І жоден слуга, жодні зусилля не могли спинити цього тліну.
І ось на другий рік після Назонового вислання, у грудні, Кіана втекла від цього невпинного занепаду до темного, приглушеного знадвору плющем, а всередині оксамитом, будинку на віа Анастасіо. Звідти на Чорне море пішли її нещирі листи. Вона мусила пильнувати, щоб не зросити папір слізьми, коли, кривлячи душею, писала, нібито мешкає все ще на п'яцца дель Моро, й розповідала вигнанцеві про життя в будинку, вікна якого вже давно стояли забиті дошками. Та коли Мемнон, садівник-ефіоп і останній мешканець у покинутому маєтку, через кілька місяців марного чекання нарешті одержав із Томів листа й прибіг із ним захеканий на віа Анастасіо, Кіана не знайшла в ньому [76] жодного запитання ні про те, як справи на п'яцца дель Моро, ні про новини в Римі.
Можливо, Назон здогадувався, що будинок уже втрачено, й намагався змиритись із милосердою Кіаниною брехнею; а може, йому був просто нестерпний будь-який спомин про той дім. Принаймні в листах він жодним словом не згадував про щасливі роки, прожиті там, ні про що не питав, але й не відповідав на жодне Кіанине запитання, тільки писав про самотність, холодні гори й отих дикунів у залізному місті. З Томів до Рима лист ішов кілька місяців, і за цей час багато чого в ньому старіло, як і в листах із Рима, а дещо взагалі втрачало сенс, тож зрештою і Кіана почала писати чимдалі загальнішими й пустішими реченнями, поки кінець кінцем вигнанець і його дружина стали обмінюватись вже тільки довгими, сумними монологами, щоразу вдаючись до тих самих заспокійливих, обнадійливих або розпачливих висловів, і тепер уже ні він, ні вона не знали — дійшов-таки його або її лист чи й досі блукає десь між залізним і вічним містом.
На сьомому році їхньої розлуки таке спілкування взагалі урвалося, натомість почалась пора великого чекання. Це трапилося того нестерпно спекотного літа, коли поля вигорали, землю вкрили чорні тріщини й від сухот помер Гай Юлій Цезар Октавіан Август, імператор і володар світу. Може, зі смертю імператора — принаймні таку надію плекали й на віа Анастасіо — втратить чинність і вирок про вигнання?
У Римі було оголошено жалобу. Будь-який звук, що вирізнявся з перешіптування в почесній варті чи ледве чутного бриніння хоралів у храмах, вважали порушенням приписаної тиші, і його силоміць придушували. Ніхто не мав права стукнути молотком чи запустити якусь машину. На вулицях позавмирали цілі колони автомобілів. У ці дні поліційні патрулі та загони венеційської гвардії прочісували місто, затикали роти п'яницям та всіляким базарним торговцям і лупцювали їх до непритомності, забивали гавкітливих собак. Стих навіть вітер. Тільки в небі, на дахах та в кронах дерев офіційна заборона не мала чинності, і жалобний Рим сповнювали мільйони пташиних голосів.
Одного ранку жалобні судна без команд — під чорними вітрилами, з чорними надбудовами та щоглами,— охоплені вогнем, вирушили Тібром униз. Коли сонце підбилося над головою, на складеному з добірного дерева вогнищі спалахнуло [77] й імператорове тіло. І тоді навіть перед прахом покійного Рим став навколішки. А через сорок днів після Августової смерті столичні мури сколихнула нова звістка, що її заніміла імперія почула з гучномовців: сенат оголосив Августа божеством.
І коли згодом, через багато тижнів до залізного міста долетіла чутка про це перетворення, в котлованах та на риштуваннях у Римі вже гнула спини ціла армія каторжників, на віа Анастасіо втратили останні надії, а з еркерної кімнати в імператорському палаці на носорога в калюжі вже видивлявся новий диктатор. Це був Тіберій Клавдій Нерон, пасинок обожненого Августа; він прагнув залишити свою спадщину незмінною й не скасував жодного з колишніх законів, жодного вироку про вигнання і так ревно наслідував свого божественного попередника в усіх державних питаннях та рішеннях, що зрештою навіть прибрав його ім'я і звелів поклонятися собі, як Гаєві Юлію Цезарю Октавіанові Августу.
Але залізного міста, як і поетової долі, всі ці події не торкнулися. Вигнанці й при новому володареві залишились так само безнадійно забутими, мов мерці. І хоч скільки заспокійливих листів слала тепер Кіана на Чорне море, звідти вже цілих три роки не було жодної відповіді, жодної звісточки. Так наче ота жалобна тиша, що важким тягарем гнітила столицю у дні, коли спалювали імператорове тіло, примусила замовкнути й залізне місто.
Отож коли на дев'ятому році поетового вигнання і на третьому році диктатури Тіберія до метрополії долетіла чутка про Назонову смерть, в імперських комендатурах та канцеляріях її спершу сприйняли всього лиш як іще один доказ уже давно з'ясованого факту. Щоправда, в ті тривожні роки такі чутки зринали часто, однак ця була перша, яку підкріплював зласноручно написаний поетом заповіт. Тієї зими один торговець бурштином, що назвався Аскалапом і стверджував, нібито побував у Томах, приніс той заповіт м'якого дощового полудня на віа Анастасіо. Це була поштова листівка з краєвидом у блідих кольорах — сфотографоване з боку моря захмарене гірське пасмо; біля підніжжя величезного відвалу пустої породи виднілися білі гребені прибою, а на схилах — поодинокі будиночки. Це були Томи, залізне місто. На звороті тієї зіпсованої плямами фотокартки стояли написані Назоном рядки (та чи ці криві каракулі писала справді його рука?): [78]
Люба Кіано,
пригадай, якими спокійними словами
стільки разів ми прощались,
завершували стільки листів...
На цей раз я скористаюся цими словами
востаннє. Це — єдине моє
бажання. Отже, бувай здорова!
Як ото часто трапляється, коли смерть уже давно забутої людини раптом викличе в суспільстві спогади й розмови, так і цього разу сталося те, чого в попередні роки не пощастило домогтися друзям Назона й чому вороги не змогли перешкодити тепер: поетова доля знову стала в Римі темою численних дискусій. Ті самі запитання лунали знов і знов уже відверто — запитання про поетову провину і його заслуги, про підступну цензуру й сваволю правосуддя... І хоч би де, хоч би з якого приводу люди висловлювали обурення, ніхто не проминав нагоди нагадати про ганебну Назонову загибель на Чорному морі. Правда, ніхто й не підтвердив, що поет таки помер; навіть торговець бурштином і той не бачив ні вже покійного, ні ще вмирущого Назона,— ту листівку чоловік одержав разом із рештою пошти з рук одної крамарки в Томах, чиє ім'я він уже й не пам'ятав. Одне слово, ота вся в плямах, помережана кількома рядочками фотокартка з краєвидам залізного міста поки що була єдиним непрямим доказом Назонової смерті. Проте у великих містах газети вже почали друкувати некрологи й спогади, а потім і обережне поцінування поетових творів, які все ще лежали під замком.
Надто пізно збагнули власті, що вигнанцеві загрожувало тільки одне: незабуття,— і конфіскували декотрі публікації про нього аж тоді, коли в очах широких суспільних верств Овідій Назон уже перетворився на мученика, а його заборонені чи спалені книжки на відкриття. На Чорному морі, казали люди, Назон пройшов шляхами своїх "Метаморфоз" і давно вже обернувся на порох або лежить похований під камінням десь у дикім краю. Але для однієї інстанції, що,, згідно з чутками, в ті роки обмірковувала, чи не пора вже непомітно помилувати Назона, ім'я поета тепер, після скандалу зі смертю, вперше в історії його злету й занепаду стало небезпечним, таким, від якого можна чекати чого завгодно.
Поет назавжди уник будь-якого нагляду. Тепер уже не можна було ні схопити його, ні завдати йому шкоди. Але пам'яттю про нього міг скористатися будь-хто і будь-як, [79] не боячись викриття, коли раптом з'явиться таємний лист із заслання, повернеться сам поет або коли його помилують. А ще гірше буде, якщо в поетовій спадщині трапляться рядки чи строфи, які можна виспівувати замість гімнів чи бойових пісень або писати гаслами на знаменах у катакомбах...
У головах багатьох особливо пильних людей у державних установах помалу визрівали всілякі припущення, здогадки й висновки і нарешті народилося побоювання, що тепер кожне речення, кожне слово вигнанця, після його смерті на краю світу, може обернутися закликом до бунту. Одна сепаратистська організація на Сіцілії вже зробила Овідія Назона своїм речником і закликала до мовчазного маршу вулицями Палермо, який марно намагалися заборонити і який зрештою скінчився кривавою сутичкою з поліцією та військами. Три дні на палермських вулицях палали барикади, автомобілі й крамниці; понад двісті сепаратистів було заарештовано, і четверо з них загинули за глухими вікнами однієї з казарм. Біля національних пам'ятників на Сіцілії маяли схилені в жалобі прапори. У Римі влада вживала запобіжних заходів.
Через три дні після того, як торговець бурштином привіз Назонів заповіт, незадовго перед світанком до бездоглядного будинку на п'яцца дель Моро з'явився загін переодягнених у цивільне поліцаїв; вони штовханули заспаного, переляканого садівника-ефіопа до комірчини для реманенту й замкнули там, а тоді, так ніби це була операція проти партизанів, поспішили на горішній поверх, зірвали свинцеві пломби на дверях до Назонової кімнати з балконом і заходилися коло попелу від рукописів, що пролежав тут дев'ять років.
Обгорілі стоси паперу, за цей довгий час відлигнувши, розсипалися в руках; поліцаї позапихали їх до заздалегідь пронумерованих пластикових мішків, а попіл від рукописів — чи, власне, брудні чорні жмути — підмели віниками й зібрали совками; і навіть зішкребли ножами з полиць та обвугленого письмового столу запечену, вкриту грубим шаром пилу кірку від спалених книжок. Погляду поліцаїв не уникло нічого, жоден найнепримітніший клаптик паперу, на якому можна було прочитати слово чи бодай одну-однісіньку літеру. Коли через годину ця команда покинула віллу, садівник-ефіоп залишився живий-здоровий, зате колишнє пожарище було геть сплюндроване. [80]
Та минуло всього лише кілька днів після цього нападу — Про нього наляканий ефіоп, побувавши на віа Анастасіо, не сказав навіть Кіані,— і ті самі голови, які недавно ще наказали очистити Назонову кімнату й конфіскувати все, що там зосталося, нарешті, схоже, збагнули: правди про Назона приховувати далі вже не пощастить.