Останній світ

Крістоф Рансмайр

Сторінка 8 з 41

Під балдахінами двору вмить змовкло перешіптування, балачки, і запала тиша, яка на хвилину скувала всі рухи, навіть переморгування та похитування віял із павиного пір'я. Імператор і той сидів, одкинувшись назад під захистом своєї охорони й невидющими очима дивився на вогняний візерунок; здавалося, Август оглух, здавалося, він просто не розуміє, що Овідій Назон, ота невеличка, нахилена вперед постать отам удалині, щойно переступив через найперший закон імперії — відмовився скласти шану йому, самому Августові! Ба навіть більше. Назон, доти мовби сам скутий отим жахом, кінець кінцем підніс голос і почав проклинати страшну моровицю, чуму, яка шаленіла в Саронській затоці, на острові Егіна, розповів про посуху одного літа, коли, як перша ознака великого лиха, курними полями поповзли мільйони гадюк, а за ними потягся отруйний сморід, сказав про волів і коней, що просто в запрягу чи в плузі раптом падали й здихали і погоничі навіть не встигали їх випрягти; розповів про мешканців міст, у яких смерть виходила з тіла чорними жовнами...

Потім небо потемніло й пустився дощ; та це була тільки тепла, смердюча вода, що розносила чуму далі. Весь край облягла важка млявість і втома; сотні, тисячі людей раптово ставали жертвами мору, заточувалися й падали на землю поряд із худобою, вже вкритою роями мух; марно [36] намагалися мешканці Егіни остудити на скелях свої гарячі тіла, марно припадали чолом до крижаних брил...

— Але годі було остудити цей жар,— казав Назон. — Від пропасниці нагрівалися навіть скелі, вся земля. Тепер із хатин вилізали смертельно хворі люди, як ті плазуни з тріщин та нір у землі, і щось белькотіли від спраги, й рачкували вслід за плазунами до джерел, річок та ставків, і лягали на мілководді й починали пити. Але марно. Чумну спрагу могла погамувати тільки смерть. Отож ті, що пили, помирали, і води річок та ставків тьмяніли.

А в кого ще лишалося хоч трохи сили, — розповідав Назон, — той із співчуття вбивав свого ближнього, а тоді накладав руки й на себе — вганяв собі в груди ножа, стромляв голову в зашморг, кидався сторчма з вапнякової скелі вниз або замість ліків ковтав наостанок товчений кришталь чи скло. Острів вимирав. Невдовзі вже не було де ховати мерців, не вистачало дерев у лісах, щоб спалювати трупи, не зосталося рук, які втримали б лопату чи смолоскипа. Над трупами людей та тварин клопоталися тільки мухи; від їхніх роїськ увесь острів аж гудів і переливався під хмарами в морі смарагдово-зеленим і синім мерехтінням.

На схилах гори Орос,— вів далі Назон,— простяглося не бачене доти кладовище. Там помирали ті, що втратили останню надію і від спекоти та смороду намагалися втекти з низин у гори. Більшість мерців лежали в затінку під дубом — єдиним деревом на всю околицю; тому дубові було стільки ж років, скільки найстарішим деревам на острові, і він стояв міцний, як фортеця. По наростах та тріщинах на його корі, по мохові та лишайниках мерехтливими потоками заворушилися полчища мурашок, незліченні комахи, від яких дерево аж почорніло й прибрало такого вигляду, наче складалося з мільйонів і мільйонів лискучих лусочок.

І коли на Егіні завмер стогін останніх людей, полчища мурашок покинули свого дуба й потекли, немовби вода в зливу, стовбуром униз, розгалужуючись на тому кладовищі багатьма рукавами й захоплюючи всі порожні місця, відвойовуючи в мух, попри їхню чисельну перевагу, очні западини, роззявлені роти, черева, вуха й неглибокі западини, що позалишалися там, де були чумні бубони. Чимдалі тугішими потоками тяглися вони, збираючись у порожнинах, збиваючись у м'язи, очі, язики й серця, і зрештою утворювали собою — там, де колись були зотлілі [37] частини тіла,— те, чого бракувало, утворювали руки й ноги, самі ставали руками й ногами, а насамкінець почали формувати й риси облич, надаючи їм того чи того виразу й міміки; потім зі своїх же приречених на відмирання ротиків вони стали випльовувати білий слиз, який на тих скульптурах із їхньої маси застигав у людську шкіру, і так робилися цілком новим видом на острові — народом, що зачався під знаком мурашок. Цей народ мовчки підводився, юрбами покидав схили Ороса й надалі пересувався також тільки юрбами; він був слухняний, ніколи не мав запитань і вирушав за своїми новими володарями, що були того самого походження, до нових звитяг і нових лихоліть, пускався, не ремствуючи, альпійськими льодовиками, морями й пустелями, йшов у війни, загарбницькі походи й навіть у вогонь; це був невибагливий, міцний народ, що ставав армією трударів, коли треба було копати рови, розбирати кам'яні мури чи зводити мости; в дні боротьби він ставав військом, після поразки мирився з рабством, у часи перемоги діставав владу й, пройшовши крізь усі перевтілення, все ж таки не втрачав, на відміну від решти видів, здатності коритися.

Саме тим, чим для блага Егіни був отой мурашиний дуб,— сказав у букет мікрофонів на завершення своєї промови Овідій Назон,— буде для блага Риму тепер і в майбутньому ось ця наша споруда на болотах, стадіон "Сім притулків" — місцем перевтілення й відродження, кам'яним казаном, у якому із сотень тисяч переселених, знедолених і вірнопідданих громадян варитиметься народ, такий самий схильний до перевтілень і витривалий, як і отой новий вид на Егіні, і такий самий нездоланний.

Назон замовк, але нічого не сталося. На промовця не націлилась жодна гвинтівка, не піднявся жоден кийок венеційської гвардії; зброя і погляди двору залишались опущені. А вогняний візерунок в овалі стадіону горлав і плескав у долоні з таким самим захватом, як і після попередніх промов,— може, тому, що при імператорові було вільно тільки все схвалювати й підтримувати, а може, й через те, що поет згадав про міць і нездоланність.. Та ось стадіон відгримів, і Назон спокійно відійшов до решти промовців — знов до статистів. Нічого не ставалося. Бо Август лежав у важких своїх, розкішних шатах під балдахіном і, похропуючи, спав, а худорлявий чоловічок, учитель гімнастики з Абруцців, пергаментним віялом, покропленим евкаліптовою олією, відганяв від нього мух. [38]

Отож цієї ночі Назон разом з усіма промовцями дістав від імператора подяку — оздоблену сріблом збрую — і, згідно з церемонійними приписами, неквапно зійшов сходами на гареву доріжку. Там імператорський конюший узяв у нього та решти десятьох збрую, загнуздав одинадцять білих коней і передав їх промовцям, яким довелося сісти верхи. Сидячи незграбно в сідлах, одинадцятеро обдарованих самим імператором промовців у парадному блиску, брязкітливою вервечкою пройшли повз придворні личини та смолоскипи простолюду, погойдуючись, немов метрономи, що відбивають такт, і нарешті виїхали північною брамою стадіону в нічний Рим.

Може, колись, у хвилини мрій Назон саме так і уявляв свій тріумф: верхи в сідлі, на очах у всіх можновладців Рима, перед імператором, отак, ступа за ступою, під захоплені вигуки ста, ні — двохсот тисяч радісних людей... Може, куліси цієї святкової ночі й справді знаменували собою здійснення нестримних фантазій, в омріяні картини яких Овідій Назон — принаймні так йому здавалося — незворушно тепер уступив. Але вступати в омріяну картину й цієї ночі означало тільки одне: перетинати межу так, як ото дресирована тварина стрибає крізь охоплений полум'ям обруч і аж по другий бік вогняного кола помічає, що й там стоїть наглядач із гарапником. Одне слово, імператор хропів. Обличчя в придворних були білі, як крейда, погляди позастигали від люті. Простолюд горлав, аж надривався. Але цей захват був усього лиш приписом і не стосувався ні поета, ні решти промовців. Що ж, Назон був на коні. Одначе хто в ті хвилини спостерігав поета зблизька, той бачив побілілі кісточки на його кулаках, бачив, з яким зусиллям він тримається в сідлі, а після одного граційното, танцювального руку коня він, замість утішатися тріумфом, ледве не опинився на гаревій доріжці.

Другого ранку небо над кипарисами й крислатими соснами п'яцца дель Моро затьмарила величезна голубина зграя, і Мемнон, ефіопець, що мешкав у нічліжці — він тоді саме очкував дику вишню й підстригав живопліт у садку біля Назонового будинку,— витлумачив ту зграю як щасливу прикмету. Але на його балачки ніхто не звертав уваги; для цього ефіопа всі птахи — шпаки, гайвороння, горобці — були посланцями щастя. Насправді в тій голубиній зграї, тінь від якої пропливла над поетовим будинком, садком, над цілим кварталом, уже вгадувався колір Чорного моря. [39]

На стадіоні того ранку три сотні арештантів із в'язниці Трініта де Монті підмітали сміття після святкової ночі; під лайкою та бичами наглядачів вони збирали недогорілі смолоскипи, порожні пляшки, череп'я та обсмалені гільзи від бенгальських вогнів — спогад про згаслі Сатурнові сонця, осяйні віяла та зоряні снопи. Найсміливіші в'язні обвішувалися порваними гірляндами й напихали кишені недоїдками яловичини, тоді як боязкіші зішкрібали шкребачками та дротяними щітками бруд на мармурових трибунах. Згодом вимощеними з колод хідниками столиці потяглася довга низка візків із сміттям.

А в імператорському дворі того ранку запрацював вельми складний і майже невидимий механізм; це була система нашіптувань, позначок у ділових паперах, вказівок і рекомендацій. Однією з багатьох функцій цього механізму було поступово доводити до відома Августа те, що він уночі, та, зрештою, і в іншу пору доби, не почув, не побачив чи просто проспав. Назонова промова саме й належала до такого матеріалу, з якого апарат щоранку починав складати й тлумачити своєму верховному володареві картину дійсності.

Що ж до промовця під восьмим номером на святі з нагоди відкриття стадіону, то апарат не тільки не забув про те, що Назон не засвідчив своєї вірнопідданості, не схилив коліно й не виказав покори; апарат пригадав усе, чим Овідій Назон узагалі привертав до себе уьагу протягом останніх років,— його поезії й зачіски, морські подорожі, зміни житла і захоплені вигуки глядачів десь у театрі, а також цензурні заборони. У пам'яті апарату зберігалися дослівні тексти елегій та летючок, одна саркастична комедія, згадка про віслючі вуха судновласника, а насамперед — зухвала назва одного твору. Казали, нібито твір той і досі не опубліковано тільки через те, що жоден видавець не важиться пускати в світ невдалу річ, у якій поет намагається зганьбити і образити Рим.

5 6 7 8 9 10 11