Життя в позику

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 4 з 33

Ви спочиватиме наче в обіймах Морфея!

— Наче в обіймах Морфея! — повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. — Крокодилиця — королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров'я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з таким потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?

— Вони мстять за свою професію, — відповіла Ліліан з ненавистю. — Якщо у кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.

Вони стояли в холі біля ліфта.

— Заберете мене з собою? — запитала Ліліан. Клерфе поглянув на неї. Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними дамами. Але потім нагадав собі сцену з саньми і погордливу міну Волкова.

— Чом би й ні.

— Хіба це не сумно, — вона безпорадно усміхнулася, — просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра у неприступного бармена останню чарку.

— Часто я й сам це робив, — похитав головою Клерфе. — Де мені на вас зачекати?

— Мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани і під'їдете ззаду зі службового входу. Я вийду тудою.

Клерфе перетнув порожній хол. В самому кінці серпантину знайшов сани, попрохав візника підняти будку і заїхати до службового входу санаторію "Белла Віста". Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби прийшла в самій вечірній сукні без плаща.

— Мені все вдалося, — шепнула. — Я маю ключа, Жозеф дістане за це пляшку вишнівки.

Клерфе допоміг їй сісти у сани. Коли вони минали головний вхід до санаторію, вона відкинулася вглиб темної будки.

— Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна? Щоб він його не бачив. Ви його пошкодували?

Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд "Джузеппе" викликав у Ґольманна надто сильне збудження.

— Ні, — відповів. — Просто я мусив авто врешті помити.

— Звідки ви приїхали? — поцікавилася. — З Монте-Карло?

— Ні, з В'єн, неподалік Ліона.

— І кудою ви їхали?

Клерфе здивувався, чому це її цікавило.

— Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.

— І як було? — поцікавилася.

— Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо і плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.

Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. Малювався на ньому особливий вираз здивування, насмішки і болю.

— Нудьга? — повторила. — Плескатий краєвид? Мій Боже, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.

Враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією розташованою високо місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням з втраченого раю.

— Як довго ви тут? — поцікавився.

— Чотири роки.

— А коли зможете спуститися вниз?

— Прошу поцікавитися у Далай-лами, — відповіла з гіркотою. — Обіцяє мені це щокілька місяців — так як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.

Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.

— Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори — можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте усього цього. Тут можна почуватися, як в таборі військовополонених. Не як у в'язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.

— Я розумію це. Сам це пережив.

— Ви? У санаторію?

— У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив з цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобов'язалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда?

— Ні. І ви б також згодилися?

— Я мав план втечі.

Ліліан подалася вперед.

— Вам вдалося втекти? Чи вас знову упіймали?

— Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав.

— А той чоловік? — поцікавилася за хвилю. — Той, що безперервно розповідав про гори?

— Помер в таборі на тиф. За тиждень до визволення.

Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Взяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом.

— Пара шовкових черевичків врятована, — сказав. — Справді хочете піти до бару?

— Так. Я мушу чогось напитися.

У барі лещетарська компанія у важких черевиках тупотіла на танцювальному майданчику. Кельнер підсунув до стійки бару столик і два стільці.

— Вам горілки, як і минулого разу? — запитав він Клерфе.

— Ні, глінтвейну або бордо. — Клерфе подивився на Ліліан. — А вам що?

— Мені горілки, — відповіла вона. — Хіба й ви раніш не пили горілки?

— Так, але то було перед їжею. А зараз я б рекомендував те, що французи називають Богом в оксамитових штанятках. Бордо.

Тут він помітив, що вона інспектує його недовірливим поглядом, мабуть, запідозривши, що він її хоче трактувати як хвору.

— Я не підіграю вам, — сказав. — Якби я був тепер сам, також би замовив вино. Горілку можемо пити скільки вам завгодно завтра перед вечерею. Я пронесу пляшку до санаторію.

— Добре. Тоді може бути вино, яке учора увечері ви пили у Франції, у В'єн.

Клерфе здивувався, що вона запам'ятала назву місцевості. Треба з нею пильнуватися, бо хто має таку пам'ять до назв, звертає також увагу на інші речі.

— Прошу нам принести шато Лафіт річник 1937, якщо його маєте, — сказав офіціантові. — І прошу його не загортати в гарячу серветку. Краще принесіть таке, яке лежить у підвалі.

Офіціант підійшов до буфета і згодом повернувся.

— Телефон, пане Клерфе.

— То з санаторію! — сполошилась Ліліан. — Крокодилиця!

— Зараз переконаємося. — Клерфе встав, попрохавши офіціанта розкоркувати пляшку, аби вино трохи подихало.

— То була Крокодилиця? — запитала Ліліан, коли він повернувся.

— Ні. То був телефон з Монте-Карло. — Клерфе завагався, але коли побачив ознаку зацікавлення на її обличчі, подумав, що, може, не зашкодить, якщо вона дізнається, що деінде також помирають люди. — З лікарні в Монте-Карло. Один мій знайомий помер.

— Ви мусите повернутися?

— Ні. Зрештою, я вже нічим не зараджу. Я думаю, що для нього це щастя. Він розбився під час перегонів і став би калікою до кінця життя.

Ліліан витріщила на нього очі. Мала враження, що недочула. Що за варварські дурниці меле цей здоровий непрошений гість?

— А ви не вважаєте, що й покалічені часом хочуть жити? — поцікавилася дуже тихо набряклим від гніву голосом.

Клерфе відповів не відразу. У вухах йому ще дзвенів твердий, металевий, зневірений голос жінки, яка до нього дзвонила: "Що мені тепер робити? Феррер нічого по собі не залишив! Ані гроша! Я прошу приїхати! Я прошу мені допомогти! Я не знаю, що далі! То ви винні! Всі ви винні! Ви з вашими клятими перегонами!"

Він відігнав від себе цей спогад.

— То залежить, — сказав до Ліліан. — Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який однак ніколи не вибився вище пересічного. Все, чого хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя.

— А може всупереч тому хотів ще жити?

— Цього я не знаю, — відказав Клерфе, роздратованим тоном. — Але я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також?

— Авжеж, — визнала Ліліан, триваючи однак у своїй впертості. — Але всі хотіли ще жити.

Клерфе мовчав. "Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!"

— Нікому не вдається втекти від долі, — сказав врешті нетерпляче. — І ніхто не знає, коли і як його вона дожене. Хто б там, зрештою, зважав на час? І що таке, власне, довге життя? Довге минуле. А майбутнє завжди сягає тільки до наступного подиху. Або до наступних перегонів. Що далі, невідомо. Вип'ємо?

— За що?

— Ні за що. Може, за трішки відваги.

— Я маю вже відваги по дірки в носі. І утіхи також. Краще розкажіть мені, як виглядає життя там, унизу. По той бік гір.

— Сумно. Нічого, окрім дощу. Вже цілий тиждень.

Вона повільно відставила келих.

— Дощ не падав тут вже від жовтня. Тільки сніг. Я вже майже забула, як виглядає дощ.

Коли виходили, падав сніг. Клерфе викликав свистом сани. Вони їхали серпантинами вгору. Дзвонили дзвіночки на кінській збруї. Шосе було тихе і темне. Згодом почули дзвіночки, що наближалися з протилежного боку. Візник зупинився на роз'їзді під ліхтарем, щоб розминутися. Кінь нетерпляче пирхав і бив копитами по землі. У сніжній хурделі другі сани промчали повз них майже безшелесно. То були низькі сани, на яких лежав довгий ящик, оповитий в чорну церату. Біля ящика видно'було брезент, з-під якого виглядали квіти і вінки.

Візник перехрестився і погнав коня далі. Вони мовчки подолали останні закрути і зупинилися перед бічним входом до санаторію. Ліліан висіла з саней.

— Усе намарне, — сказала з вимушеною посмішкою — На хвилину можна забутися, але втекти перед цим неможливо. — Вона відчинила двері. — Дякую… і вибачаюся — я не була добрим товариством. Але я не могла бути наодинці цього вечора.

— Я також. З тієї самої причини, що й ви. Я ж вам розповідав. Телефон з Монте-Карло.

— Але ж ви казали, що це щастя.

— Є різні види щастя. Та й мало що можна сказати. — Клерфе сягнув до кишені плаща. — Це вишнівка, яку ви пообіцяли санітарові. А це пляшка горілки для вас. Добраніч.

2

Коли вранці Клерфе прокинувся, побачив захмарене небо і почув, як вітер стукає віконницями.

— Фен, — пояснив офіціант. — Теплий вітер, який викликає втому. Дошкульний передусім у кістках. Особливо в місцях перелому.

— Ви їздили на лижвах?

— Ні, в моєму випадку то рани, отримані на війні. Їзда на лижвах для мене закінчилася. Лишилася мені тільки одна нога.

1 2 3 4 5 6 7