Швидкість звуку сімсот тридцять п'ять миль на годину. Мені б зараз цю швидкість, він би у мене погупав, сучий син.
Берк знову вибіг на каміння. Тепер боляче затрудило хвору ногу. Але він цього не чув. Він саме долав кам'янисте русло, через яке пробіг німець. Швидше. Він наддав ходи, відштовхуючись носками від каміння. Гупало в голові, грудях, скрізь. Решта троє дерлися скелями позаду. Берк приклав руку до боку, як хлопець, якому закололо в боці від бігу. Намацав важкий пояс. Посмикав за пряжку, і пояс ковзнув донизу, дзвякнувши об камінь. Німець уже ближче, видно його гвинтівку, саперну лопатку за спиною та круглу коробку протигаза. Він знову подерся на чимдалі вужчий схил.
Ну, все, подумав Берк, коли німець поліз нагору. Нагнувся і, не спиняючись, ухопив великого плоского каменя й пожбурив у німця. Камінь був плоский і полетів дугою, зникнувши з очей.
— Паскуда! — закричав Берк.
Задихаючись, напружившись так, аж йому розколювалась голова, він штовхав і штовхав своє невелике широке тіло вперед, долаючи опір повітря. Пригнувся й побіг по-спринтерському. Поминув каміння і вискочив на пісок.
Помчав по ньому, відчуваючи, як голова пашить жаром від крові, що її натужно гнало серце. М'язи його куцих дебелих ніг працювали, мов поршні; руки були, наче пропелер з кутом атаки, що тяг його вперед, як крила Ліліенталя, або Мульяра, або гвинт із змінним кроком Де Хевіленда.
До німця залишалося ярдів п'ятнадцять. Щоб легше було долати схил, Берк нахилявся вперед і біг на самих пальцях. Німець намагався щось закричати, але так засапався, що тільки прохрипів. Крізь шурхіт землі, що сипалася згори, Берк чув хекання німця та тупіт інших ніг по камінню позад себе.
Або зараз, або всьому кінець. Гнатись і гнатись, аж доки схоплю його. Ще одне зусилля. Останнє. Серце аж вискакує з грудей. Тільки тепер.
Він підвів голову. До німця, що мчав угору, так само п'ятнадцять ярдів. І тут Берк геть ошалів. Він дико закричав, сльози нестямної люті бризнули у нього з очей. Став голосно лаятись, але слова застрягали в горлі. Несамовито рвався вгору, забувши про те, що роблять його ноги, ніби відділивши їх від насоса, який працював усередині. Усе це злилося докупи з силою світла, висотою звуку й енергією розпаду електронів. Його руки чіплялися за траву, кущі й каміння, ноги, відштовхуючись, колупали землю.
І він зробив це останнє зусилля.
Проти темного неба показалася край схилу біла лінія піску, на якому стриміли поодинокі кущі.
Угледівши вершину, німець на мить спинився, щоб передихнути. Берк цього не помітив. Ним оволодів непогамовний шал, безумство. Рвався вгору, забувши навіть про свою мету. Божевільно мчав уперед, аж доки опинився майже біля самого німця. Він побачив саперну лопатку, важку залізну каску, що прикривала потилицю. Характерні обриси всієї постаті.
І, не віддихавшись, стрибнув на німця. Відчув, як незграбно ковзнули його руки, обхопивши чуже плече, торкнувшись гарячої спітнілої потилиці під зсунутою каскою. І рвонув з останніх сил.
Німець не втримався і повалився на нього. Зчепившись, вони котилися піщаним схилом униз, перекидаючись один через одного.
Берк украй виснажився. Сили покинули його. Вони були геть витрачені.
Тепер і для німця настала та мить, коли відчайдушне зусилля доводить до нестями. Беркова рука все ще обхоплювала його шию. Німець чув, що й інші вже близько. Він почав хвицати своїми короткими чобітьми. Хвицав несамовито, люто, намагаючись ударити Берка кулаком в обличчя.
Берк майже нічого не відчував. Усю увагу він зосередив на своєму диханні й не помічав ні тих хвицань, ні ударів кулаком. Він стискав німцеві шию, майже не усвідомлюючи цього.
Хапнути повітря — ось що було тепер для нього найголовніше.
І тут на них навалився велетень Стоун. Навалився всією своєю вагою. Німець розпачливо хвицався і звивався всім тілом. Він був, мов заєць у тенетах, мов лисиця в пастці, що відчуває смерть. Коли Стоун упав на них, Берк копнув німця в живіт і незграбно відповз убік, але, відповзаючи, ще й ударив його підбором по голові. Ніс схопився за саперну лопатку. Німець несамовито закричав.
Ніс замахнувся й ребром лопатки ударив німця по потилиці. І зразу відскочив убік, щоб його не забризкало кров'ю.
Залізноголовий усе ще вигинався в Стоунових руках, але був уже мертвий. Напружені м'язи не давали його тілу обм'якнути. Стоун з огидою поспішив випустити його. Всьому настав кінець. Зосталась тільки втома, що то накочувалася хвилею, то відступала. Знеможений Берк лежав на землі, чуючи запах крові, яку жадібно всмоктував білий пісок. Берк намагався дихати глибоко й рівно, втішаючись спокоєм після надмірного виснаження.
— Ходімо,— сказав Стоун.
Берк підвівся, обливаючись солоним потом. Його трясло, як у пропасниці. Він спробував іти, намагаючись ступати твердо, і впав. Стоун допоміг йому встати, і разом з Нісом швидко стягли його зі схилу, сцотикаючись і падаючи. Спада чекав їх унизу. Він був уже надто старий для такого підйому.
— Ти його вбив? — спитав він у Ніса.
— Так. І шкодую. Тепер вам усім біда.
Спада нічого не відповів.
— Вони скоро кинуться його шукати,— сказав Стоун.— Треба квапитись.
Берк подумав, що то, мабуть, від виснаження йому потьмарився розум. Він міг думати тільки про жахливе сапання, від якого здригалося його тіло. Йому допомоглй перейти річку. Потім повели по камінню, де він тоді досяг швидкості звуку, прийшли до мосту. Його втягли у човен, і він упав долілиць, думаючи тільки про своє дихання. Він лежав і все дихав, дихав, дихав.
— Вони шукатимуть, хто вбив, шукатимуть винного,— мовив до Стоуна Ніс.
— Знаю,— відповів Стоун.— Візьмемо Енгесову сорочку й кинемо на мосту.
Стоун перевернув Берка і стяг з нього зелену австралійську сорочку, яку дав йому сам. Він накрив його плащем. Потім поніс сорочку на міст і кинув її на парапет. Ніс пояснив Спада, навіщо. Це було примітивно, але все ж свідчило про те, що вартового вбили австралійці, а не мешканці села.
Потім вони побрели мілководдям до місця, де річка ширшала, впадаючи в бухту. Коли поглибшало, Стоун і Ніс залізли в човен.
— Тут досить глибоко, можна опускати кіль,— мовив Спада.
Він потримав човна, поки Ніс відв'язував вірьовку грота. Далі Ніс натягнув на гак фал, підняв бімс і попустив вірьовку, що тримала кіль. Вітрило, звільнившись, нетерпляче залопотіло на вітрі.
— Адіо,— кинув їм Спада.
— Адіо, Спада. Прийми мою дружбу.
— Приймаю твою дружбу, молодий орле.
— Адіо.
— Подякуйте йому,— мовив Стоун.
— Це зайве,— відказав Ніс.
Спада вперся в корму і щосили відштовхнув човна. Ніс узявся за шкот і пояснив Стоунові, як обтягти ванти біля щогли. Швидко й незграбно поповз угору гафель, повискуючи вірьовками, що терлись одна об одну. Вітрило напнулося на вітрі, і човен, похитнувшись, рушив уперед. Берк спав на дні човна, прихилившись до лави й так само глибоко дихаючи.
Підхоплений свіжим вітром, човен мчав уздовж берега — в напрямку Мессарської бухти.
Розділ восьмий
Перше, що відчув Енгес Берк, було легеньке погойдування човна на невеличких хвилях, які вітерець гнав по Мессарській бухті. В обличчя йому летіли солоні бризки. Сонце пекло сухим від солі промінням. Тієї ж миті він побачив Ніса. І зразу подумав, що цей грек найбільше потрібен їм саме тепер. Саме такий спокійний, впевнений у собі чоловік і має сидіти отут, зосереджено наморщивши лоба. Я схиляюсь перед цим чоловіком, бо він певний того, що робить, так само як і Стоун. А я ні. Та хай мене вхопить трясця, якщо я коли-небудь покажу їм це.
— Ми вже далеко відплили? — спитав він, підводячись.
— Не знаю,— відповів Стоун і поцікавився: — Тебе не нудить?
— А якого це дідька мене має нудити?
— Хоч ви й поранений, а бігаєте прудко,— сказав Ніс.
— То все скінчилось гаразд?
— Більш-менш,— відповів Стоун.
Аж тепер Берк помітив напнуте вітром і схоже на крило вітрило. Побачив і менші вітрила попереду, і Стоуна, що натягував вірьовку, і Ніса біля румпеля. Він сів і вже добре відчув хитавицю, вологе повітря. Пофарбований у чорне човен стійко тримався на воді. З лівого борту тяглася смужка суходолу, поступово зникаючи з очей.
— Що то за земля?
— Вона заступає нам східний вітер,— пояснив Ніс.— Коли вийдемо з Мессари, вітер буде ходовий аж до самого Єгипту.
— Скільки ми будемо плисти?
— Сто кілометрів на південь. Два дні.
Берк сидів на передній банці, спостерігав, як іде човен, і дивувався, як упевнено його веде Ніс. Вітер весь час добре надимав вітрила.
Саме оснащення своєю формою нагадувало чаїне крило. Воно було дуже зручне й надійне. Грот був підв'язаний на щоглі до гафеля на висоті близько шести футів. Гафель трохи виступав уперед, у бік носа, і був нахилений майже паралельно щоглі. Віт-рйло було бермудського типу, тільки гік куди довший. Поставлене в одному напрямку, все це сягало за корму. Продовження грота вздовж гафеля могло правити за клівер. Крім того, було ще два клівери на бушприті. Але немає марселя, як здебільшого буває при такому оснащенні, бо грот був прямий, хоч і виступав за щоглу.
Ніс побачив, що Берк роздивляється оснащення.
— Ви що-небудь тямите у вітрилах? — спитав він.
— Анічогісінько,— відповів Берк. Він знав тільки одне: що шкот — це вірьовка, за допомогою якої керують вітрилом.
— Доведеться навчитись. Бачите оті дві вірьовки, що йдуть до носа?
Тут човен нахилило на лівий борт від сильного пориву вітру. Ніс вирівняв його румбів на два й повів далі:
— Вони служать для зміни напрямку. Одна туга. Попускаєте її, і човен змінює напрямок. Потім натягуєте другу, й вітрило повертається іншим боком.
— А оті два вітрила попереду? — Берк питав про клівери.
— Ці поставлені на вітер. Але коли вітер подме ззаду, ви їх попускаєте.
— Ви скажете, коли це робити?
— Авжеж,— відповів Ніс.— Ота вірьовка, що в Стоуна,— від грота. Він весь час триматиме його під вітром. Човен ітиме краще, коли й ви так само триматимете клівер-шкоти.
— Ясно,— мовив Берк.
— Тримайте їх під вітром,— сказав Шс.
Вітер подув з іншого боку, і грот опав. Стоун потягнув за шкот, намагаючись упіймати вітер. Ніс звелів попустити. Вітер був надто поривчастий, щоб устигнути міняти за ним, тепер він налітав з півночі, але короткими подувами.
— А тепер попустіть ви,— сказав Ніс Бернові.
Берк трохи попустив один шкот на банці, відчуваючи, як напинається вітрило.
— Попустіть і другий,— нетерпляче кинув Ніс.
Берк тримав один шкот лівою рукою й намагався
попустити другий правою.