Три товариші

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 6 з 74

Ми зустріли його надзвичайно шанобливо. Він працював інженером та експертом страхової автомобільної компанії "Фенікс". Через нього можна було дістати замовлення на ремонт машин. Стосунки з ним у нас були блискучі. Як інженер він був справжній сатана, нікому не давав спуску, але як знавець метеликів — м'який, як масло... У нього була велика колекція, а ми якось подарували йому товстого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід, коли ми урочисто передали йому того велетня. Це була так звана "мертва голова" — вельми рідкісна штука, якої саме бракувало йому в колекції. Він нам цього ніколи не забував і з того часу забезпечував нам ремонтні роботи, де тільки було можна. За це ми ловили йому кожну комашинку, що тільки траплялася під руки.

— Чарочку вермуту, пане Барзіг? — запитав Ленц, що вже знову був у доброму гуморі.

— До вечора не п'ю — це вже в мене принцип! — відповів Барзіг.

— Принципи треба ламати, інакше кому вони на радість! — сказав Готфрід і налив вина. — Вип'ємо за майбутнє "Бирючника", "Павлиного ока" і "Перлової скойки".

Якусь мить Барзіг вагався.

— Якщо ви до мене так підходите, не можу відмовитись, — сказав він і взявся за чарку. — Але тоді давайте цокнемось і за "Волове око"! — Він зніяковіло посміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінку. — Я, бачте, відкрив новий тип... З щетинистими вусиками.

— Овва! Честь і слава! — сказав Ленц. — Тоді ви, значить, один з піонерів у цій галузі, і ваше ім'я ввійде в історію природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер вуса.

— А я до вас із доброю звісткою. Можете забирати форда. Дирекція погодилась, щоб ремонт робили ви.

— Чудово! — сказав Кестер. — Нам це зараз дуже зручно. А як там справа з нашим кошторисом?

— Теж схвалено.

— Без відрахувань? Барзіг примружив око.

— Саме від цього хазяї відмовитися і не хотіли. Але кінець кінцем...

— Повну чарку за страхову компанію "Фенікс"! — сказав Ленц і знову налив. Барзіг устав і попрощався.

— Подумайте тільки, — сказав він виходячи, — жінка, що сиділа в форді, все ж таки померла кілька днів тому. А мала ж тільки порізи. Мабуть, втратила забагато крові.

— Скільки ж їй було років? — запитав Кестер.

— Тридцять чотири, — відповів Барзіг. — Була вагітна на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми зараз же поїхали забрати машину. Вона стояла у власника булочної. Чолов'яга був напідпитку і вночі з розгону врізався в стіну. Пораненою виявилася тільки його дружина, сам він не дістав і подряпини.

Його самого ми добачили в гаражі, коли вже взяли машину на буксир. Деякий час він стояв і мовчки розглядав нас; спина в нього була кругла, шия коротка, голова трохи похилена наперед. Обличчя мав нездорового кольору, як у всіх булочників. У напівтемряві він скидався на товстого кволого шашеля. Потерпілий підійшов до нас.

— Коли буде готова машина? — спитав він.

— Тижнів за три, — пообіцяв Кестер. Булочник показав на верх машини.

— І це теж?

— А це чого? — запитав Отто. — Адже він зовсім не пошкоджений. Булочник нетерпляче ворухнувся.

— Звичайно. Але ж при ремонті можна викроїти і на новий верх. Адже замовлення для вас досить значне. Гадаю, ми розуміємо один одного.

— Ні, — сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів його. Булочник хотів мати задарма новий верх; верх у страховку не входив, отож він хотів дістати його з нагоди ремонту. Ми трохи посперечалися з цього приводу. Булочник загрожував анулювати замовлення і зажадати нового кошторису від більш покладливої майстерні. Кінець кінцем Кестер поступився. Він би не зробив цього, якби нам не була так потрібна робота.

— Ну от, давно б так, — сказав булочник, криво посміхаючись. — Цими днями я зайду, щоб підібрати матеріал. Думаю взяти беж. Світлі тони.

Ми поїхали. На вулиці Ленц показав на сидіння форда. На них були великі чорні плями.

— Кров його померлої дружини. А новий верх собі видурив. Беж, світлі тони. Що й казати. Можна сподіватись, що він ще й страховку вимагатиме на дві особи. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

— Він, мабуть, гадає, що одне з другим немає нічого спільного.

— Може й так, — сказав Ленц. — Але ж безперечно є люди, яким отаке-от — просто розрада в нещасті. А нам через це п'ятдесят марок як корова язиком злизала...

Надвечір я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. На п'ять годин я домовився про побачення з Патріцією Гольман, але в майстерні нічого про це не сказав. Не тому, що хотів це приховати, ні, але раптом ця зустріч видалася мені неймовірною.

Місцем зустрічі вона призначила якесь кафе. Я там ніколи не був, але знав, що це маленький, елегантний куточок. Отож пішов собі туди, не сподіваючись нічого прикрого. Але, ввійшовши, відсахнувся з переляку. В залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до типової дамської кондитерської.

Мені ледве пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кафе, крім мене, тільки двоє чоловіків, та й ті мені одразу ж не сподобалися.

— Вам кави, чаю чи шоколаду? — запитав кельнер, змітаючи серветкою тістечкові кришки прямо мені на костюм.

— Подвійну порцію коньяку, — відповів я. Той приніс. Але тут-таки привів ціле товариство, що

шукало собі місця; на чолі його була дебела літня жінка

в капелюшку з страусовим пір'ям.

— Ось чотири місця, прошу! — сказав офіціант, показуючи на мій стіл.

— Стоп, — відказав я, — стіл зайнятий. Я чекаю ще когось...

— Не можна, пане! — сказав кельнер. — У цю пору не можна бронювати місця.

Я глянув на нього. Потім — на дебелу жінку, що щільно підійшла до столу і вхопилася за спинку крісла. Я подивився їй в обличчя і припинив опір. Цю особу й гарматами не відженеш від стола, який вона вирішила захопити.

— Може б, ви принесли мені принаймні ще порцію коньяку? — гримнув я па кельнера.

— Але ж, прошу пана... Знову подвійну?

— Так.

— Будь ласка. — Він уклонився. — Цей стіл — на шість персон, пане, — сказав він, ніби перепрошуючи.

— Та годі вже. Давайте-но коньяк!

Дебела жінка належала, мабуть, до товариства тверезості — вона так вирячила очі на моє вино, ніби це була стухла риба. Щоб її подратувати, я замовив ще одну порцію, а тоді й собі витріщив очі на даму. Вся ця пригода видалася мені раптом смішною. Що мені тут треба? І чого мені треба від дівчини? Я ж навіть не знав, чи впізнаю її серед цього гармидеру. Спересердя я одним махом випив свій коньяк.

— Салют! — сказав хтось у мене за спиною. Я здригнувся. Це була вона!

— Еге, та ви починаєте вчасно! — сказала вона сміючись.

Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. І раптом зніяковів. Дівчина мала зовсім інший вигляд, ніж її образ у моїй пам'яті. Поміж багатьма добре відгодованими жінками, що їли тут тістечка, вона була юною, стрункою амазонкою, холодною, променистою, впевненою і неприступною. "Нічого у нас із нею не вийде", подумав я собі й сказав:

— Звідки це ви так непомітно з'явилися? Адже я ввесь час стежив за дверима.

Вона показала кудись праворуч.

— Там є ще один хід. Але ж я запізнилася. Ви давно вже чекаєте?

— Та ні, щонайбільше дві-три хвилини. Я й сам тільки-но прийшов.

Товариство коло нашого столу принишкло. Я відчував у себе на потилиці критичні погляди чотирьох солідних матрон.

— Посидимо тут? — запитав я.

Дівчина ковзнула швидким поглядом по столу. На устах її майнула посмішка, коли вона, звертаючись до мене, сказала:

— Боюсь, що всі кафе скрізь однакові... Я похитав головою.

— Коли в них мало людей, вони ліпші. А тут така бісова тіснота, що тебе й за людину не вважають. Краще вже піти до якогось бару.

— До бару? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?

— Я тут знаю один, — сказав я. — Там принаймні тиша і спокій. Якщо ви не від того...

— Часом і не від того...

Я звів очі на неї. В цю мить не міг збагнути, що саме вона хотіла сказати. Я нічого не мав проти іронії, коли вона не була спрямована проти мене, але сумління в мене було нечисте.

— Ну то ходімо! — сказала вона. Я кивнув пальцем кельнеру.

— Три подвійних порції коньяку, — прокричав він голосом пугача, ніби передавав рахунок замогильному клієнтові. — Три марки тридцять!

Дівчина обернулася.

— Три порції коньяку за три хвилини? Темпи у вас — що й казати!

— Тут дві порції вчорашні...

— От брехун, — просичала мені навздогін дебела жінка від столу. Вона ж бо довго сиділа мовчки... Я обернувся і вклонився.

— Щасливого різдва вам, пані! — і швидко пішов геть.

— Ви посварились? — запитала мене дівчина на вулиці.

— Та ні... Але я несприятливо впливаю на добропорядних домогосподарок.

— Я теж, — відповіла вона.

Я подивився на неї. Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я аж ніяк не міг собі уявити, що вона являє собою і як живе.

У барі я почував себе як удома. Коли ми входили, бармен Фред стояв саме за стойкою і протирав великі стопки до коньяку. Він привітався зі мною так, ніби бачив мене вперше і ніби це не він мусив два тижні тому ввести мене додому. Це був добре вишколений і досвідчений чолов'яга.

В залі було порожньо. Тільки коло одного столика всидів, як мало не завжди, Валентин Гаузер. Я знав його із часів війни — ми були в одній роті. Одного разу він під артобстрілом приніс мені на передову листа, думаючи, що то від матері. Він знав, що я чекаю на цей лист, бо матері саме зробили операцію. Але він помилився — це була реклама на підшлемники з кропивної тканини. Верстаючись назад, він був поранений у ногу.

Невдовзі після війни Валентин дістав спадщину. Відтоді почав її пропивати. Він твердив, що треба святкувати таке щастя, як повернення живим з фронту. Після війни минуло вже чимало років, але це було йому байдуже — він казав, що ще недосить вшанував своє щастя. Це був один з тих, кому війна гостро врізалася в пам'ять. Лій всі інші багато дечого забули, а він пригадував кожний день і кожну годину.

Я зрозумів, що він випив уже чимало, бо сидів у куточку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.

— Салют, Валентине?

Він глянув на мене й кивнув:

— Салют, Роббі!

Ми з дівчиною сіли у куточку. Підійшов бармен.

— Чого б ви хотіли випити? — спитав я у дівчини.

— Хіба, може, мартіні, — відповіла вона. — Сухого мартіні.

— На це Фред мастак! Фред нерішуче всміхнувся.

— А мені — як завжди! — сказав я.

1 2 3 4 5 6 7