Повернення

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 8 з 44

Її підхоплюють. Незабаром співає все наше купе, сусіднє також, весь вагон, весь поїзд. Ми співаємо дедалі голосніше, наполегливіше, чола червоніють, жили набрякають, ми співаємо всі солдатські пісні, які знаємо, ми встаємо й дивимося один на одного, очі блищать, колеса відбивають ритм, ми співаємо і співаємо.

Я затиснутий між Людвіґом та Козоле і крізь куртку відчуваю тепло їхніх тіл. Я ворушу руками, повертаю голову, м'язи напружуються, якесь тремтіння піднялося від колін до живота і, немов шипучка, кидається в легені, в губи, в очі, так що купе розпливається в тумані, я весь тремчу, як телеграфний стовп у бурю, тисячі дротів дзвенять, відкриваються тисячі шляхів. Я повільно опускаю руку на руку Людвіґа, мені здається, я зараз обпалю її своїм дотиком. Але коли Людвіґ піднімає на мене очі, втомлений і блідий, як завжди, я не здатен висловити всього того, що в мені відбувається, і можу лише насилу, затинаючись, вимовити:

– Маєш цигарку, Людвіґу?

Він дає мені сигарету. Поїзд мчить, а ми все співаємо, співаємо. Та ось до нашого співу домішується якесь наполегливіше туркотіння, ніж стукіт коліс, і ось під час однієї з пауз щось із відчайдушним тріском розколюється і довго перекочується рівниною. Хмари згустилися – почалася гроза. Блискавки спалахують, як близький гарматний вогонь. Козоле стоїть біля вікна й хитає головою:

– Це ж треба. Така гроза о цій порі, – говорить він, перехилившись із вікна. Раптом він скрикує: – Швидше! Швидше! Ось воно!

Ми кидаємося до вікон. У світлі блискавок на горизонті встромляються у небо тонкі шпилі міських веж. З кожним новим ударом грому вони занурюються в морок, із кожною новою блискавкою вони чимраз ближче і ближче.

Очі в нас горять від збудження. Раптово, немов гігантське дерево, виростає між нами, над нами, всередині нас очікування.

Козоле збирає свої речі.

– Ох, братці, де ж нам через рік доведеться сидіти? – каже він, розправляючи плечі.

– На дупі, – нервово відрізає Юпп.

Але ніхто не сміється. Місто наскочило на нас, воно притягує нас до себе. Ось воно розкинулося і швидко дихає у сліпучому світлі блискавок, широкою хвилею насувається на нас, а ми наближаємося до нього – поїзд солдатів, поїзд повернення на батьківщину, повернення з небуття, поїзд найнеймовірніших очікувань. Усе ближче та ближче, ми мчимо, стіни кидаються нам назустріч, зараз ми зіткнемося, блискавки пролітають повз нас, гримить грім. Але ось уже обабіч вагона високо піниться шумом і криками вокзал, грозова злива зривається з неба, платформа блищить від води, і, не пам'ятаючи себе, ми кидаємося у все це сум'яття.

Зі мною з вагона вискакує собака. Він тулиться до мене, і під дощем ми разом спускаємося по сходинках.

ЧАСТИНА II

І

Як вода, вилита з відра на бруківку, бризками розлітаємося ми врізнобіч. Швидким маршем рушили вниз по Гайнріх-штрасе Козоле з Брьоґером і Троске. З такою ж поспішністю ми з Людвіґом повертаємо на Бангофсаллеє. Леддергозе, не прощаючись, помчав від нас геть разом зі своїм лотком барахла. Тьяден квапливо розпитує Віллі, як швидше дістатися до борделю, і тільки Юпп та Валентин нікуди не поспішають. Ніхто їх не чекає, і вони ліниво прямують наразі в зал очікування, щоб дізнатися про можливість поїсти. Пізніше вони збираються в казарму.

З дерев на Бангофсаллеє падають дощові краплі; низько та швидко пливуть небом хмари. Назустріч нам рухається кілька солдатів останнього призову. На руках у них червоні пов'язки.

– Геть погони! – кричить один із них і кидається до Люд-віґа.

– Заткнися, жовторотий! – зупиняю його я, відштовхуючи вбік.

Ззаду напирають інші, і нас оточують. Людвіґ, спокійно поглянувши на солдатика перед собою, іде далі. Той поступається йому дорогою. Але звідкись з'являються два матроси й кидаються на Людвіґа.

– Ви що, не бачите, собаки, що це поранений? – ричу я і скидаю ранець, щоб звільнити руки.

Але Людвіґ уже лежить на землі, поранена рука робить його майже беззахисним. Матроси рвуть на ньому кітель, топчуть Людвіґа ногами.

– Лейтенант! – лунає пронизливий жіночий вереск. – Бий його, кровопивцю! Затопчіть його на смерть!

Я кидаюся виручати Людвіґа, але удар в обличчя мало не збиває мене з ніг.

– Сатана! – виривається у мене зі стогоном, і я з усіх сил копаю супротивника чоботом у живіт. Охнувши, він валиться набік. Мене миттєво оточують троє інших. Собака кидається на одного з них. Але його товаришам таки вдається мене повалити.

– Гостріть ножі та вимкніть світло, – верещить жінка.

Крізь ліс ніг довкола себе я бачу, як Людвіґ вільною лівою рукою душить матроса, якого йому вдалося звалити ударом ноги під коліна.

Він міцно тримає його, хоча йому добряче дістається з усіх боків. Хтось лупить мене по голові пряжкою ременя, а другий дає кулаком в зуби. Правда, Вовк тут же хапає його зубами за коліно, але встати нам ніяк не вдається, – вони знову та знову валять нас додолу і збираються, здається, розтоптати на порох. Розлючений, я намагаюся дістати револьвер. Цієї миті один із моїх супротивників, як сніп, валиться на бруківку. Слідом за ним непритомно падають другий, третій. Це, звичайно, робота Віллі. Кого ж іще.

Він примчав сюди щодуху, ранець скинув по дорозі й ось тепер захищає нас. Своїми велетенськими кулаками хапає їх по двоє за комір і стукає головами один об одного. Вони валяться на бруківку непритомні, бо, коли Віллі злий, він перетворюється на справжній паровий молот. Ми врятовані, і я стаю на ноги, але супротивники встигають утекти. Мені ще вдається жбурнути одному ранцем у спину, потім я нахиляюся над Людвіґом.

А Віллі кинувся навздогін. Він наздогнав обох матросів, які напали на Людвіґа. Один із них уже лежить у стічному жолобі та стогне, весь посинілий, а над ним люто гарчить наш Вовк; за другим Віллі ще женеться, його руде волосся схоже на якийсь вогненний вихор. Перев'язку Людвіґа зірвано. З рани сочиться кров. Обличчя вимазане, на лобі синець від удару чоботом. Він витирає обличчя і повільно піднімається.

– Тобі сильно дісталося? – питаю я.

Смертельно блідий, він заперечно хитає головою.

Віллі тим часом наздогнав матроса й мішком волочить його по землі.

– Ви, кляті свині, – хрипить він, – всю війну просиділи на своїх кораблях, гріючись на сонечку, не чули жодного пострілу, а тепер насмілюєтеся роззявляти пащу й нападати на фронтовиків! Я вам покажу! На коліна, ти, смердюча скотино! Проси в нього пробачення!

Він із таким лютим виглядом підштовхує матроса до Людвіґа, що справді стає страшно.

– Я тебе на шматки порву! На коліна! – шипить він.

Матрос скиглить.

– Облиш, Віллі, – каже Людвіґ, збираючи свої речі.

– Що? – розгублено перепитує Віллі. – Ти здурів? Після того, як вони чобітьми топтали твою хвору руку?

Людвіґ, не озираючись, вже йде своєю дорогою.

– Відпусти ти його на всі чотири сторони.

Віллі остаточно збитий з пантелику. Якусь мить він дивиться на Людвіґа, нічого не розуміючи, а потім, хитаючи головою, відпускає матроса.

– Ну що ж, біжи, якщо так! – каже він. Але не може відмовити собі в задоволенні, і тієї секунди, коли жертва збирається дременути, дає їй такого стусана, що матрос, двічі перевернувшись, робить подвійне сальто.

Ми йдемо далі. Віллі свариться: коли він злий, він не може мовчати. Але Людвіґ мовчить.

Раптом ми бачимо, як із-за рогу Бірштрасе на нас знову суне загін утікачів. Вони привели підкріплення. Віллі знімає гвинтівку.

– Зарядити – і на запобіжник! – командує він, і очі його звужуються.

Аюдвіґ витягує револьвер, і я теж беру в руки рушницю. Досі вся історія була звичайною бійкою, тепер же справа, здається, стає серйозною. Другого нападу на себе ми не допустимо.

Розсипавшись ланцюгом на три кроки один від одного, щоб не бути суцільною мішенню, ми йдемо в наступ. Собака відразу ж зрозуміла, що відбувається. Вона гарчить і повзе поруч із нами по стічній канаві, – на фронті вона навчилася крастися під прикриттям.

– Ближче ніж на двадцять метрів не підходьте: будемо стріляти! – грізно кричить Віллі.

Супротивники розгубилися. Ми продовжуємо рухатися вперед. На нас спрямовані дула гвинтівок. Віллі з шумом відкидає запобіжник і знімає з пояса ручну гранату, свій недоторканний запас.

– Я рахую до трьох.

Від ворожого загону раптом відділяється вже немолодий чоловік в унтер-офіцерській формі, але без погонів. Вийшовши вперед, він кричить нам:

– Ми з вами товариші чи ні?

Від несподіванки Віллі закашлявся.

– Чорт забирай, а ми вам про що весь час говоримо, боягузи нещасні! – огризається Віллі. – Хто перший напав на пораненого?

Унтер-офіцер вражений.

– Це правда, хлопці? – запитує він своїх.

– Він відмовився зняти погони, – відповідає йому хтось.

Унтер-офіцер розлючено махає рукою і знову повертається до нас:

– Вони не повинні були цього робити. Але ви, здається, навіть не знаєте, що в нас тут відбувається. Звідки ви?

– З фронту. Звідки ще? – хмикає Віллі.

– А куди йдете?

– Туди, де ви просиділи всю війну, – додому.

– Друже, – каже унтер-офіцер, піднімаючи свій порожній рукав, – це я не вдома втратив.

– Тим ганебніше тобі дружити з цими олов'яними солдатиками, – байдуже відгукується Віллі.

Унтер-офіцер підходить ближче.

– У нас революція, – твердо заявляє він, – і хто не з нами, той проти нас.

Віллі сміється:

– Хороша революція, єдина мета якої – зривати погони! Якщо це все, чого ви домагаєтеся… – Віллі презирливо спльовує.

– Ні, далеко не все! – каже однорукий і швидко підходить до Віллі впритул. – Ми вимагаємо: кінець війни, кінець цькування, край убивствам! Ми більше не хочемо бути військовими машинами! Ми знову хочемо стати людьми!

Віллі опускає руку з гранатою.

– Тоді це був логічний початок, – каже він, показуючи на розтерзану пов'язку Людвіґа. Потім робить два стрибки й опиняється біля нападників. – Марш по домівках, молокососи! – гаркає він услід відступаючому загону. – Ви хочете стати людьми? Але ж ви навіть ще не солдати. Страшно дивитися, як ви гвинтівку тримаєте. Ось-ось руки собі переламаєте.

Натовп розсіюється. Віллі повертається і на весь свій величезний зріст випростується перед унтер-офіцером.

– Так, а тепер я скажу дещо й тобі. Ми теж по горло ситі всією цією мерзотою. Треба покласти край – це ясно. Але тільки не таким чином. Якщо ми вирішимо щось робити, то тільки з власної волі, а командувати собою поки ще нікому не дамо! Ну, а тепер розплющ очі як слід! – Двома рухами він зриває з себе погони: – Я роблю це тому, що я так хочу, а не тому, що ви мені звеліли! Це моя особиста справа.

5 6 7 8 9 10 11