Підозра виникає несподівано: нараз пригадається якась плутана фраза, алібі, створене, може, не без наміру. Правда, відтоді ця особа вам на очі не наверталася, проте є ревнощі "у свинячий голос", пробуджувані лише після розлучення, запізнілі ревнощі. Можливо, звичка затаювати в собі деякі пасії: бажання покохати світську дівчину (на зразок тих, яких у супроводі гувернанток я бачив із вікна), а надто ту, про яку мені нагадував Сен-Лу в домі розпусти, бажання пестити гарних покоївок, зокрема – покоївку баронеси Пютбюс, бажання напровесні поїхати на село помилуватися на глід, на квітучі яблуні, на грози, бажання поїхати до Венеції, бажання взятися за перо, бажання жити, як усі, – так от, може, ця звичка затаювати в собі невгамованими всі ці бажання, обмежуючись лише обіцянкою самому собі не забути колись їх виконати, – може, ця багаторічна звичка все відкладати, звичка до того, що барон де Шарлюс знущально охрестив "тягнирезинізмом", зробилася для мене такою універсальною, що поширилася і на мої заздрощі? Намотавши на вуса, що неодмінно колись розпитаю Альбертину про дівчину (а може, дівчат: ця частина розповіді залишалася в моїй пам'яті плутаною, стертою, сказати б, нечитабельною), з якою (або якими) Еме перестрів її, я все зволікав із цим з'ясуванням. У кожному разі не заговорив про це з моєю приятелькою того вечора, щоб не здаватися їй надто ревнивим і не прогнівити її.
Одначе, коли назавтра Блок прислав мені світлину своєї кузинки Естер, я мерщій переслав її Еме. Аж це мені пригадалося, що Альбертина відмовила мені вранці в утісі, яка могла її справді зморити. Може, з тим, щоб приберегти цю втіху для когось іншого? Може, по обіді? Для кого? Заздрощам нема кінцякраю. Навіть якщо кохана істота (наприклад, по своєму сконові) вже не годна будити їх своїми вибриками, спогади про будь-які події можуть і самі стати в нашій пам'яті подіями (спогади, досі нами не висвітлені, зовсім, як нам здавалося, незначні), тобто досить нам загадатися над ними, без жодного поштовху ззовні, як випливе нам на очі їхній новий, зловорожий сенс. Бути вдвох не обов'язково, досить сидіти в кімнаті одному й думати, і нові факти зради коханої з'являться, хоча б вона вже й померла. Тож у коханні, не так як у буденному житті, треба боятися не лише будучности, а й минувшини, яка часто звершується для нас уже після будучности; і ми тут говоримо не так про минувшину, що про неї дізнаємося згодом, як про минувшину, що її зберігаємо в собі віддавна, а цс раптом навчилися читати.
Хай би там що, а надвечір я відчував себе щасливим: адже наближалася пора, коли я міг від присутносте Альбертини зажадати потрібного мені заспокоєння. На лихо, той вечір був одним із тих, коли заспокоєння я не діждався: Альбертинин поцілунок на прощання був дуже відмінний від звичного її поцілунку, і не заспокоїв мене, як раніше поцілунок матері у дні, коли та на мене гнівалася і я не смів її гукнути, хоча почував, що не засну. Той вечір був один із тих, коли Альбертина снувала нишком від мене якийсь план на завтра. Якби вона його мені звіряла, я вкладав би в його здійснення такий запал, на який ніхто, поза Альбертиною, не зміг би мене надихнути. Але вона не заїкалася про свій задум ні словом, та їй і зайве було щось казати; коли вона, вернувшись, переступала поріг моєї кімнати, ще в капелюшку або в точку, я вже бачив невідоме мені, уперте, затяте, нездоланне прагнення. Часто це було в ті вечори, коли я чекав на її повернення, думаючи про неї особливо ніжно, коли мені хотілося кинутися їй на шию з радощів. Овва! Чого варті проти цих непорозумінь ті, що заходили у мене з батьками, які виказували холодність або гнів, саме тоді, як я летів до них, сповнений ніжних почуттів! Любовні муки далеко не такі поверхові, вони куди болючіші, вони залягають на самім споді серця.
Аж ось настав вечір, коли Альбертина таки мусила згадати про свій задум. Я одразу доміркував, що завтра вона вибирається до пані Вердюрен. Власне, я нічого б не мав проти такої візити, але, звичайно, там було призначено зустріч, там чекала на неї якась утіха. Інакше їй би так не залежало на цьому вечорі. Інакше вона б не правила, що їй на цьому не залежить. Я простував у своєму житті стежкою, протилежною тій, якою посуваються народи, переходячи на фонетичне письмо потому, як уживали замість літер символи; і це я, хто стільки літ шукав правдешнього життя і думок людей лише в тім, що вони казали мені без ніякого й самохіть, і з їхньої вини дійшов до того, що надавав ваги єдино свідченням, які не були раціональним чи аналітичним виразом правди; слова щось означали для мене лише тоді, коли могли бути витлумачені на кшталт рум'янця на лиці збентеженої особи або раптової паузи. Якесь слівце (в устах, наприклад, маркіза де Камбремера, коли він гадав, ніби я "письменник", і коли, – доти він ще не озвався до мене, – розповідаючи про свою візиту до Вердюренів, повернувся до мене і сказав: "Був там якраз віконт де Бореллі", слівце викресане мимовільним і часом небезпечним зіткненням двох думок, яких мовець не висловив, але які я завдяки якомусь методові аналізу чи електролізу міг видобути, – таке слівце промовляло мені більше, ніж ціла розправа. Альбертина іноді своїми речами білила ті чи інші коштовні амальгами, які я хапався "обробляти", аби перетворити їх на ясні думки.
Зрештою найстрашніше для закоханого ось що: коли розрізнені факти з'ясувати важко (з усіх можливих засобів їх могли б розкрити лише досвід і шпигунство), то натомість правду дуже легко зглибити чи бодай відгадати. У Бальбеку я часто був свідком того, як Альбертина раптом упиналася довгим, схожим на дотик, поглядом у зустрічних дівчат, а потім, якщо я їх знав, казала: "Може, покликати? Я б їх так збештала, що не знаю як!" А з якогось часу (чи не відтоді, як розкусила мене) – нічичирк; жодної пропозиції запросити когось, жодного слова, навіть кинутого крадькома погляду, очі – невидющі й німі, пусті й байдужі, але не менш викривальні, як раніше – їхня намагніченість. Отож не випадало дорікати їй чи розпитувати про подробиці, з якими вона сама звірялася, про подробиці такі благенькі, такі малезні, що я відзначав хіба задля втіхи "доглядатися до макового зерняти". Язик не повертається питати: "Чому ви поглянули на цю жінку?", а "Чому ви не поглянули на неї?" – й поготів. А проте я добре знав (чи бодай знав би, коли б не вірив Альбертининим запевненням), що означають, що засвідчують ці погляди, а також суперечності в її словах (частенько вони до мене доходили лише з великим запізненням, по її відході), суперечності, якими я потім катувався цілу ніч, про які не смів більше з нею говорити, але які сподобляли мою пам'ять періодичними візитами. Навіть як вона бликала чи озиралася на бальбецькому пляжі або на паризькій вулиці, я вже метикував, хто ця особа: лише об'єкт пожадання в ту мить, як вона проходила, чи давня знайома або хтось, кого Альбертина знає лише з чуток. І коли я впевнювався в цьому останньому здогаді, то дивувався, що вона чула про неї, – так далеко ця особа перебувала поза колом "можливих" Альбертининих знайомих. Проте новочасна Гоморра – це крутиголовка, складена з часточок бозна-яких. Так, раз у Рівбелі, на великому обіді десятеро його учасниць випадково виявилися моїми знайомими – принаймні я знав їх з імен; публіка була вкрай різношерста, а проте чудово порозумілася між собою; такого одностайного, хоч і геть-то мішаного обіду я ще зроду не бачив.
Але вернімося до зустрінутих дівчат; на літню даму чи на старигана Альбертина ніколи не дивилася так безживно, так стримано, як на цей молодняк; вона ніби його не бачила. Ошуканим чоловікам не треба нічого знати – вони й так усе знають. Але для сцени ревнощів треба мати на руках досьє, та ще й досьє задокументоване. Зрештою, якщо, з одного боку, заздрощі допомагають нам відкрити в коханки нахил до брехні, то, з другого, – стокрот посилюють цей нахил, якщо жінка відкриє, що ми ревниві. Тепер вона не просто собі бреше, а бреше як шовком шиє – чи то з жалю до нас, чи то зі страху, чи то через те, що інстинктивно ховається тим глибше, чим завзятіше ми допитуємося. Звісно, бувають зв'язки, коли попервах легковажна жінка постає в очах закоханого чоловіка цнотливою. Але найчастіше любовний зв'язок поділяється на два діаметрально протилежні періоди. У перший жінка майже вільно, хіба лиш дещо злагоджуючи, говорить про те, яка вона гульлива, яке веселе веде життя, про все те, що згодом, запінившись, відкидатиме в розмові з тим самим чоловіком, як тільки відчує в ньому ревнивця і допитувача. Чоловік побивається за тим колишнім часом перших звірянь, хоча спогади йому допікають. Якби жінка звірялася так і досі, вона сама відкрила б йому таємницю всіх своїх гріхів, за якою він щодня вганяє дурно. А яким би це було доказом щирости, довіри, приязни! Якщо вона не годна жити, не зраджуючи його, то хай уже зраджує бодай по-приятельському, розповідаючи йому про свої втіхи, ділячися ними. І чоловік шкодує за тим життям, яке, здавалося, обіцяв початок їхнього кохання, а наступні події унеможливили, обертаючи їхній роман у щось нестерпно тяжке, здатне поставити їх на межу розриву, здатне зробити його або неминучим, або неможливим.
Іноді письмо, де я розшифровував Альбертинину брехню, письмо аж ніяк не ідеографічне, треба було просто читати навспак. Скажімо, того вечора вона недбало підкинула мені повідомлення – тим, щоб воно лишалося непоміченим: "Може, завтра я зайду до Вердюренів, але це ще вилами по воді писано: щоб мала велику охоту до того, то ні". Дитяча анаграма визнання: "Завтра я піду до Вердюренів, піду неодмінно, бо мені на цьому дуже залежить". Це позірне вагання означало тверду волю й мало на меті, даючи мені знати про візиту, зменшити її вагу. В Альбертининому тоні завше бринів сумнів, коли йшлося про невідкличні постанови. Мій рішенець був не менш твердий: зробити все, щоб візита до Вердюренів не відбулася. Заздрощі зчаста не що інше, як потреба вдаватися до тиранії у справах кохання. Мені дісталося, мабуть, від батька це нагле деспотичне бажання погрожувати найдорожчим мені істотам з наміром показати оманливість їхніх рожевих надій; дізнавшись, що Альбертина без мого відома, нишком придумала розвагу, яку б я з дорогою душею для неї полегшив і зробив приємнішою, якби вона мені з усім звірилася, я заявив недбалим тоном, умисне, аби пригнітити її, про свою постанову завтра вирядитися кудись із нею.
Я заходився пропонувати Альбертині інші цілі для прогулянки, які унеможливлювали візиту до Вердюренів; я робив це вдавано байдуже, аби приховати свою знервованість.