По його маленьких, спокійних, оточених дрібними зморшками очах було видно, що він короткозорий. І Берк подумав, як той може робити операції з такими очима.
— Ви мене зашили? — спитав він грека.
— Так. Ви не відчували, бо були непритомні. І ще вам пощастило, що у нас лишилося знеболююче. Тепер у нас мало ліків, от ми й вибираємося звідси.
— А де ви їх дістаєте?
— Дістаємо з великими труднощами.— Лікар підвівся.— Усі наші ліки захоплено у залізного-лових.
Берк чемно подякував.
— Ви англієць чи австралієць? Люди з Сен-Ксен-тоса казали "австралос".
— Так, я австралієць.
— Я прожив рік у Манчестері,— сказав грек.
— Вивчали медицину? — спитав Берк.
— Так. Але вже забуваю англійську.
— Коли мені можна буде піти звідси? Коли я зможу ходити?
— Вам треба було б полежати ще кілька днів. Але доведеться йти завтра, бо це необхідно. Залізноголові Піднімаються швидко. Скоро вони захоплять увесь Юктас. Тим-то партизани пішли на схід. Завтра ви можете йти.
— Ви теж підете? — спитав його Берк.
— Так.
— А поранені?
— З цими все гаразд. А отой біля вогню помре. Його повісили, тільки погано, і родичі зняли його. Але він не виживе. Ще одного доведеться залишити заліз-ноголовим, може, вони покладуть його у справжній госпіталь, якщо захочуть. А може, ні, і тоді він помре у них. У нього в одній легені два осколки. Це дуже серйозно, і я тут не можу зробити такої операції.
Потім підійшла гречанка і прибрала коло Берка. Беркові було цікаво знати, хто вона і звідки, але він нічого не спитав; усе ще був дуже стомлений, і в роті йому геть пересохло.
— Тут можна чогось попити? — спитав він у лікаря.
— Так,— відповів той і щось сказав жінці.
— У вас не знайдеться на мене штанів?
— Пошукаю,— сказав лікар.— Уранці. Коли знову прийду.
— Дякую,— сказав Берк.
— Адіо,— попрощався лікар.
— Адіо,— відповів Берк.
Жінка принесла флягу з водою, на смак ніби перевареною; Берк напився й відчув себе краще, тільки стегно було наче сира колода. Але все одно завтра він звідси вибереться. Ці чортові греки — чудні люди. Госпіталь у Зевсовій гробниці, всі про це знають, крім німців. А бідолаха Рід сюди не потрапив. Бідолаха Рід, нерозумний хлопчина.
Він заснув під брезентом, який ворушився од вітру над його головою, погойдуючи тремтливе світло і тіні. Коли Берк прокинувся, в ямі так само гойдалися ранкові світло і тіні. Він сподівався, що довкола буде метушня й гамір, але все було, як і раніше. Тільки трохи згодом, коли бородатий лікар зійшов по пласких сходинках у яму, Берк відчув поспіх, бо лікар одразу підступив до нього. У руці він тримав грецькі солдатські штани, які й поклав біля Берка.
— Ну як, усе гаразд? Вони чисті,— це про штани.
— А де мої черевики?
— Там, біля входу. Шкода тільки, що немає сорочки.
Берк не слухав. Він лежав на спині, впираючись плечима, і натягав грубі штани. Пов'язка На стегні не давала застебнути чотири верхні гудзики, і він так їх і лишив. Відітхнувши, як завжди, коли щось починаєш спочатку, він звівся на ноги. Лікар не допомагав, Берк з приємністю відчував долівку босими ногамй.
— Ходіть спершу обережно,— сказав лікар.— Я вийду з вами. А черевики там угорі, біля ями. Ви їх побачите.
Берк міг ходити, тільки нога була, мов колода, і в скронях гупало, проте він не хитався, туга пов'язка надавала м'язам пружності. Так він пішов угору пр сходинках, пригинаючись під брезентом, що все ляскав на вітрі.
Сонце щойно зійшло, але ще ховалося за горами, перед Берком розкинулися відроги Юктасу, що сходили в долини на півдні, і йому здалося, ніби він бачить Середземне море, хоч він не був того певен. Вс? одно йому доведеться йти вгору, незважаючи на німців. Іншого вибору немає. З такою ногою він може йти тільки вгору.
Він знайшов свої черевики й заходився зашнуровувати їх; вони зашкарубли від вологи, І він подумав, чи їх, бува, не мили. Шдійшов лікар.
— З вами підуть два греки,— сказав він.— Вони йдуть у село Юктас, там є ще один австралос. Ми знаємо про нього, бо один з наших ходив туди.
■— Дякую. Ми зараз і вирушимо? А ви ж куди?
■— На схід.
— Ви й далі будете займатися цією справою? Усім тим, що тепер робите?
Лікар тільки здвигнув плечима.
— А чим же ще займатись?
— Де тепер німці?
'— Не знаю. Вони ходять невеликими патрулями і піднімаються швидко. Узялися за Юктас. Але в селі Юктас ви ще деякий час будете в безпеці. Його важко знайти. Ті два греки допоможуть вам іти.
— Дякую,— сказав Берк.
Вийшли ті двоє, що сиділи в ямі проти нього. У одного голова була геть забинтована — видніли тільки очі, другий був без пов'язки, але, видно, не міг згинатися в попереку й видавався зовсім хворий.
— Я готовий,— сказав Берк.— До побачення, і дякую вам,— сказав він лікареві.
— Адіо, австралос. Не забувайте про шви. Через тиждень можете зняти їх. Розріжете чимось чистим кожен стібок, а потім повисмикуєте нитки. Тільки глядіть не занесіть бруду. До побачення,— сказав лікар. І пішов по сходинках у яму; обличчя його було суворе, без усмішки.
— Ходімо,— сказав Берк двом грекам, що стояли неподалік.
Вони допомогли йому звестись на ноги. Він нетерпляче _ поворухнувся, щоб вивільнитись. Вони подивилися на його кремезну круглу постать, на задерте вгору обличчя з тонкою верхньою губою, добре припасованою до спідньої. І зрозуміли, що йому не потрібна їхня допомога. Пустили його руки й рушили вгору нешироким уступом, що відходив від заглибини виїмки.
Берк пішов за ними і скоро впевнився, що може йти досить легко, якщо тільки не згинати праву ногу в коліні, а переставляти її прямою.
Розділ четвертий
Надвечір тінь від Іди ніби загладила всю поверхню Юктасу. Спохмурніло, й потягло прохолодою. Вони вийшли до маленького села пастухів, що стояло на одній чималій скелі. Видираючись по крутих схилах, Берк бачив хлопців з чередами кіз. Подекуди у ніж-нозелених долинах паслися невеликі овечі отари.
Вони пішли кривулястою вуличкою поміж глиняними хатинами.
Обидва греки спинилися й заговорили з хлопцем літ чотирнадцяти або й п'ятнадцяти. Про щось вони сперечалися між собою. Незабаром Берк втратив терпець. Він підступив ближче і сказав:
— Ходімо.
Ті озирнулися на нього й сперечалися далі.
—, Ходімо,— повторив він.
Один з них повернувся й пішов уперед, махнувши Бернові, щоб ішов за ним. Другий, із перев'язаною головою, зостався розмовляти з хлопцем, раз у раз показуючи на Іду.
Берн пішов за греком, і той вивів його на вузьку стежку.
Вони йшли і йшли, аж доки не вийшли до другого пастушого села, оточеного рідкими виноградниками. —Тут віяв буйний вітер, розганяючи все сонячне тепло. Вони проходили повз собак і дітей, худих, аж кістки світилися.
Грек щось запитав у одної жінки, що стояла біля дверей. До них підійшла друга, молода, й теж заговорила, показуючи вниз, де була стежка. А потім сама пішла в той бік. Грек із Берком рушили слідом за нею. Вона була боса. Із глиняних халуп виходили люди, здебільша старі баби, подивитися на пришель-ців. Поминувши довгу глиняну загорожу, вони завернули у виноградник, що розкинувся на схилі Юкта-су. В одному його кінці стояли козли для сушіння лози, далі довгий сарай, певно, склад.
Дівчина розчинила двері й ввійшла всередину. Берк і його провідник рушили за нею.
— Стій! — гукнув хтось по-англійськи.
Енгес Берк побачив високого чоловіка; рудий чуб, руда борода, сплющений, мов у боксера, ніс, але обличчя розумне, очі веселі. І ще одного. То був маленький чоловічок із чіткими рисами обличчя. Але з-під гриви чорного волосся виглядав геть зморщений лоб. Вони стояли поряд, пильні, напружені. Чорночубий тримав револьвер сміт-вессон тридцять восьмого калібру.
— Стоїмо,— швидко відповів Берк.
— Хто ви? — спитав чорночубий, і його обличчя стало ще напруженіше.
— Нас привела ця дівчина,— сказав Берк, теж весь напружений, не зводячи погляду з револьвера.
Чорнявий швидко заговорив до дівчини; вона коротко щось відповіла, а потім крутнулась, мовби зніяковівши, вискочила в двері й побігла геть.
— Ну? — мовив Берк.
— Говоріть ви,— сказав чорнявий.
— Я був у госпіталі, внизу,— почав Берк; він говорив нарочито спокійно, спершись на почорнілий сосновий одвірок.— Лікар-грек сказав мені, що десь тут в один австралієць.
— Ви грек? — спитав його рудий.
Берк мимохіть окинув себе оком, а потім згадав, що він не в австралійській уніформі.
— Австралієць,— відповів.— Мене звуть Енгес Берк. Я був у Кандії.
Чорночубий, на якому були тільки бавовняні шта* ни, трохи опустив сміт-вессона.
— А другий хто? — спитав Берка.
— Грек. Він привів мене сюди. А ви хто?
Рудий не відповів, ждав, доки чорночубий переговорить по-грецькому з Берковим супутником. А тоді спитав:
— У якій частині служив?
<— А це важливо? — спитав Берк.
•— Так.
Берк назвав свій батальйон і полк, потім додав, що був на зенітній батареї в Кандії.
— Все гаразд,— сказав рудий чорночубому,
■— А цей каже, що він грек і був у тому ж госпіталі. Думаю, це правда.
Настала мить, що завжди буває ніби межею між ворожнечею й приязню. Чорночубий і рудий стояли перед Берком. Берк уже знав, що чорночубий — грек, а рудий — австралієць. Вони перечекали цю хвилю, потім чорночубий віддав револьвера товаришеві.
— Будьте як дома,— сказав рудий і всміхнувся, блиснувши нерівними зубами.
— А ви хто такі? — спитав уже Берк, не сходячи з місця.
— Мене звуть Стоун,— просто відповів рудий. І назвав свій батальйон та полк, щоб не було сумнівів.— А це — грек, Ніс. Він прийшов сюди зі мною.
Тоді Берк зайшов усередину й зачинив двері.
Вони розповіли йому про себе. І про те, як попали сюди, на Юктас.
Стоун, рудий велетень, розважливий, з неквапним гумором в очах, розказав Беркові, що з ними було на Кріті. Як вони чекали на березі біля Сфакії і як їх маленькими шлюпками перевозили на есмінець.
Спершу, сказав він, забрали тяжкопоранених. Далі поранених, що могли ходити. Коли дійшло до цих, то враз виявилося, що всі — поранені, почали шкандибати, спираючись на гвинтівки. А Стоун чекав разом з іншими. Як їх на березі лишилось уже мало, есмінця потопили "юнкерси". Згодом підійшов другий есмінець, підібрав тих, що врятувалися. Тоді Стоун і подався в гори з Нісом, якого зустрів, коли вони ждали на сфакійському березі есмінця і їх почали бомбити "юнкерси".