Герої пустинних горизонтів

Джеймс Олдрідж

Сторінка 2 з 90

На якусь мить Гордон прокинувся, наказавши собі обернутися і поглянути на обрис перської брами, що танув у мареві, але знову заснув, так і не повернувши голови. Тільки і встиг знайти якесь виправдання для себе, добре знаючи при цьому, що та година і той рік, коли він зможе безтурботно і вільно відчувати академічну насолоду від подряпин на камені, завжди відсуватимуться для ньою в невизначене майбутнє. А зараз треба було тільки міцно триматися за свого кошлатого верблюда і їхати так, щоб дістатися до Джаммарської височини раніше за принца Гаміда.

РОЗДІЛ II

Принц Гамід, вождь Повстання племен, був молодий чоловік, стрункий, жвавий, з твердим поглядом Він часто дивився в очі смерті, і це зробило його мислителем, а рідний народ наділив принца поетичною душею ліоикл. Він любив свою червону пустиню і тепер, легко сходячи на відріг Джаммарської височини, піснею сповіщав ніч про те, що всюди навколо є бог. При цьому він раз у раз вигукував формулу ісламу:

— Нема бога, крім аллаха, і Магомет — пророк його!

— Бог! Бог! — незадоволено вигукнув Гордон, потираючи свої сильні руки. — Нема бога, крім цієї пустині, Гамід. І свобода її — наш єдиний пророк!

— Халла! —озвався Гамід, усе ще в полоні нічних чарів.— Християнин може зневіритися в своєму богові, але араб — тільки в самому собі.

— Як язичник...— Гордон запнувся. Він вважав себе ще недосвідченим, а свою особу, можливо, надто малозначною, щоб рівнятися до Гаміда-араба, але з Гамідом-лю-диною він розмовляв, як з рівним, хоч і виявляв при цьому повагу до настроїв принца і до його авторитету,— Як язичник, я ставлюсь з більш-менш однаковим недовір'ям і до бога, і до людини. Ти — принц, і тобі слід було б роблти те саме.

Гамід рвучко розгорнув свій халат, збуджено прямуючи далі.

— Ні, ні. Я можу сумніватися ч тільки в собі. Якби я мав сумнів щодо.бога, моє життя було б безмежною мукою...

— Тоді геть сумніви!— вигукнув Гордон і додав:— Гамід! Як я люблю тебе!

Гордон починав з цієї фрази кожного разу, коли мав намір переконати у чомусь принца, і в палкому тоні його звучала і щира прихильність, і легке глузування, властиві їх взаєминам.

— Запевняю тебе,— так само палко казав він далі,— нам нічого непокоїтися. На цей раз успіх забезпечено!

— Ні в чому не можна бути певним, Гордон, і найменш — в успішному завершенні повстання...

А втім, у самій відповіді Гаміда відчувалася впевненість, але він був надто байдужий і неуважний до непо-слідовностей і суперечностей своєї вдачі, щоб помітити це.

— Після чотирьох років кривавих перемог наша пустиня майже визволена,— сказав він.— І ось тепер, коли ми маємо зробити вирішальний крок, наш успіх цілком залежить від остаточного вибору, який я маю зробити.

— Так зроби ж, нарешті, цей проклятий вибір, Гамід! Прокляття долі, прокляття рискові, прокляття цій постійній непевності, що ані на мить не залишає нас!

Він зчепив пальці рук — необхідність зробити вибір надзвичайно дратувала його — і раптом заговорив діловим і, як завжди в таких випадках, нетерплячим тоном:

— Зрештою, все упирається в географію. Або ми вирушаємо на південь і оволодіваємо англійським нафтопромислом, або їдемо на північ, захоплюємо аеродром і остаточно визволяємо пустиню від лабетів Бахразу. Кінець кінцем, нам необхідно буде зробити і те, і друге, отже, який би вибір ти не зробив, він буде правильним.

— Він не може бути правильним,— гірко відказав Гамід.— І в цьому криється якась лиха доля. Подивись! — Він повернувся спиною до гребеня схилу і простяг суки до хвилястої тіні пустині, над якою полого здіймалася височина.— Там, у пустині, залишилося усе наше минуле, усі страждання. Тридцять років тому ми звільнилися від турків. І тридцять років тому англійці примусили нас підкоритися владі городян, владі королівства Бахраз. Бах-раз! Тридцять років ми терпіли його, а він нас розоряв, нівечив, нищив. Ах, боже! Які то були страждання! Каральні загони, бомбардування, шибениці, нестерпні податки, обмеження наших свобод... А як спритно і як брутально позбавили вони мого покійного батька влади над племенами, підступно поділивши нас на ворогуючі кліки! З якою легкістю вони нищили наші пасовища, ярмарки, усі наші споконвічні засоби до існування! Вони прирікали на бродяжництво і жебрацтво цілі покоління нашої молоді, важилися на самі основи нашого життя. І як часто ми повставали проти них — і зазнавали поразки... Як важко було об'єднувати наші нещасні племена і крок за кроком визволяти пустиню від бахразької поліції, від їх проклятої армії і особливо від лютого Бахразького легіону. Ах, коли б тільки аллах зглянувся на все, що ми перетерпіли!

— Але ж ми перемогли!— із запалом вигукнув Гордон, наче тужливі слова Гаміда сповнили його оптимізмом і завзяттям.— Адже нам залишилося визволити невеличкий клаптик пустині, вузьку прикордонну смугу, кілька племен. Ми позбудемося останньої загрози Бахра-зу, як тільки відберемо в нього аеродром.

Гамід вхопив Гордоиа за руку і засміявся від несподіваної радості.

— О, як .я люблю свого брата,— промовив він,— коли він і проклинає, і сподівається, коли він уболіває за нашу справу! Боже! Ти справжня людина, Гордон!

Гордон надто добре знав Гаміда, щоб сприйняти його слова за щиру правду. Проте щоразу, коли араби виявляли до нього свою приязнь, він зворушувався значно більше, ніж це дозволяла його англійська стриманість.

— Якщо я став справжньою людиною,— відказав він улесливо,— то лише завдяки Повстанню племен.

Гордон підняв і поцілував поділ довгого халата Гаміда.

— Твій слуга,— стримано промовив він. Потім він витяг щось із свого пояса, і на обличчі його промайнув вираз задоволення.

— Дивись! — сказав він і без будь-якої афектації, жестом, в якому не було нічого "арабського", простяг Гаміду маленький відполірований камінець циліндричної форми, що тьмяно виблискував при місячному світлі.— Я приніс тобі зразок діориту. Я знайшов його зовсім випадково, коли Алі очищав від кізяка той старий солоний колодязь, що його завжди запаскуджують заблудлі верблюди Таліба.

— Що це?— спитав Гамід, обережно беручи камінець своїми довгими пальцями і розглядаючи його при голубуватому світлі місяця.

В рухах чутливих пальців Гаміда помітно було, що він намагається знайти в камінці якусь приховану, потаємну цінність. Гордон це помітив, і його запал раптом охолонув.

— Так, нічого, — відповів він. — Кинь його, Гамід. Жбурни в пустиню, там йому місце.

— Ні. Що це? Гордон зітхнув:

— Це — дивна і рідкісна часточка тебе самого, Гамід. Але вона мертва. Коли я був істориком і експертом, я перевернув мало не всю пустиню, витрачаючи майже ввесь свій час на розшуки такого камінця — неначе він і справді щось вартий! А ось тепер, знайшовши його, я маю його за ніщо.

Гамід потер камінець пальцями, щоб зігріти його.

— Магніт?—запитав він.—Чи уламок якоїсь зірки?..

— Ні, він не такий уже банальний, — відповів Гордон.— Нічого спільного з зірками, брате. Це — сама Аравія, твоя Аравія з чистого польового шпату; першооснова... будівельний матеріал... Аравія існувала ще задовго до ранніх цивілізацій — до Єгипту, Шумерії та Аккаду, але ніяких пам'яток тієї Аравії не збереглося в наші часи. Ніяких табличок, ніякого посуду... Окремі згадки зустрічаються хіба що в єгипетських і вавілонських написах та у мессопотамських прокльонах. Але нам відомо, що ще за 2000 років до нашої ери Аравія постачала у місто Ла-гаш ліс і діорит. Сімдесят років тому один миршавенький австрієць на прізвище Глазер знайшов такий кам'яний циліндр і зрозумів, що зробив єдине відкриття, яке давало змогу заглянути в найпервіснішу і найвіддаленішу епоху існування Аравії.

— Так, але що це?

— Це зразок товару, зразок каменя, що йшов на продаж. Вже дві тисячі років, як такими камінцями не користуються. І тепер вони стали рідкісними — надто рідкісними — і справжніми — надто справжніми — арабськими старожитностями.— Він знизав плечима.— Знавці з далеких країн розцілували б тебе за цей камінець! Я вважав, що, вручивши його тобі, я здійсню якийсь акт високої історичної справедливості. Адже з мого боку це теж неабияка жертва. Я здобув би чималу славу, тикаючи цей камінець під ніс своїм ученим братам. Подумай тільки, від чого я відмовляюся!

1'і

На місці Гаміда Гордон посміхнувся б, але принц залишився серйозним і тільки сказав:

— Напиши про нього своїм братам.

— Ні! Ні! Ні!—Гордона охопила паніка.—Він мусить залишитись нашою таємницею, Гамід. Для них цей камінець неоціненний, а для нас він становитиме якусь цінність лише тоді, коли ніхто, крім нас, не знатиме про нього. Геть експертів! Хай камінець належить тільки нам — цим ми дошкулимо історикам і плюнемо на історію! Тож сховай його у шкатулку де-небудь у твоєму палаці в Іста-балі, і хай він лежить там, доки ти не забудеш про нього і не загубиш його. В історії все так кінчається, Гамід. Звичайно, мені слід було б кинути його там, де я його підібрав. Адже я назавжди покінчив з цією грою в камінці...

— Я берегтиму його,—промовив Гамід.—Дякую моєму братові.

Ніч приховала задуму Гордона, його допитливий погляд у простір — він наче вдивлявся, як звідти, з далечини, хвиля за хвилею набігає час. І ці хвилі були лише тією годиною, хвилиною, секундою, у якій обидва, Гордон і Гамід, зараз завмерли...

Гамід хотів і собі віддячити таким самим жестом. Він простяг Гордону масивний годинник на ланцюжку з голубих бус.

— Англійський,— сказав Гамід,— з твоєї країни. Точний і невтомний.

Гордон не взяв годинника, що звисав на ланцюжку в руці Гаміда, а лише гойднув його до світла.

— Не на добре це, Гамід, ні з того, ні з сього обмінюватися подарунками опівночі на цьому пагорбі. Погана прикмета, га? Мені обов'язково слід прийняти його?

— Звичайно. Я сам не знаю, навіщо він мені. Я не раз думав про те, щоб подарувати його тобі. Ось зараз я і зробив це.

— Я волів би не брати його.

Гамід, однак, не зважив на ці слова і опустив ланцюжок у складені пальці Гордона.

— Не смій відмовлятися. Годинник твій. Викинь його, якщо він тобі не потрібний. Адже він теж не являє собою нічого цінного — хіба тільки те, що відраховує час. Секунди, хвилини, години— потім покрутив, і він

І

знову йде — начебто і справді час народжується всередині нього.

— Тоді я зупиню його,— сказав Гордон і відкрив годинника.

1 2 3 4 5 6 7