Чому ж ваш батько ніколи не спробував відновити зв'язки зі своїми родичами в Англії?
— Треба стати на місце мого батька, щоб це зрозуміти,— відказав я.— Він ніколи не знав жодного з вас, але ненавидів усіх.
Руперт засміявся й промовив:
— З вигляду ви справжній австралієць, але де ж^ ваш акцент?
— Все є, не турбуйтеся,— відповів я трохи ображено. Він зиркнув на мене, але далі зачіпати не став. Та
й взагалі ніколи не піддражнював мене і не говорив зі мною тим розв'язним тоном, яким англійці часом звертаються до австралійців: отож і я ніколи не дозволяв собі ніяких грубощів щодо нього. Він завжди був дуже делікатний, хоч, дивлячись на нього, можна було повірити, що він вдужав би тягти якогось хворого росіянина добру сотню миль по полярній кризі й не звалитися з ніг.
Він і справді таке зробив, і саме цей вчинок Круто повернув усе його життя: до нього почали ставитись як до героя, і то цілком заслужено,— адже він буквально видерся з ла-бетів смерті, витягши з собою і росіянина. Навіть Джо, його дружина, втратила будь-яку надію, коли все свідчило про те, що він або загинув у розбитому лГтаку, або пропав безвісти в північних льодах. А він цілу полярну зиму прожив у фюзеляжі розбитого літака, доглядаючи паралізованого російського пілота на прізвище Водоп'янов, а потім мадоке два місяці тягнув його на саморобних санчатах.
Пригадую, цоли він чудом урятувався й навколо нього вчинилося стільки галасу (якого він терпіти не міг і намагався всіляко уникати), я ще подумав: от би мені познайомитися з цим чоловіком,— і дуже радів, що він 3 родини Ройсів.
Мушу сказати, що коли я вперше його побачив, він цілком відповідав моїм уявленням, хіба що виглядав скоріше впертим, ніж дужим. То було моє перше і найбільш тривке враження про нього: затята на своєму людина, яку нелегко в чомусь переконати,— і це враження виявиЛосЯ правильним.
Врятувавши росіянина, Руперт сам зазнав непередбачених вногод. Американці затримували росіянина в Туле під тим приводом, ніби він ще надто слабий для подорожі, а насправді як своєрідного в'язня служби безпеки; і, зчинивши увесь отой галас за його звільнення, Руперт чи то сам залиіпив свою роботу у військово-морському метеорологічному управлінні, чи то втратив її. З Рупертової поведінки завжди було важко зрозуміти, чого він позбувався сам, а чого його позбавляли, бо, коли треба, він ладен був покинуту що завгодно, хоч про його дружину Джо я б не зважився твердити цього.
Мушу сказати, що Руперт уже багато чого позбувся. На час своєї пригоди в Арктиці він не був багатий, бо за п'ятнадцять років перед тим відмовився від усіх своїх акцій у ройсівськбму підприємстві (вартість їх сягала двохсот п'ятдесяти тисяч фунтів). Руперт віддав їх своїй матері, що мала вп'ятеро більше, бо гадав, що ройсівські прибутки здобуваються печесног і йому краще жити без них. Отакого коника викинув цей чоловік, і ніхто не міг переконати його: ні Джо, що гостро сперечалася з ним, ані його мати, яку Руперт дуже любив, але рідко коли слухався.
До того ж він мав надзвичайну повагу до праці — до будь-якої праці. Можливо, то була своєрідна реакція на батькову нехіть до неї, але Руперт рішуче постановив собі жити тількп власною працею! — саме це й спонукало його віддати всі свої гроші матері їй піти працювати в метеорологічне управління. Та досить було тієї історії, і він лишився без діла, бо не мав досвіду роботи,— я кажу про ту інженерну чи наукову роботу, яка його приваблювала. Отож Руперт і погодився поїхати до Росії за дорученням спеціального відділу адміралтейства, який очолював близький друг родини, адмірал Дж. Б. Лілл, що любив видавати себе за другого батька Рупертові, хоч сам Руперт завжди сердито заперечував це. Руперт їхав до Росії на запрошення росіян; ті мали присвоїти йому звання Героя Радянського Союзу за те, що він урятував їхнього льотчика. Для Лілла це була дуже зручна нагода використати Руперта як таємного агента, і той погодився. Мене завжди дивувало, як він міг ПОГОДИТИСЬ на таке; я не розумію цього й досі.
Коли Фредді вперше звів нас докупи (це сталося за кілька тижнів після того, як Руперт приїхав з Москви), Руперт мав такий самовпевнений та безтурботний вигляд, що тепер, згадуючи про це, я не можу не захоплювались цією рисою його суто англійської вдачі.— адже він і тоді вже мав досить серйозні неприємності.
Перебуваючи в Росії, Руперт змінив свої наміри. Кожен, хто їде до Росії з однією думкою, повертається звідти з іншою. На мій погляд, Руперт, хоч і був чесний, поїхав туди з брудними намірами, ще й тим бруднішими, що його запрошено в гості. Одначе він, як видно, не був надто упереджений і, хоча Джо там одразу не сподобалось, з невідомих причин прихилився душею до Росії.
Однією з тих невідомих причиа була російська жінка на ім'я Ніна Водоп'янова, дружина врятованого льотчика. Ніна Водоп'янова так вплинула на Руперта, що він зрікся завдання, яке виконував для Лілла, і намагався якось спокутувати своє дворушництво.
— Росіяни добре знали, що я роблю,— сказав він мені, коли через півроку ми летіли над Росією до Китаю,— а проте відпустили мене додому.
— Чому? — підозріливо запитав я.— Тільки тому, що захоплювалися вашим подвигом?
— Ні,— відказав Руперт.— Тому що в них навдивовижу розвинепе чуття міри.
Звичайно, то була неабияка великодушність — дозволити йому виїхати. Але зв'язок Руперта з Ніною Водоп'яновонУ і його подальша відмова давати будь-яку інформацію адміралові Ліллу й навіть зважати на свій "обов'язок" так налякали Лілла та його начальство, аж вони вирішили, що Руперта там "обробили", що він не встояв і, можливо, нехай і незумисне, зрадив двох англійських студентів, один з яких був його зв'язковим, .і експерта по косметичних товарах,— усіх їх заарештували в Москві одразу ж після Рупертового від'їзду.
За день перед тим, як я познайомився з Рупертом у рой-сівській фірмі, його викликав до себе адмірал Лілл, і, мабуть, саме з цього й починається вся ця історія — з розмови між ним і Ліллом у будинку в Грін-Парку, який справляв таке велике враження на кожного, хто в ньому побував.
Я знаю цей будинок, бо згодом і сам був туди запрошений, щоб відповісти на "конфіденційні" Ліллові запитання щодо Руперта — "для його ж таки добра, ви розумієте". Оця риса чи не найдужче.дякає мене в англійцях — таємна поліція під такою собі джентльменською машкарою. Як на мене, то я б віддав перевагу .навіть гестапо, бо поширені в Англії претензії на благородство, якими маскується навіть насильство і справжнє обличчя влади, вже при найменшому зіткненні з ними пригнічують куди дужче, ніж це уявляє собі більшість недопитливих людей. Коли йдеться про інші країни, ми обурюємося від самої згадки про допити, стеження та інші методи служби безпеки, зате у себе вдома, здається, дуже легко миримося з цим, і мене завжди вражає, коли в нас наважуються виступати проти таємної поліції десь в іншій країні.
Розділ третій
Будинок, в якому працював Лілл, був одним з тих білих особняків георгіанської доби, що примикають взаду до Сент-Джепмського парку і мають такий вигляд, наче вони переживуть усе на світі: будь-які знегоди, навали й революції. ВОНИ — немовби перебільшені втілення так вваної англійської вдачі. Годі й шукати кращого місця для людей, що споглядають світ, маючи на меті лиш одне, одне-єдине: будь-що зберегти англійський лад таким, яким він е і яким нібито був споконвіку,— щоб ніяких тобі збочень, ніяких нових ідей, ніяких змін переконань.
Такими ж, власне, були підвалини аристократичного виховання, що його дістав і сам Руперт; отож, піднімаючись білими сходами до кабінету Лілла, де було повно всіляких набутків шпигунської думкц, він уже тепер мав почувати себе зрадником, що зрікся віри, яку сповідував усе життя. і
Знервовано й очікувально вони обмінялися кількома чемними фразами, в яких Лілл, як звичайно, претендував на роль Рупертового "другого батька".
— А в тебе не такий уже й поганий вигляд,— сказав адмірал, сумирний літній чоловік, під невиразною зовнішністю якого ховалася тверда вдача.
— Я вже давно видужав,— відповів Руперт (у Москві він був захворів).
— Що там з тобою сталося?
— Росіяни гадали, що в мене сухоти.
— Хай бог милує! — вигукнув адмірал.— А ми вже боялись, що вони тебе не відпустять.
Руперт не хотів повертатися, навіть і подумки, до тих останніх кількох днів у Москві, коли лежав хворий, і вважав, що його таки заманили в пастку.
— Ні, вони не мали наміру затримувати мене,— сухо мовив він до адмірала,— здається, навіть раді були, коли я поїхав.
— Цікаво...— сказав адмірал.
В кожному їхньому слові вчувалося граничне напруження, бо обидва розуміли, що попереду в них — головний двобій, і з нетерпінням чекали його. Адмірал чекав, поки ним опанує гнів, Руперт чекав звинувачень. І коли старий таки почав звинувачувати його (як завжди, користуючись своїм правом "другого батька"), Руперт заявив, що його пригоди в Росії Лілла не стосуються.
— Але ж як можна було отак нас підвести! — заперечив адмірал.— Ти не можеш бути таким безвідповідальним.
— О, ще й як можу,— сказав Руперт.— Отож облишмо краще цю тему.
— Я не можу її облишити,— наполягав адмірал.— Те, що ти вчинив, надто небезпечне, щоб заплющити на нього очі.
— А що я, власне, вчинив? І чого це ви раптом так розлютилися?
—• Ти дуже погано цовівся.
— Дурниці...
— Це несерйозна розмова, Руперте.
ч^ — Послухайте,— сердито мовив Руперт.— Вони знали, що я шпигун, і все-таки відпустили мене.
— Чому? Чому вони тебе відпустили? Можеш ти мені пояснити?.. '
— Звідки я знаю? / Адмірал налив у чашки чаю, сів на оббитий ситцем диванчик біля вікна і звернув погляд на парк, на чорні таксі й лімузини на вулиці, на міністерських службовців у котелках і з парасольками, що проходилц доріжками серед квітів і зникали в жовтавому туманному серпанку англійської осені.
— Що зробила з тобою та жінка? — запитав адмірал.— Принаймні це ти повинен мені пояснити.
— Яка жінка?
— Ота росіянка, Ніна Водоп'янова.
— Ви анітрохи не кращі за американців,— сказав Руперт, намагаючись стримувати гнів.— Ті вважали, що Олексій Водоп'янов завербував мене, поки я тяг його по кризі. А тепер, здається, ви уявили, що мене завербувала його дружина, коли ми були разом на Чорному морі.
— А хіба це не так? Вона ж таки явно змінила деякі твої погляди.
— Я сам змінив свої погляди,— сказав Руперт.— І тепер єдине, чого я хочу, це виправити свою помилку.