Коли в Сфакію прийшли німці, вони піднялись у Білі гори й рушили далі на схід уздовж хребта. Хотіли проскочити до південного берега; але всюди натрапляли на німців. Отак вони дісталися до Юктасу і хотіли перейти через гору на південь. Тепер навколо знову заслони. І треба мерщій вибиратися звідси. Поки Стоун розповідав, Енгес Берк дивився на чорночубого грека. Цей смаглявий маленький чоловік був іще молодий, але його обличчя вже поорали суворі зморшки, а очі світилися якимось диким завзяттям. Його маленька дужа постать пасувала до обличчя: вона була зграбна, бистра, і в ній чулося те саме завзяття. Він саме щось казав грекові, який привів сюди Берка. Грек лежав на долівці, йому, видно, було погано. Лежав нерухомо, випроставшись, дивився в стелю й мовчав.
— Якщо ми хочемо вибратися звідси, то треба рушати негайно,— сказав Берк.
— Де були німці, коли ви покидали госпіталь? — спитав Стоун.
— Десь за милю від нього, піднімались угору.
— Коли це було?
— Сьогодні вранці. Ми йшли цілий день.
— Тобі треба одягтися інакше,— сказав Стоун. А сам тим часом надяг на себе вовняну сорочку з довгими— рукавами й куцу крітську безрукавку. Берк побачив тепер, що долі лежить не ковдра, як йому спершу здалося, а сільська повстяна бурка. Він мимохіть розглянувся по коморі, ніби шукаючи собі одежі, але побачив тільки незграбні дерев'яні козли та кілька бурдюків у кутку.
— Можна дістати йому якусь одежу? — спитав Стоун у Ніса.
— Хай візьме бурку,— сказав грек Ніс.— Ми й так уже багато набрали в цьому убогому селі.
Стоун віддав Бернові свою зелену австралійську сорочку.
— Погано, що це хакі,—сказав він, ніби вибачаючись.
— Під буркою не буде видно,— сказав Берк.
— Ти можеш зараз іти? — спитав рудий велетень.
— А куди ми підемо? — спитав Берк.
— На південь.
— Послухай,— сказав йому Берк,— я вже ходив. Гора аж кишить німцями.
— А ми зійдемо східним схилом,— сказав Стоун.
— Яка різниця?
— Там немає сіл. Жодного,— відповів той.
— Ця наволоч нишпорить усюди,— сказав Берк.
— Що ж, і тут лишатися — це не вихід.
— Авжеж,— мовив Берк.— Той лікар казав, що вони піднімаються дуже швидко. Боже мій, якщо треба — то ходімо.
— Ти можеш іти зараз? Куди тебе поранено? —• питався далі Стоун.
— В зад. Ходити я можу.
— А цей не може. Йому дуже кепсько, у нього кровотеча.— Ніс нахилився над греком, котрий так само лежав долі — безтямно, нерухомо.
— Іти з хворим — не діло,— сказав Стоун.
— Я залишу його у кого-небудь,— сказав Ніс.—> Він тутешній, із сусіднього села.
— Зачекаймо, поки стемніє,— мовив Берк до Стоуна.
— Ні. Поки ми кудись дійдемо, буде вже темно. Іти треба зараз,— сказав грек.
Стоун тримав у руках карту Кріту. Він розгорнув її і показав Кріт, дюймів десять завдовжки, на блакитному тлі моря. Це була стінна карта, видана військовим міністерством, і годилася вона тільки на стіну. Досить точна в подробицях, вона все-таки була не дуже докладна, та й дрібна.
— Де ви її дістали? — спитав Берк і, взявши у Стоуна карту, підніс її до очей.
— Уся Сфакія була засіяна цим мотлохом.
— Куди ж ви думаєте йти?
— Він каже,— Стоун показав на Ніса,— що в одному селі біля Мессарської бухти можна дістати човна.
— А компас у вас є?
Стоуи похитав головою й провів на карті пальцем по коричневій лінії, що зображала гірський хребет. Але палець був затовстий для такої маленької карти, й він прийняв його, щоб краще бачити.
— А хто ж повезе нас у човні до Єгипту? — з сумнівом спитав Берк.— Ти щось тямиш у навігації?
Стоун похитав головою.
— Ніс тямить,— сказав він.
Мовивши щось грекові, який лежав долі, Ніс попрямував до дверей.
— А компас нам пригодився б,— сказав Стоун.— Без нього важко буде дістатися до Мессари.
— Десь там е аеродром Тімбакі. Мабуть, німців там аж кишить.
— їх скрізь повно,— сказав Стоун.
— А в Мессарі?
— Це не в самій Мессарі. Десь поблизу. У Ніса там е якийсь знайомий. Ніс знає, що робить, будь певен.
Енгесові Берку подобалась безтурботна розважливість і гумор Стоуна, але він розумів, що його власні рішення матимуть вагу, поки вони не суперечитимуть думкам того грека. Він уже бачив, як воно у них буде. Цей грек прийматиме рішення. Він, Енгес Берк, інколи не погоджуватиметься. А то й часто. Але це не матиме значення. Стоун завжди погоджуватиметься, бо Ніс узяв над ним владу. Цей запеклий грек говоритиме мало, але обох їх триматиме під своєю орудою. Бо тільки він може роздобути для них човна і кудись їх у ньому відвезти. Цей Ніс — чоловік ніби спокійний, але й злющий водночас. Ми — триумвірат на чолі з греком Нісом.
— Гаразд. Коли вирушаємо? — спитав Берк.
— Зараз. Як тільки Ніс прилаштує десь цього пораненого грека.
Стоун заходився прив'язувати торбинку родзинок та флягу з водою до пояса. Для цього він підняв і притримував підборіддям полу своєї широкої крітської сорочки. Упоравшись, він опустив сорочку.
— Візьми й ти прив'яжи десь у себе таку торбинку,— сказав йому Стоун.
У них було ще три білі — точніше, колись білі — торби з харчами. Берк узяв найбільшу, прив'язав до неї мотузку й повісив через плече. Тоді Стоун накинув на нього бурку, що правила їм за постіль. Вона була з сірої повсті, шорсткої та цупкої, і сягала Бернові до кісточок, а капор на спині спадав до пояса.
У дверях з'явився Ніс.
— Перенесемо його тут в один будинок,— сказав він їм.
Він заговорив до пораненого грека, і деякий час вони про щось сперечалися. Поранений майже не міг зігнутися, він спробував сісти і впав набік. Вони утрьох підняли його за плечі, потім, після кількох невдалих спроб, Берн і Стоун взялися за руки так, що вийшло сидіння, і грек сів, обхопивши обох за плечі. Так вони понесли його до будинку, де жила дівчина, що привела їх. Вона й тепер була там. Пораненого поклали в кімнаті з кам'яною підлогою, де було темно і пахло часником. А тоді Стоун і Берк вийшли. Ніс швидко про щось заговорив із пораненим, сказав "адіо" і теж вийшов.
За дверима мовив щось до дівчини, показуючи головою на кімнату, де лежав поранений.
Потім і їй сказав "адіо", догнав Енгеса Берка та Стоуна, і всі троє рушили до сарая.
— Як ви попали до Мінойської ями? — озвався по дорозі Ніс, звертаючись до Берка.
— Я йшов на південь і натрапив на німців. А звідки ви знаєте про це?
— Всі знають,— відповів грек.— Сюди приходив той, що потім привів вас.
— А що з ним?
— Віслюк хвицьнув його в поперек.
— То це він сказав лікареві, що Стоун тут?
— Не знаю,— відповів грек.— Мабуть, він.
— Лікар сказав, що вони переходять на нове місце.
— Знаю.
Вони підійшли до сарая, зачекали, поки Ніс прив'язав до пояса дві останні торби, потім іще раз пильно подивилися навкруги.
Далі вийшли у виноградник, минули козли для сушіння і рушили крутим схилом униз, в протилежний від Іди бік.
Спускався похмурий вечір, дув холодний пронизливий вітер. Ніс ішов попереду. За ним Стоун. А позаду — Берн, чіпляючись полами довгої бурки за вапнякові виступи Юктасу.
Розділ п'ятий
Цілу ніч вони йшли навмання, не знаючи до пуття, де перебувають. Намагалися тільки держати на схід. Та найголовніше було зійти з гори. Вони багато разів починали спускатися, але положисті схили завжди кінчалися крутими урвищами. Виходили на край цих круч, а потім дерлись назад угору або йшли далі поперек схилу. Місяць не світив, і йти було ще важче. А цей бік Юктасу був дуже стрімкий.
До ранку вони не далеко зайшли. А вдень опинилися просто над дорогою, що здивувало всіх, окрім Ніса,— той сів, поїв родзинок і вклався спати. Дорога була досить далеко внизу, тож і Стоун та Берк лягли поспати. Спали аж до п'ятої години. Далі спати не можна було.
З руїн якоїсь циклопічної споруди вони дивилися вниз на дорогу. Берк бачив, як по ній одна за одною ідуть вантажні машини.
З пласкої скелі, де вони перебували, було добре видно безперервний потік автомобілів на дорозі. Це було шосе, що перетинало острів з півдня на північ. Найбільше йшло американських шевроле, часом — окремі форди. Всі ці машини покидали новозеландці. Тепер на них пересувалися частини німецької 9 2-ї дивізії та 11-го парашутно-єгерського полку. То були частини, котрі на самому початку захопили аеродром Тімбакі і всю Мессарську рівнину. Тепер вони йшли через Кандію до Ретімо. А звідти — на Смоленськ.
Нюхом людини, котра вже брала участь у кривавій бійні, Берк відчував важливість того руху, але він нічого не міг знати про напад на Росію.
— Щось там заварюється,— сказав він товаришам, котрі все ще дрімали.
Стоун, лежачи під скелястою стіною, чув тільки гуркіт і торохтіння автомобілів і по звуку міг сказати, коли машини йшли з інтервалом, а коли суцільним потоком.
— Цікаво, як там на фронті,— сказав він.
1— Мене більше цікавить, як роздобути човна,— мовив Берк, повертаючись до Ніса, який мовчки лежав горілиць.— Чого ми йдемо саме до Мессарської бухти? — спитав він.
— У Мессарі багато відлюдних місць. У мене там в одному селі є знайомий,— неквапно відповів Ніс.
— Якими навігаційними приладами ви будете користуватися в морі?
Здавалося б, що, розмовляючи з греком, можна буде самому вирішувати справи і виносити остаточні рішення. І що грек, не роздумуючи, прийматиме їх. Але цей грек нічого так не приймав. У нього була своя манера розмови — не грецька, а хтозна-яка. Ні чемна, ні груба, ані ухильна. Якась настійлива. Та як би не було, а саме він вирішував усі справи й казав, що треба робити.
— Не знаю я ніяких навігаційних приладів. Я знаю тільки тіла;— сказав Ніс.
— Що ви маєте на увазі?
■— Тіла, які роблять день і ніч.
Ніс говорив про небесні тіла.
— І по них ви будете орієнтуватися? Добираючись до Єгипту? Чи ще кудись?
— До Єгипту чи до. Кіпру. Тепер краще до Єгипту" буде попутний вітер.
— Ви служили у флоті? — спитав його Берк.
Енгес Берк хотів якнайбільше дізнатися про цього
завзятого грека, з яким весь час треба бути пильним. Який умів мовчати, таїв злобу і видавався старшим, ніж був насправді.
Ніс похитав головою.
— У мене був каїк,— відповів він, вважаючи, що цього досить.
— Ви вже плавали до Єгипту?
•— Із самого малечку.
— З якої частини Кріту ви родом? — спитав Берк.
— Я не крітянин. Я з родини патраських човнярів. Ми возили з Патрасу бочки з вином до Афін, а часом навіть у Салоніки. А взимку ходили на Кіпр або в Александрію.
Лежачи на сонці, їм легко було розмовляти.
— Часто можна зустріти грека, який говорить по-англійськи,— сказав Берк.
— Мій батько не вмів ні читати, ні писати і брав участь у повстанні проти Метаксаса.