Настав мир, а вони все одно повинні померти. Але я тремчу від радості й не соромлюся цього. Дивно, дуже дивно.
Можливо, війни трапляються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших.
II
Пополудні ми сидимо в саду якоїсь пивоварні. Командир нашої роти, обер-лейтенант Геель, виходить із фабричної контори та збирає нас. Є наказ обрати уповноважених від солдатів. Ми вражені. Ніколи нічого подібного не бувало.
У саду з'являється Макс Вайль. Він розмахує газетою і кричить:
– У Берліні революція!
Геель обертається.
– Дурниці, – говорить він різко. – У Берліні просто заворушення.
Але Вайль ще не договорив:
– Кайзер утік до Голландії.
Ми дивимося на нього, широко розплющивши очі. Вайль, здається, здурів. Геель червоніє і кричить:
– Брешеш, негіднику!
Вайль простягає йому газету. Геель мне її та розлючено дивиться на Вайля. Він ненавидить його, бо Вайль – єврей, спокійний і врівноважений чоловік, який вічно сидить де-небудь у кутку, схилившись над книгою, а сам Геель любить помахати кулаками.
– Усе це дурниці! – сичить він, вирячившись на Вайля так, немов хоче проковтнути його.
Макс розстібає куртку й дістає з нагрудної кишені другу газету – екстрений випуск. Геель кидає оком на текст, вириває папір із рук Вайля, рве на дрібні шматочки і йде до себе. Вайль підбирає шматки, складає їх і читає нам останні новини. Ми сидимо як очманілі. Ніхто нічого не розуміє.
– Пишуть, що він хотів уникнути громадянської війни, – каже Вайль.
– Дурниця! – вигукує Козоле. – Посміли б ми раніше навіть вимовити таке. Ех, чорт! За кого тільки кров проливали?!
– Юпп, ущипни мене; може, мені все це сниться, – похитуючи головою, каже Бетке. Юпп киває. – Отже, – продовжує Бетке, – це правда. Але я однаково нічого не розумію. Якби хто-небудь із нас зробив таке, його відразу б розстріляли.
– Про Весслінґа та Шрьодера краще не думати, – каже Козоле, стискаючи кулаки, – по-іншому мене просто розірве від люті. Як згадаю цього Шрьодера – пташеня жовтороте, ще зовсім дитина – а його розплющило в пляцок. А тепер той, за кого він помирав, просто втік! Виродок проклятий! – Він стукає каблуком по пивній бочці.
Віллі Гомеєр зневажливо махає рукою.
– Поговоримо краще про щось інше, – пропонує він. – Ця людина для мене більше не існує.
Вайль повідомляє, що в багатьох ротах утворено ради солдатських депутатів. Офіцерам більше не підкоряються, з них зривають погони.
Він пропонує утворити в нас таку саму раду, але не знаходить підтримки. Ми не хочемо нічого більше організовувати. Ми хочемо додому. А додому ми потрапимо й так.
Врешті-решт ми все-таки обираємо трьох уповноважених: Адольфа Бетке, Макса Вайля і Людвіґа Бреєра.
Вайль вимагає, щоб Людвіґ зняв погони.
– У тебе не всі вдома, – втомлено каже Людвіґ і пальцем стукає собі по лобі.
Бетке відсуває Вайля убік.
– Людвіґ – свій хлопець, – коротко говорить він.
Бреєр прийшов у нашу частину добровольцем і вже на фронті став лейтенантом. Він звертається на "ти" не тільки до нас – до Троске, Гомеєра, Брьоґера й до мене (це зрозуміло, ми ж колишні однокласники), а й до старших солдатів, коли поблизу немає нікого з офіцерів. І за це його дуже поважають.
– Ну, а Геель? – Впирається Вайль.
Це нам зрозуміліше. Геель частенько чіплявся до Вайля, тож не дивно, що Вайлю хочеться тепер насолодитися своїм тріумфом. Але нам це байдуже. Геель бував, щоправда, різким, але він завжди рвався в бій, ніби Блюхер, і проявляв мужність. Солдат такі речі цінує.
– А ти піди поговори з ним, – пропонує Бетке.
– Та не забудь захопити з собою бинтів і вати! – кричить навздогін Тьяден.
Але все відбувається інакше. Геель саме виходить із контори, коли Вайль збирається туди увійти. У руках у Гееля кілька друкованих аркушів. Він показує на них Максові:
– Все правильно, – каже він.
Вайль починає свою промову. Коли він доходить до погонів, Геель здригається. Ми впевнені, що скандал ось-ось вибухне, але ротний, на наш подив, каже:
– Ви маєте рацію.
Він підходить до Людвіґа й кладе йому руку на плече:
– Вам, Бреєре, мабуть, це не дуже зрозуміло. Солдатська шинель – тепер це все, що залишилося, все решта безслідно зникло.
Ніхто з нас не промовив ні слова. Це вже не той Геель, якого ми знаємо, який вночі виходив до патрульних з однією тільки палицею і вважався у нас куленепробивним. Людина, яка стоїть перед нами, ледь тримається на ногах і з останніх сил примушує себе говорити.
Пізно ввечері, коли я вже сплю, мене будить шепіт.
– Ти здурів, – чую я голос Козоле.
– Запевняю тебе, – каже Віллі. – Піди сам подивися.
Вони миттю підхоплюються і мчать у двір. Я – за ними.
У конторі горить світло. Видно все, що там робиться. Геель сидить біля столу. Перед ним – його форма. Погонів немає. Геель у солдатській куртці. Він обхопив голову руками і – ні, це зовсім неймовірно – я роблю крок уперед, щоб переконатися: Геель плаче!
– Це ж треба! – шепоче Тьяден.
– Іди геть! – каже Бетке і дає Тьядену стусана. Збентежені, ми навшпиньках повертаємося назад.
Наступного ранку дізнаємося, що якийсь майор у сусідньому полку, почувши про втечу кайзера, застрелився.
Приходить Геель. У нього сіре, вимучене безсонням обличчя. Він тихо віддає необхідні накази і йде. У всіх неспокійно на душі. У нас забрали останнє, що нас тримало. Ми втратили ґрунт під ногами.
– Відчуваєш себе так, ніби тебе і справді зрадили, – похмуро каже Козоле.
Сьогодні ми не ті, що вчора. Похмурі, шикуємося в колони і знову рушаємо в дорогу. Програна війна, покинута армія. Залізо монотонно побрязкує на кожному кроці: все марно, все – марно.
Тільки Леддергозе веселий, як дрізд. Він продає консерви та цукор зі своїх американських запасів.
Увечері наступного дня ми дістаємося до німецького кордону. Тільки тепер, коли навколо не чути французької мови, ми починаємо вірити, що мир і справді настав. У глибині душі ми досі постійно боялися раптового наказу повертати назад і знову йти в окопи: до чогось хорошого солдати завжди ставляться з недовірою, та воно й правильніше від самого початку розраховувати на гірше. Але ось потроху нас охоплює тихе хвилювання.
Ми заходимо у велике село. Через вулицю перекинуто кілька зів'ялих квіткових гірлянд. Мабуть, тут проходило стільки військ, що для залишків армії вже не мало сенсу старатися. Тож нам доводиться задовольнятися двома-трьома змоклими під дощем і прикрашеними обшарпаними вінками з дубового листя плакатами з вицвілим написом на зеленому папері: "Ласкаво просимо!" Люди так звикли до постійного потоку військ через село, що мало хто дивиться нам услід. А для нас усе нове, ми зголодніли за добрим словом, за привітним поглядом, хоча й стверджуємо, що нам плювати на такі ніжності. Принаймні дівчата могли б зупинитися і привітно помахати нам руками! Тьяден і Юпп намагаються гукнути то одну, то іншу, але марно. Напевно, ми занадто брудні. Врешті обидва замовкають.
Тільки діти йдуть за нами. Вони чіпляються за наші руки та біжать поруч. Ми годуємо їх шоколадом, маленькими шматочками, – нам хочеться, ясна річ, принести трохи солодкого й додому.
Адольф Ветке тримає на руках маленьку дівчинку. Вона тягне його за вуса, як за віжки, Адольф кривляється, дівчинка заливається реготом і плескає його рученятами по обличчю. Адольф затримує ручку й показує мені, яка вона крихітна.
Він більше не кривляється, і дівчинка починає плакати. Адольф намагається її заспокоїти, але вона плаче все дужче й дужче, і він спускає її на землю.
– Здається, ми перетворилися на пугала для дітей, – бурчить Козоле.
– Нічого дивного. Окопне рило кого хочеш злякає, – каже Віллі.
– Від нас пахне кров'ю, у цьому вся справа, – каже Люд-віґ Бреєр.
– Ось відмиємося, – мріє Юпп, – тоді, напевно, і дівчата стануть ласкавішими.
– Ах, якби достатньо було тільки помитися, – замислено відгукується Аюдвіґ.
Засмучені, ми рухаємося далі. Після стількох років війни ми не так уявляли собі повернення на батьківщину. Думали, нас чекатимуть, а тепер бачимо: тут кожен, як і раніше, зайнятий собою. Життя пішло вперед і триває далі, а ми ніби вже й зайві. Село – це, звичайно, ще не вся Німеччина, але лють підступає до самого горла й у душу закрадається неприємне передчуття.
Котяться повз нас вози, візники покрикують, люди розсіяно поглядають на нас і поспішають далі, зайняті своїми думками й турботами. Б'є годинник на дзвіниці, і сирий вітер дихає нам в обличчя. І тільки якась старенька в хустці з довгими кінцями бігає туди-сюди вздовж колони й боязко розпитує всіх про якогось Ергарда Шмідта.
Для постою нам відводять величезний сарай. Але хоч ми й відмахали десятки кілометрів, спати нікому не хочеться. Ми вирушаємо до шинку.
Там панує пожвавлення. Є каламутне вино, уже цьогорічне, неймовірно смачне. Воно добряче кидається в ноги. Тим приємніше сидіти тут. Хмари тютюнового диму пливуть під низькою стелею, вино пахне землею і сонцем. Ми дістаємо наші консерви, м'ясо накладаємо на товсті скибки хліба, встромляємо ножі біля себе в широкі дощані столи та починаємо їсти. Гасова лампа, як мати, обігріває нас своїм світлом.
Вечір завжди прикрашає дійсність. Не в окопах, ясна річ, а в мирному житті. Сьогодні вдень ми входили в це село розлючені, зате тепер ми оживаємо. Маленький оркестр у кутку швидко поповнюється нашими хлопцями. Серед нас є не тільки піаністи й віртуози гри на губній гармоніці, але навіть один справжній музикант, баварець, який грає на бас-гітарі. До них приєднується Віллі Гомеєр, який спорудив собі якусь диявольську скрипку. Крім того, він озброївся кришками від білизняних баків і блискуче замінює ними литаври, тарілки та трикутники.
Але найбільш незвичне, і від цього п'янієш більше, ніж від вина, – це дівчата. Вони інші, ніж удень: вони сміються, вони доступні. Чи це не ті самі? Дівчат ми давно не бачили.
Спершу ми спраглі й водночас несміливі, ми не довіряємо собі – на фронті ми розучилися поводитися з жінками. Але ось Фердинанд Козоле підхоплює одну міцну дівчину з потужним бюстом, який служить йому зручною опорою. Його приклад наслідують інші.
Солодке важке вино приємно дзвенить у голові, дівчата літають по залу, грає музика, а ми зібралися в кутку навколо Адольфа Ветке.
– Хлопці, – каже він, – завтра або післязавтра ми будемо вдома.