Зовнішня реальність, далека від Я, звучить йому на кшталт оманливого відлуння чи невиразного резонансу в порожнині його свідомості.
Тож він живе ув'язненим у собі самому і має себе за єдину правдиву реальність. За висловом кіренаїків, він приречений жити "немов в обложеному місті", відрізаним від усесвіту, замкненим у своїх особистих переживаннях.
Кант є класиком цього вродженого, властивого німецькій душі, суб'єктивізму. Я називаю суб'єктивізмом [214] таємниче призначення, внаслідок якого найперше і найочевидніше, що суб'єкт знаходить у світі,— це самого себе. Всі подальші спроби видобутись назовні, осягти транссуб'єктивне буття, матеріальний світ, інших людей є для нього трагічним зусиллям. Контакт із зовнішньою реальністю ніколи не буде властиво контактом, безпосередньою очевидністю, а лиш механізмом, хисткою ментальною конструкцією, позбавленою рівноваги. Суб'єктивний характер первинного досвіду пошириться на весь світ, і скрізь, куди сягає інтелект, він не побачить нічого, крім речей, забарвлених Я. "Критика Чистого Розуму" — це славетна історія цієї боротьби. Самітнє Я прагне поєднатися зі світом та іншими Я, але не знаходить іншого способу досягти цього, як витворити його в собі самому.
Цікаво, що це відвіку було властиво німецькій філософії, ще в найворожіші до її вродженої чутливості епохи. Вважаючи Я взірцевою реальністю, німець розуміє філософію як спробу інтелектуально побудувати світ, котрий був би, наскільки це можливо, подібний до Я. Хто зроду самотній, тому ніколи не мати товариства, яке б не було оманою.
Натомість південець, який починає, навпаки, з усвідомлення безперечного факту чужого існування — речей, людей, приречений на життя в гармидері великого всесвітнього майдану, ніколи не лишаючись на самоті. На відміну від німця, його проблема полягатиме в проникненні в себе самого, в осягненні факту Я. Він добувається до самого себе, добачивши спершу фізичний світ і ти, а вже від них, немов рикошетом, переносить в себе норму цих первинних очевидностей. Отже, він прагнутиме витлумачити Я іззовні, як ми бачимо іззовні речі та інші суб'єкти. Тому в будь-якій чисто південній філософії Я побудовано у формі, подібній до тіла і в поєднанні з ним (2). Платон і Арістотель ігнорують Я, свідомість самого себе, цю дивовижну реальність, яка полягає в знанні самого себе, в спрямованості на себе, утворенні абсолютної Інтимності. Те, що не є тілом, є майже-тілом, і це називають душею. Арістотелівська душа — це така собі напівтілесна єдність, на яку накладено обов'язок мислити і водночас підтримувати tl.-пь. Це доводить, що мислення сприймається не зсередини, а як світова даність, подібна до руху фізичних тіл.
Відмінність між баченням зсередини чи зокола, між [215] баченням stricto sensu * внутрішнім, іманентним, та баченням зовнішнім є надзвичайно важливою. Грубо кажучи, це те саме, що дивитися на бігуна чи самому почуватися бігуном. Бігун сприймає біг через своє тіло як комбінацію мускульних відчуттів, розширення та звуження судин, пришвидшення кров'яного потоку. Натомість бігун являє собою візуальний і зверхній спектакль, переміщення тілесної форми на тлі простору. Цікаво, що в мовах деяких примітивних народів дія у власному виконанні і дія у виконанні інших позначаються різнокореневими словами. І не дивно, бо тут ідеться про два цілком відмінні феномени.
* Властиво (латин.).
Найперше, з чим стикається стародавній грек,— це з рухом тіл та думками інших людей в матеріалізованому слові, logos. Рух не відає, що він рухається. Мислення грека теж не відає, що воно мислить. Воно просто йде собі до об'єкта і матеріалізується в слові. Для німця, навпаки, мислення мусить усвідомлювати себе. Він називає це свідомістю — центральний термін усієї новочасної філософії(3). Німецьке Я — це не душа, не реальність, так чи інак пов'язана з тілом, а самоусвідомлення — Selbstbewusstsein, термін, який досі не має відповідника в мовах південної традиції. Протягом п'ятнадцяти років викладацької праці я вповні пересвідчився, як важко збагнути іспанцям це поняття. Натомість на німецьких семінарах з філософії мене не раз дивувала легкість, з якою початківець сприймає це поняття. Немов те щойно народжене каченя, що рушає прямцем до ставка своєї стихії.
Чи ж не дивна природа цього Я?! Тимчасом як інші речі обмежуються тим, чим вони є,— світло світить, звук звучить, білизна біліє,— Я є тим, чим є, тільки в міру усвідомлення цього. Фіхте, enfant terrible кантіанства, на повен голос проголошує те, на що не зважився Кант, безапеляційно визначивши Я, як буття, що знає себе, усвідомлює себе. Його реальність полягає саме в цій рефлективності. Я завжди наодинці, на самоті з собою, його буття — це для-себе-буття. Гегелеві ми завдячуємо карбування цієї нової категорії — Fiirsichsein (4).
Коли Сократ пропонує грекам свій великий імператив Пізнай самого себе, він відкриває південний секрет. [216]
Для німця таке веління не становить жодної вартості; німець добре знає самого себе. Для нього це не desideratum *, а його автентична реальність, первинний досвід. А грек знає тільки ближнього — бачене іззовні Я. Тож його Я є певним чином ти. Платон майже не вживає, тим паче пишномовно, слово Я. Замість нього він говорить ми. Це людина майдану і форуму. Але чому щирий германець такий нечулий до пластичного світу? Чому його рухам бракує граційності? Чому він хибує на інтуїцію щодо ближнього? — В політиці, бесіді, романі. Певне тому, що він нечітко сприймає ти й мусить витворювати його, спираючись на своє Я. Німець проектує своє Я на ближнього, роблячи з нього хибне ти, таке собі alter ego. У соціальних стосунках він часто має клопіт. Ти починається якраз там, де закінчується Я, і є абсолютно відмінним від мене.
Саме цю різницю між мною та іншим південець називає Я. Звідси його незрівнянна грація у спілкуванні, його психологічна проникливість, його першопо-чатковий макіавеллізм. Він сприймає від ти і від Я протилежні струмені, які взаємодіють у соціальному русі. Ми майже втратили почуття давнішої товариськості. Для римлянина чи грека вигнання, самотність були одним з найбільших покарань. Тимчасом як німецьке Я живе, чуючи себе самого, Я Півдня полягає головним чином у пригляданні до ти. Відокремлене від ти, Я стає пусткою. Коли в останні роки античного світу меланхолійна душа Марка Аврелія прагне самотини, його "Soliloquios" ** видаються нам дивним діалогом. Ми не добачаємо там духу, який зосереджується на собі; навпаки, його Я проектується назовні, явно подвоюючись і витворюючи з самого себе зовнішнього приятеля, до якого й звертається з розважливими міркуваннями і не дуже щирими визнаннями. У творі Марка Аврелія бракує саме інтимності.
* Побажання (латин.).
** "Наодинці з собою" (латин.).
Про інтимність знає лиш той, хто знає самотність. Це зобопільні сили. Einsamkeit, Innerlichkeit... Мабуть, протягом усієї німецької історії не було інших слів, які б звучали так настійливо. За часів розквіту Середньовіччя Майстер Екхарт має зухвалість стверджувати, що вища реальність — божественна — пробуває [217] не зокола, а десь у глибині особистості. Він називає цю реальність "безгомінною пустелею Бога". Лейбніц витворює своїм інтелектом світ, що складається з різних, взаємонепроникних Я. Його монади не мають вікон. Кант робить рішучий крок. Він лишає тільки одну монаду, одне-єдине Я — центр і периферію всієї реальності.
Декарт і Кант, дві визначні постаті новочасної філософії, рушають у путь в ідентичному стані духу — з недовірою. Але невдовзі між ними виникає суперечність. На перший погляд видається, що вони йдуть одним шляхом; обидва дають раду сумнівові після спіткання з Я. Але Декарт знаходить не самотнє Я, а пов'язане з матерією, тілесністю. Для нього pensee і extension * — це дві рівнозначно первинні реальності. Внаслідок цього pensee в Декарта має щось від південної матеріальності. Доказом слугує те, що pensee обертається у нього душею, котра існує в просторі, в зовнішньому світі. І він не залишає її напризволяще, а розміщує в епіфізі. Чи Я Канта теж оселене в якійсь залозі? Суб'єктивність Канта є несумісною з будь-якою іншою реальністю: вона — це все. Назовні не лишається нічого ствердного. Зовнішній світ скасовано до такої міри, що не свідомість пробуває в просторі, а простір пробуває в свідомості.
* Думка і простір (фр.).
Тож додамо до недовіри ще одну рису кантіанської філософії — суб'єктивізм.
Система Канта та системи його наступників лишилися в історії філософії під прегарною назвою — "ідеалізм". Блок німецького ідеалізму — це одна з найвеличніших будівель, споруджених на планеті. Лише цього було б досить для виправдання й утвердження перед усесвітом існування Європейського континенту. У цій взірцевій побудові новочасне мислення сягає своєї вершини. Адже вся новочасна філософія — це дійсно ідеалізм. Є лише два поважних винятки: Спіноза, який не був європейцем, і матеріалізм, який не був філософією.
Упродовж чотирьох століть біла людина Заходу з неабиякою сміливістю та постійністю досліджувала світ з ідеалістичної точки зору. Вона вповні виконала свою місію, використавши всі наявні можливості. І досягла [218] мети — виявила, що допустилася помилки. Без цього чудового негативного досвіду нова філософія була б неможлива, але й нова філософія (і нове життя) може мати лиш одне гасло, заперечна формула якого звучить так: удосконалення ідеалізму.
Найдокладніша формула культури, будь-яка поважна точка зору, вичерпуючись, стає формулою інкультури. Бо культура, у своєму кращому розумінні, означає створення чогось нового, а не поклоніння перед готовим витвором. Для творчої наснаги всякий витвір є інертною та обмеженою матерією. Так, ідеалізм, який певний час був синонімом небезпечних виправ та подвигів, перетворився на фетиш культурного святенництва, негрів культури. Провінціали умлівають, зачувши саму луну від такого прегарного слова.
Слід зазначити, що термін "ідеалізм" в його сучасному ужиткуванні, доволі відмінному від давнішого, має два вузьких значення.
Перше. Ідеалізм — це будь-яка метафізична теорія, котра виходить з твердження, що лише свідомості властиві суб'єктивність або "ідеї".