повинні бути проти…
— Нічого ми не повинні. Ми дуже старомодні. В нас різні погляди, а проте ми не розтрощуємо один одному голів.
Видно, Гомесові нарешті сяйнуло. Він випростався і гостро сказав:
— Бачу. М'якодуха демократія…
— Голубе, — сказав Морозов з раптовою погрозою в голосі.— Вшивайтеся звідси! Вам слід було вшитися ще кілька років тому. До Іспанії. Воювати. А за вас там воюють німці й італійці. Гайда!
Він підвівся. Гомес відступив на крок, не зводячи погляду з Морозова. Тоді рвучко обернувся й пішов до свого столика. Морозов знову сів. Він зітхнув і подзвонив офіціантці.
— Кларисо, принесіть два подвійні кальвадоси.
Клариса кивнула головою і вийшла.
— Хвацькі вояки, — засміявся Равік. — Примітивне мислення й дуже ускладнене уявлення про честь. І те й те утруднює життя, коли людина п'яна.
— Я бачу. А ось іде ще один. Ціла процесія. Хто ж цього разу? Чи не сам Франко?
Це знов був Наварро. Він зупинився за два кроки від столика й звернувся до Морозова:
— Полковник Гомес шкодує, що не може викликати вас на поєдинок. Він сьогодні їде. А, крім того, його місія надто важлива, щоб ризикувати неприємностями з поліцією. — Він обернувся до Равіка. — Полковник Гомес винен вам гонорар за консультацію.
Він шпурнув на стіл зім'ятий папірець у п'ять франків і хотів іти.
— Хвилиночку, — сказав Морозов.
Клариса вже стояла біля їхнього столика з тацею. Він узяв чарку кальвадосу, глянув на неї, похитав головою і знов поставив на тацю. Потім узяв з таці склянку з водою і вихлюпнув її Наварро в обличчя.
— Це щоб протверезити вас, — спокійно сказав він. — Затямте собі надалі: грошей не шпурляють. А тепер гайда звідси, середньовічний ідіоте!
Приголомшений Наварро стояв, витираючи обличчя. Підійшли решта іспанців. їх було четверо. Морозов повільно підвівся. Він був більше як на голову вищий за іспанців. Равік лишився сидіти. Він глянув на Гомеса.
— Не робіть із себе посміховиська, — сказав він. — Ви всі п'яні. У вас немає найменших шансів. За кілька хвилин ви лежатимете долі з поламаними кістками. Навіть тверезі ви не мали б шансів. — Він устав, схопив Наварро за лікті, підняв, обернув у повітрі й опустив так близько від Гомеса, що тому довелося відступити. — А тепер дайте нам спокій. Ми не просили вас пхати сюди свого носа. — Равік узяв зі столу п'ятифранковий папірець і поклав на тацю. — Це для вас, Кларисо. Від цих добродіїв.
— Це вперше я від них щось отримала, — сказала Клариса. — Дякую.
Гомес щось мовив по-іспанському. Всі п'ятеро іспанців повернулися, як на команду, й пішли до свого столика.
— Шкода, — сказав Морозов, — я б їм залюбки порахував ребра. Та, на жаль, не можу. Через тебе, нелегальний зайдо. Ти не шкодуєш інколи, що не можеш зчинити бійку?
— Не з цими. Але є інші, з якими я б залюбки поквитався.
Іспанці біля свого столика знов загомоніли. Вони всі п'ятеро встали і тричі вигукнули "Viva!" *. Потім поставили на столик келихи так, що вони аж задзвеніли, і весь гурт із войовничим виглядом вийшов з їдальні.
— Я мало не вилив йому в пику цей чудовий кальвадос. — Морозов узяв чарку й випив. — І ось такі тепер порядкують у Європі. Невже й ми колись були такими йолопами?
— Так, — сказав Равік.
Вони грали в шахи з годину. Та ось Морозов підвів голову.
— Прийшов Шарль, — сказав він. — Щось, мабуть, хоче від тебе.
Равік також підвів очі від шахівниці. До них підійшов хлопець, що допомагав портьє. Він ніс якийсь пакуночок.
— Доручено передати вам.
— Мені?
Равік оглянув пакуночок. Щось невеличке, загорнене в цигарковий папір і перев'язане шнурочком. Адреси на ньому не було.
— Я ні від кого не чекав пакунка. Це якась помилка. Хто його приніс?
— Якась жінка… дама, — затнувся хлопець.
— Жінка чи дама? — спитав Морозов.
— Так собі… щось середнє.
Морозов добродушно посміхнувся.
— Досить дотепно.
— Тут нічого не написано. Вона сказала, що не для мене?
— Не зовсім так. Не назвала вас. Сказала, що для лікаря, який тут мешкає. І… ви знаєте ту даму.
— Вона так сказала?
— Ні,— бовкнув хлопець. — Але вона недавно приходила з вами вночі.
— Зі мною часом приходять дами, Шарлю. Але ти мав би знати, що скромність — найбільша чеснота готельного працівника. Нескромність личить тільки великосвітським кавалерам.
— Розгорни пакуночок, Равіку, — сказав Морозов. — Навіть якщо він посланий не тобі. Ми робили ще й не таке у своєму жалюгідному житті.
Равік засміявся й розгорнув папір. У ньому виявилась дерев'яна фігурка мадонни, яку він бачив у кімнаті тієї жінки… як же її звати? Він напружив пам'ять. Мадлена… Мад… Забув, та й годі. Якось так. Він оглянув обгортку. Ніякої записки.
— Гаразд, — сказав він хлопцеві.— Це для мене.
Равік поставив фігурку на стіл. Серед шахових фігур вона була як біла ворона серед птахів.
— Росіянка? — спитав Морозов.
— Ні. Я сам спершу був так подумав.
Равік помітив, що губну помаду з фігурки змито.
— Що мені з нею робити?
— Постав десь. Усе можна десь поставити. На світі вистачає місця для всього. Тільки не для людей.
— Небіжчика, мабуть, уже поховали.
— То це та жінка?
— Так.
— Ти потім цікавився, що там із нею?
— Ні.
— Дивно, — сказав Морозов. — Завжди так виходить: зробимо комусь на крихту добра, а тоді кинемо його, коли йому найтяжче. І вважаємо, що допомогли людині.
— Я не добродійницьке товариство, Борисе. А, крім того, я бачив у своєму житті й гірше і нічого не робив. Чого ти вважаєш, що їй тепер найтяжче?
— Бо аж тепер вона по-справжньому самітна. Досі в неї був чоловік, навіть тоді, коли вже помер. Він був на землі. А тепер він під землею… зник, більше його немає. Оце, — Морозов показав на мадонну, — не подяка, а благання допомогти.
— Яз нею спав, не знаючи, що в неї сталося, — сказав Равік. — І хочу забути про це.
— Дурниці! Ніщо так мало не важить на світі, як це, коли немає кохання. Одна моя знайома казала, що їй легше переспати з чоловіком, ніж назвати його на ім'я. — Морозов нахилився вперед. На його великій лисій голові відбивалося світло. — Ось що я тобі скажу, Равіку: ми повинні бути добрими, якщо можемо і поки можемо, — адже нам у житті доведеться ще заподіяти кілька так званих злочинів. Принаймні мені. Та й тобі, мабуть, теж.
— Так.
Морозов обхопив рукою горщик із миршавою пальмою. Вона ледь захиталася.
— Жити — означає жити для інших. Ми живимося одні від одних. Нехай хоч час від часу жевріє іскорка доброти, не треба її гасити. Доброта додає людині сили, коли жити важко.
— Гаразд. Я завтра навідаюся до неї.
— Чудово, — втішився Морозов. — Цього я й хотів від тебе. І годі про це. Хто грає білими?
V
Господар готелю відразу впізнав Равіка.
— Дама у своєму номері,— сказав він.
— Може, ви зателефонуєте й попередите її?
— У кімнаті нема телефону. Можете спокійно піднятися нагору.
— Який номер?
— Двадцять сьомий.
— Я геть забув її ім'я. Як її звати?
Господар анітрохи не здивувався.
— Маду, — сказав він і додав: — Джоан Маду. Думаю, що це не справжнє її ім'я. Мабуть, сценічне.
— Чому сценічне?
— Бо вона записалася актрисою, коли в'їздила. І звучить як сценічне, правда?
— Не знаю. Я був знайомий з актором, що звався Густавом Шмідтом. А справжнє його ім'я було Александер Марія граф фон Цамбана. Густав Шмідт — сценічне ім'я, хоч звучить воно зовсім не по-сценічному, правда?
Господар не здавався.
— У наш час багато чого трапляється, — мовив він.
— Не так уже й багато. Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.
— Дякую, з мене досить і цього.
— З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?
— Так, пане.
Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу.