А проте Равік помітив, що в нього полегшало на серці, як вони прийшли. Коли він добрався до поліції, чужинців, підозрілих осіб і в'язниці, Равік спокійно перебив його:
— Ви провансалець?
Господар затнувся.
— Ні. А що? — спантеличено спитав він.
— Нічого, — відповів Равік. — Я просто хотів вас зупинити. І найкраще вдається спинити людину цілком безглуздим запитанням. А то б ви говорили ще цілу годину.
— Пане! Хто ви такий! Чого вам треба?
— Нарешті ми почули від вас розважні слова.
Господар опанував себе.
— Хто ви? — запитав він уже спокійніше: ану ж це якась впливова особа, і, не дай боже, ще образиш її.
— Лікар.
Господар зрозумів, що боятися йому нічого.
— Нам не треба більше ніякого лікаря! — знов розлютився він. — Тут потрібна поліція.
Він втупив очі в Равіка й жінку, сподіваючись переляку, протесту і благання.
— Чудова думка. Чому ж ви досі не покликали поліції? Адже вам кілька годин уже відомо, що в номері у вас лежить мертвий.
Господар нічого не відповів, лише й далі люто дивився на Равіка.
— Я вам скажу чому. — Равік ступив на крок ближче. — Через своїх пожильців. Ви боїтеся розголосу. Багато з них відразу покинуть готель, коли довідаються, що сталось. Але поліція однаково прийде, такий закон. І від вас залежить, щоб нікому нічого не впало в око. Та й не це вас турбувало. Ви боялися, що від вас утекли й вам доведеться влаштовувати все самому. Даремно боялися. Крім того, ви тремтіли за свій рахунок. Вам його оплатять. А тепер я хочу оглянути мерця. Потім подбаю про все інше.
Равік пройшов повз господаря.
— Який номер? — спитав він у жінки.
— Чотирнадцятий.
— Вам нема чого йти зі мною. Я все зроблю сам.
— Ні. Я б не хотіла тут лишатися.
— Буде краще, як ви більше нічого не побачите.
— Ні. Я не залишусь тут.
— Що ж, ваша воля.
Кімната була низька й виходила вікнами на вулицю. Біля дверей зібралося кілька покоївок, коридорних та офіціантів. Равік відтіснив їх убік. У кімнаті стояло двоє ліжок. На тому, що біля стіни, лежав чоловік, жовтий, застиглий, наче воскова статуя святого, з чорним кучерявим волоссям, у червоній шовковій піжамі. Руки в нього були складені на грудях. Біля нього на нічному столику стояла маленька дешева дерев'яна фігурка мадонни. На її обличчі залишилися сліди губної помади. Равік узяв її в руки й побачив із зворотнього боку напис: "Made in Germany". Равік перевів погляд на мертвого — на губах у нього не було помади, та й на вигляд він був не з таких. Очі в нього були наполовину розплющені, одне більше, ніж друге, і це надавало обличчю виразу цілковитої байдужості, наче на ньому застигла вічна нудьга.
Равік схилився над мерцем. Спершу він оглянув пляшечки з ліками на столику, потім обстежив тіло. Жодних слідів насильства. Він випростався.
— Як прізвище лікаря, що приходив сюди? — запитав він у жінки. — Ви знаєте його?
— Ні, не знаю.
Равік глянув на неї. Вона була дуже бліда.
— Сядьте. Отам на стілець у кутку. І сидіть. Є тут той офіціант, що викликав лікаря?
Він глянув на обличчя людей, що з'юрмилися біля дверей. У всіх був той самий вираз: страху й жадоби.
— Цей поверх обслуговує Франсуа, — сказала прибиральниця, що тримала в руках мітлу, немов списа.
— Де Франсуа?
Офіціант проштовхався наперед.
— Як прізвище лікаря, що приходив сюди?
— Бонне, Шарль Бонне.
— Ви маєте номер його телефону?
Офіціант погортав свій записник.
— Пассі, двадцять сім сорок три.
— Добре. — Равік помітив серед людей у коридорі обличчя господаря. — Зачинімо краще двері. Чи вам хочеться, щоб сюди збіглася ціла вулиця?
— Ні! Ану геть звідси! Всі до одного! Чого ви тут стовбичите й гайнуєте час, за який я вам плачу!
Господар вигнав своїх підлеглих і зачинив двері. Равік підійшов до телефону. Спершу він зателефонував до Вебера і хвилину поговорив із ним. Тоді набрав номер, що його назвав офіціант. Бонне був у своїй приймальні. Він підтвердив те, що сказала жінка.
— Він помер, — мовив Равік. — Ви б не могли приїхати й виписати довідку про смерть?
— Він вигнав мене. І дуже образив.
— Тепер він уже вас не образить.
— Він не заплатив мені гонорару. А крім того, назвав мене здирником і партачем.
— А ви б приїхали по гонорар?
— Я міг би когось прислати.
— Краще приїдьте самі. А то пропали ваші гроші.
— Добре, — повагавшись, сказав Бонне. — Але я не підпишу жодної довідки, поки не отримаю грошей. Мені належить триста франків.
— Гаразд. Триста франків. Ви їх отримаєте.
Равік повісив трубку.
— Мені прикро, що вам довелося все це слухати, — сказав він жінці.— Та інакше не можна було. Він нам потрібний.
Жінка вже порпалася в торбинці.
— Нічого, — відповіла вона, — це для мене не новина. Ось гроші.
— Почекайте. Зараз він приїде. Тоді й віддасте йому.
— А ви самі не можете виписати довідку про смерть? — спитала жінка.
— Ні,— відповів Равік. — Її може виписати тільки французький лікар. Найкраще той, що його лікував.
Коли Бонне зачинив за собою двері, раптом стало тихо. Багато тихіше, ніж буває, коли з кімнати виходить тільки одна людина. Гудіння машин на вулиці зробилося якесь пронизливіше, ніби натикалося на стіну стиснутого повітря й насилу пробивалося крізь неї. Після метушні минулої години аж тепер стала відчутна присутність небіжчика. Дешевий готельний номер наповнився його владною мовчанкою, байдуже, що він був одягнений у червону піжаму з блискучого шовку. Він панував тут, як панував би навіть мертвий блазень, бо не ворушився. Все живе ворушиться, а те, що ворушиться, може бути дужим, витонченим або смішним, але не має відчуженої величності застиглого, здатного вже тільки розпадатися. Воно — сама довершеність, а людина буває довершена лише в смерті, і то на короткий час.
— Ви не були з ним одружені?
— Ні. Чому ви питаєте?
— Закон. Спадок. Поліція з'ясує, що тут ваше, а що його. Своє ви заберете. А його речі поліція затримає. Для родичів, якщо вони зголосяться. В нього є родичі?
— У Франції немає.
— Ви з ним жили?
Жінка не відповіла.
— Довго?
— Два роки.
Равік озирнувся по кімнаті.
— У вас немає валіз?
— Чому ж… були… там, під стіною. Ще вчора ввечері стояли.
— Ага… господар.
Равік відчинив двері. Прибиральниця з мітлою відскочила назад.
— Матусю, — мовив він, — як на свої роки ви надто цікаві. Покличте господаря.
Прибиральниця почала виправдуватися.
— Слушно, — перебив її Равік. — У ваші роки залишається сама цікавість. А все-таки покличте господаря.
Стара щось пробурмотіла й пішла, виставивши перед собою мітлу.
— Мені дуже прикро, — мовив Равік, — проте іншої ради немає. Вам може здатися, що я нетактовний, та краще владнати все відразу. Так простіше, навіть якщо ви тепер цього не розумієте.
— Я розумію, — відповіла жінка.
Равік глянув на неї.
— Розумієте?
— Так.
Зайшов господар з папірцем у руці. Він не постукав у двері.
— Де валізи? — спитав Равік.
— Найперше рахунок. Ось. Спершу оплатіть його.
— Спершу валізи. Поки що ніхто не відмовляється платити. Номер іще не звільнений. І стукайте в двері, коли знов будете заходити. Давайте рахунок і накажіть принести валізи.
Господар люто витріщився на нього.
— Ви отримаєте свої гроші,— сказав Равік.
Господар вийшов, хряснувши дверима.
— У валізах є гроші? — спитав Равік у жінки.
— Я… ні, мабуть, немає.
— Ви знаєте, де вони? В костюмі? Чи їх не було зовсім?
— Він тримав гроші в гамані.
— А де гаман?
— Під… — Жінка затнулася. — Він звичайно ховав його під подушку.
Равік підвівся. Він обережно підняв подушку разом із головою мерця, витяг з-під неї чорний шкіряний гаман і подав його жінці.
— Візьміть гроші і все, що для вас важливе. Швидко. На сентименти немає часу. Вам треба жити. А гроші на це й призначені. Навіщо їм пліснявіти в поліції?
Хвилину він дивився у вікно. На вулиці водій вантажної машини лаяв візника фургона з городиною, запряженого парою коней. Потужний мотор машини надавав йому почуття переваги. Равік обернувся.
— Все зробили?
— Так.
— Тепер дайте мені гаман.
Равік засунув його назад під подушку. Гаман став відчутно тонший, ніж був перед тим.
— Сховайте все в торбинку, — сказав він.
Жінка послухалася. Равік узяв рахунок і перебіг його очима.
— Ви вже тут платили за номер?
— Не знаю. Здається, платили.
— Це рахунок за два тижні. Сплатити… — Равік не зразу назвав прізвище. Йому було якось чудно називати небіжчика "паном Рашинським". — Ви завжди вчасно сплачували рахунки?
— Так, завжди. Він часто казав, що… в його становищі важливо завжди вчасно платити за все, що треба.
— Ну й мерзотник цей господар! Де може бути останній сплачений рахунок?
У двері постукали. Равік не зміг приховати посмішки. Коридорний заніс валізи. За ним ішов господар.
— Усі? — запитав Равік у жінки.
— Так.
— Певне, що всі,— пирхнув господар. — А ви що думали?
Равік узяв маленьку валізку.
— Ключ від неї у вас? Ні? А де він може бути?
— У шафі. В його костюмі.
Равік відчинив шафу. Вона була порожня.
— Ну? — глянув він на господаря.
Той обернувся до коридорного.
— Де костюм? — засичав він.
— Я його виніс, — затинаючись, відповів той.
— Навіщо?
— Витрусити й почистити.
— Мабуть, небіжчикові цього вже не треба, — сказав Равік.
— Негайно принеси його сюди, проклятий злодюго! — гримнув господар.
Служник глянув на господаря, смішно кліпаючи очима, і вийшов. Відразу ж по тому він вернувся з костюмом. Равік потрусив піджак, потім штани. Там щось брязнуло. Він на мить завагався. Дивно було засовувати руку в кишеню штанів померлого. Наче костюм помер разом із ним. І дивно було так думати. Костюм це костюм.
Равік витяг ключика й відімкнув валізку. Зверху лежала брезентова течка.
— Тут? — спитав він у жінки.
Вона кивнула головою.
Равік зразу знайшов рахунок. Він був оплачений. Равік показав його господареві.
— Ви порахували зайвий тиждень.
— Он як? — огризнувся господар. — А клопіт? А це свинство? А хвилювання? Це, по-вашому, ніщо, га? А що в мене знов заболіла печінка, це треба врахувати чи ні? Ви самі сказали, що пожильці розбіжаться. Мої збитки куди більші! А постіль? А дезинфекція номера? І запаскуджені простирала?
— Простирала ви записали в рахунок. А, крім того, ще двадцять п'ять франків за вчорашню вечерю, яку він начебто з'їв. Ви вчора щось їли? — спитав він у жінки.
— Ні. Але, може, краще просто заплатити? Я… мені хотілося б швидше все це скінчити.
Швидше скінчити, подумав Равік.