Усталене має, саме через цю усталеність, одну безперечну перевагу: народившись, ми знаходимо все злаштованим, це злаштовано батьками. Коли постає якась нова потреба, нікому не спадає на думку реформувати усталену структуру, просто додають до неї новий факт, ташуючи його в прадавній блок традиції.
Нації зорганізовуються в епохи традиціоналістської душі. Затим настає період повнокрів'я, так би мовити, час історичної кульмінації. Національний організм [374] набрав повного розвитку, він тішиться всіма своїми органами і сконденсованою, великою скарбницею енергій, високим потенціалом. Настає момент покористуватися з нього; для нас це часи життєвої снаги. Ми краще розуміємо снагу ближнього, коли він виформовує її в героїчні учинки, тобто коли починає втрачати її, витрачаючи. Це чудові віки життєвого марнотратництва. Нація вже не вдовольняється своїм внутрішнім існуванням, починається епоха експансії.
З нею збігаються перші виразні симптоми нового стану духу. Традиціоналістська механіка душі заміщується іншою, протилежною механікою — раціоналістською.
В наш час теж існує традиціоналізм, але не треба змішувати його з вищевикладеним у цьому есе явищем. Сьогочасний раціоналізм — це лиш філософська й політична теорія. Традиціоналізм, про який веду мову я, навпаки, є реальністю; це реальний механізм, що змушує функціонувати душі впродовж певних епох.
Доки триває панування традиції, кожна окрема людина живе, вправлена в блок колективного існування. Вона нічого не варта сама по собі, поза соціальною групою. Вона не є автором своїх власних учинків; її особистість не належить їй і не різниться від інших, в кожній людині повторюється та сама душа з однаковими думками, спогадами, бажаннями та почуттями. Тому в традиціоналістські віки звичайно не з'являються великі постаті, позначені індивідуальністю. З невеликими коливаннями в той чи інший бік усі члени соціального тіла, з мінімальною різницею, однакові. Єдині важливі відмінності стосуються становища, рангу, посади чи класу.
Проте в цій колективній душі, зітканій із закорінених у кожному традицій, починає формуватися маленьке центральне ядро: відчуття індивідуальності. Це відчуття сягає антагоністичної тенденції, з якої поволі моделювалась традиційна душа. Припущення, що свідомість власної індивідуальності була первісним поняттям, немов аборигенним в людині, є чистісінькою помилкою. Вважалося, що людська істота зроду почувається індивідом і вже згодом шукає інших людей, Щоб утворити з ними спільноту. Правда зовсім в протилежному: спершу суб'єкт почувається елементом групи і лиш потім виокремлюється з групи і поволі усвідомлює [375] свою одиничність. Спочатку "ми", а вже потім "я". Тож останнє зароджується як другорядне. Людина усвідомлює свою індивідуальність у міру того, як починає почувати неприязнь до спільноти і спротив до традиції. Індивідуалізм і антитрадиціоналізм є одна й та сама психологічна сила.
Це ядро індивідуальності, що проростає в традиціоналістській душі, як личинка комахи в осередді плоду поступово перетворюється в нову інстанцію, принцип та імператив щодо традиції. Отже, традиціоналістсь-кий спосіб інтелектуального реагування — я не наважуюсь назвати його мисленням — полягає в пригадуванні набору вірувань, одержаних від попередників. Натомість індивідуалістичний спосіб повертається спиною до всього успадкованого, відкидаючи його саме через те, що воно успадковане, і прагне виробити нове мислення, яке б вартувало своїм власним змістом. Це мислення, що не походить від прадавньої спільноти і не належить "предкам", ця здатність формувати ідеї без родоводу, без генеалогії, без гербового авторитету має бути дітищем власної діяльності і живитися власною активністю, своїми чисто інтелектуальними здібностями. Одне слово, воно має бути розумом.
Традиціоналістська душа функціонувала, керована одним-єдиним принципом, і мала єдиний центр тяжіння: традицію. Відтоді в душі кожної людини діють дві антагоністичні сили: традиція і розум. Помалу-малу він відвойовував у неї терени, а відтак духове життя перетворилось на внутрішню боротьбу, і з унітарного поділилось на дві ворожі тенденції.
Тимчасом як примітивна душа приймає по народженню вже злаштований світ, постання індивідуальності означає заперечення цього світу. Але, відкидаючи традиційне, суб'єкт вимушений реконструювати всесвіт самотужки, своїм розмислом.
Ясна річ, взявши на себе такий обов'язок, людський дух спромагається неабияк розвинути розумові здібності. Це завжди найславетніші епохи розуму. Ірраціональний міф відкидається, а на його місці зводить свої прекрасні теоретичні споруди наукова концепція космосу. Мислення справляє специфічну втіху, а винахідливість в орудуванні ним досягає справжньої віртуозності.
Зрештою людина починає вірити в свій майже божественний [376] хист, у свою здатність остаточно відкрити найглибшу суть речей. Ця здатність нібито незалежна від досвіду, який, завдяки постійній мінливості, може спотворити це відкриття. Декарт назвав цю здатність raison або pure intellection, а Кант ще точніше — "чистим розумом"..
"Чистий розум" — це не просто розум, а винятковий спосіб його функціонування. Коли Робінзон прикладає свій інтелект до розв'язання нагальних проблем, поставлених перед ним пустельним островом, він не користується з чистого розуму. Він ставить перед своїм інтелектом завдання пристосуватись до навколишньої реальності, і його функціонування обмежується компонуванням шматків цієї реальності. Чистий розум, навпаки,— це розум, що самотужки й незалежно вибудовує саморідні, чудові конструкції високої точності й довершеності. Замість того щоб шукати контакту з речами, він відкидається від них і дбає винятково про вірність своїм власним внутрішнім законам. Взірцевим продуктом чистого розуму є математика. її поняття конкретні й остаточні, і немає небезпеки, що одного дня реальність зайде з ними в суперечність, адже вони їй не належать. В математиці немає нічого хисткого і обмаль — приблизного. Все ясно, бо все гранично. Велике є безмежним, а мале — абсолютно малим. Пряма — справді пряма, а крива — це крива. Чистий розум завжди порушається між найвищими та абсолютними ступенями. Тому він і називає себе чистим. Він непідкупний і безсторонній. Якщо він тлумачить якесь поняття, то наділяє його ідеальними ознаками. Він уміє мислити тільки радикально, крайнощами. Оскільки він не рахується ні з чим, окрім самого себе, йому нічого не вартує якнайкраще відшліфувати свої витвори. Так, у політичних і соціальних питаннях він претендує на авторство конституції, права — досконалих та остаточних, єдиних, що заслуговують на такі назви. Це чисте застосування інтелекту, це мислення more geometrico звичайно називають раціоналізмом. Либонь, слово "радикалізм" було б промовистіше.
Ніхто не заперечуватиме, що революції, по суті, є виявом політичного радикалізму. Але, певне, не кожен розуміє справжній смисл цієї формули. Політичний радикалізм — це не первотвір, а скоріше наслідок. Радикальність існує в політиці, бо спершу існувала [377] в мисленні. Така, на перший погляд, незначна заувага є вирішальною для розуміння власне революційного історичного феномена. Події, які ним завжди породжуються, настільки нас хвилюють, що ми мимоволі схиляємось до пошуку витоків революції в пристрасті. Одні бачать в спалаху громадянського героїзму рушій великої події. Натомість Наполеон казав: "Революцію зробило марнославство, свобода була лиш приводом". Я не заперечую, що одна й друга пристрасть були складниками революцій. Але в усіх великих історичних епохах доволі героїзму та марнославства, що не призводить, однак, до суспільних вибухів. Для того щоб обидві емоційні сили спричинили революцію, дух, в якому вони функціонують, мусить перейнятися вірою в чистий розум.
Цим пояснюється, що в усякому великому історичному циклі настає мить, коли невблаганно запускається революційний механізм. У Греції чи в Римі, в Англії чи на Європейському континенті інтелект, нормально розвиваючись, досягає стадії, коли почувається на силі створювати виключно своїми засобами великі й довершені теоретичні побудови. До того часу інтелект жив, спираючись на спостереження за завжди мінливими відчуттями — fluctuans fides sensuum, як казав Декарт, батько новочасного раціоналізму,— або в чуттєвій оманливості політичної та релігійної традиції. Аж тут неспогадано з'являється одна з цих ідеологічних побудов, витворених чистим розумом, як ті грецькі філософські системи VII і VI століть, або механіка Кеплера, Галілея, Декарта, або природне право XVII — XVIII століть. Прозорість, точність, скрупульозність, систематична цілісність світів понять є незрівнянними витворами more geometrico. З інтелектуального погляду неможливо уявити щось вартніше. Завважте, що викладені властивості — суто інтелектуальні; це, так би мовити, професійні чесноти інтелекту. Ясна річ, у всесвіті існує багато інших вартостей і привабливих якостей, які не мають нічого спільного з розумом,— вірність, честь, містична одержимість, нерозривний зв'язок з минулим, могутність. Але на час виникнення великих раціональних витворів люди вже почуваються втомленими від цих речей. Дух палко захоплюється новими якостями інтелектуального роду. Виникає дивна зневага до реальностей; повернувшись [378] до них спиною, люди кохаються в ідеях як таких. Вони настільки переймаються досконалістю геометричних граней, що навіть забувають, що місія ідеї полягає, врешті-решт, у збіжності з реальністю, яка в ній мислиться.
Відтак відбувається цілковита інверсія спонтанної перспективи. Доти ідеями користувались, мов звичайними інструментами для задоволення життєвих потреб. Тепер же життя потроху стає на службу ідей. Цей радикальний переверт взаємин життя та ідеї і є головною суттю революційного духу.
За часів Середньовіччя рухи городян і селян не передбачають трансформації політичного й соціального ладу. Зовсім навпаки. Вони або обмежуються корекцією зловживання, або ж мають на меті завоювання окремих вигод, привілеїв при збереженні усталеного ладу і, таким чином, визнаючи його добрим і незмінним у цілому. Ніхто, бодай побіжно обізнаний, не наважиться сьогодні порівнювати політику муніципалітетів та общин XII — XIV століть з новочасними демократіями.