І встав. Крітянин почув і повернувся до них. То був сивий старий чоловік, але коли всміхався, як у цю мить, то скидався на молодого ведмедя.
— Дякую,— ще раз сказав йому Берк.
А тоді заходився на мигах просити харчів на дорогу — показував на хліб, потім на свої кишені, мовби наповнюючи їх. Сивий крітянин зрозумів і закивав головою, відповідаючи: "Не-е, не-е". Підступив до мішка з невибіленого полотна, розгорнув його й дістав чотири черстві арабські хлібці. Подав їх Берко-ві, котрий для годиться поманіжився, але старий силою ткнув їх йому, а тоді влив іще білого вина в тикву й подав високому Рідові, далі простяг кожному руку, і вони потисли її. Потім усі вийшли надвір.
— Я понесу це,— сказав Берк, показуючи на вино.
— Іди к ^ісу, Енгес...
— Давай сюди. Ти все вип'єш.— Берк оддав Рідові хліб і забрав тикву.
Знову рушили селом. Сивий крітянин усе розповідав односельцям про австралос. Стрічні чоловіки урочисто тисли їм руки. Енгесові Берку й Рідові було незручно відповідати, бо в руках вони тримали хліб і тикву. Нарешті вони ще раз попрощалися з сивим крітянином, чітко вимовляючи: "Дякуємо", і, вийшовши із Сен-Ксентоса, почали сходити вниз, до підніжжя Юктасу, так само незграбно несучи в руках хлібці й тикву з вином.
Вони ще відчували винно-оцтовий запах Сен-Ксентоса, коли попереду внизу раптом відкрилася долина між їдою та Юктасом, ніби сточена з клаптиків полів, невисоких горбів з видолинками між ними, густих каштанів на тлі білого вапняку, широких садів та високих жовтих тополь. Здавалося, вона близько, зовсім близько і до того ж густо заселена.
— Он,— сказав високий Рід,— бачиш дороги?
— Дивись краще під ноги,— відказав Берк.
І вони спускалися далі схилом гори Юктас у долину. Проте долина була ще далеко. Вони надумали не йти прямо туди. Понад схилами Юктасу підуть на південь. Ховаючись серед кущів та хирлявого сосняка, обходитимуть села.
Надвечір вони пішли понад селами під горою. Стежок було більше й більше, і обминати їх ставало чимдалі важче. Звивисті крітські стежки, що збігалися й розбігалися, ведучи туди, куди тільки ходили крітяни.
Берк знав, що тут, унизу, небезпека найбільша. То був усе ще дикий скелястий край, і вони йшли немов похилим дахом будинку. Тут скрізь вешталися німецькі патрулі, бо хоч це й були гори, але не ті відокремлені страшні гори, куди німці не вельми любили заходити.
Саме тут, у цих підгірних селах, вони й чатували на англійців та австралійців, що спускалися з гір. Над деякими селами стояли кулеметні гнізда. І подекуди біля колодязів. Німці зупиняли багатьох греків і гаяли силу часу, з'ясовуючи, греки вони чи ні.
Енгес Берк і високий Рід прийшли сюди надто рано. Коли б Берк не поспішав, то все було б інакше. Вночі вони могли б перейти через ці гірські села або обминути їх. Але Берк прийшов сюди ще завидна, а від цього не могло були нічого доброго.
Обидва йшли дуже обережно, спускаючись нижче й нижче схилом, ховаючись у кущах та соснякові, і тільки тоді виходили на стежку, коли її годі було обминути. Довкола стояли невеличкі села або й просто купки хаток — як звичайно в цій низинній частині Кріту. Скрізь виднілися будинки, серед виноградників, які в цю пору стояли вже голі, поралися люди.
На одній з вузьких стежок їх перестрів патруль із трьох чоловік. Берк і Рід ішли стежкою, бо тільки вона вела вниз серед стрімких скель. Німці йшли тією стежкою, бо тільки вона вела вгору. Берк здивувався, що це сталося так скоро — вони ще не встигли кудись дійти. Передбачав собі, що таке станеться. Що колись та зустрінешся з патрулем. Але не сьогодні. Не зараз. Це вже занадто скоро. А вони онде просто перед тобою, Енгесе, любий, ідуть знизу тією самою вузькою стежкою попід стінами гори, витертими до блиску корзинами, що їх тут віслюки носять угору і вниз. Отож просто знизу, цією таки стежиною, їм навстріч підіймався патруль із трьох чоловік. Німці були за якихось п'ятдесят ярдів од них, підходячи ближче й ближче. І дивились угору, високо задираючи голову, як люди, що звикли стояти виструнчившись. У кожного був автомат, схожий на фінський суомі, але менший від ручного кулемета Томпсона.
— Дивись на них, коли вони проходитимуть мимо. Дивись на них,— сказав Енгес Берк.
— Доведеться йти скраю, щоб дати їм дорогу,— сказав високий Рід. Вони говорили з тим спокоєм, який раптом виникає у хвилини відчаю.
— Хай самі йдуть скраю,— сказав Берк.— Тільки дивись на них. Щоб не подумали, ніби ти боїшся на них дивитися.
Високий тільки кивнув, бо за наступним вигином стежки вони зійшлися віч-на-віч з німцями. Ті були одягнені так, як завжди бували одягнені на фотографіях німецькі військовополонені. Короткі штани, шкарпетки, скачані над черевиками, і лижний кашкет з великим козирком. У переднього на плечі був автомат, рукою солдат підтримував ремінь.
Енгес Берк ішов попід стіною.
З німцями можна було розминутися, не зупиняючись.
Перший порівнявся, і Берк глянув на нього порожнім поглядом. Німець був молодий, засмаглий. Інші два йшли за ним, пліч-о-пліч, нахиляючись уперед на крутизні, й Верк раптом чітко уявив собі своє вбрання, своє кругле обличчя, свої австралійські військові черевики, широкі штани і штани Ріда, запхнуті в шкарпетки.
Патруль пройшов мимо, пильно дивлячись на обох австралійців. Троє німців із квадратними флягами при боці. Це вперше Енгес Берк так близько зійшовся з німцями. Зовсім близько. Його брала цікавість, яка перевершувала навіть відчуття небезпеки. Ось ті, з ким ти воюєш. Аж дивно, що ти зовсім близько біля них, проходиш мимо, дивишся на їхню уніформу, куди зеленішу, ніж ти думав, із гладенької тканини. А їхні обличчя смагляві, дуже смагляві.
Нічого не сталося, доки вони не пройшли повз Ріда, що прямував за Берком. Останній німець щось мовив до інших, і Енгес Берк зрозумів: зараз щось буде. Німці пішли стежкою далі, але Берк знав, що вони оглядаються.
— Що він їм сказав? — спитав високий Рід, підступивши ближче.
— Не розмовляй,— відказав Берк.— Ходімо.
Вони прискорили ходу, не криючись, бо з-за повороту стежки німці вже не бачили їх.
— Що він їм сказав? — знову спитав Рід.
— Що ти надто високий як для грека.
— Що він меле? Я бачив греків і вищих за мене.
— А він, мабуть, не бачив,— сказав Берк. І раптом додав: — Вертаються.
Справді, патруль ішов униз. Було чути, як солдати важко тупають, незграбно стримуючи ходу, як завжди, коли спускаєшся згори, і це тупання гучно відлунювалось поміж скель.
— Треба було й тобі заправити холоші,— мовив високий. І він, Рід, нараз кинувся бігти.
— Стій! Стій, хай тобі чорт! — не тямлячи себе, крикнув Берк. Але високий проскочив повз нього й помчав донизу стежкою, що ярдів двісті кривуляла серед голого каміння, а далі пірнала в хирлявий сосняк.
І Берк теж побіг, бо тепер уже все полетіло шкереберть. Він упирався в схил, щоб не покотитись,, і відчував, як його ноги їздять у розтоптаних черевиках.
Намагався почути, чи далеко патруль, але нічого не чув через це тупотіння. Рід на п'ять ярдів попереду незграбно ковзав униз на своїх довгих ногах, туго обтягнених шкарпетками та заправленими в них холошами штанів.
Берк теж знав, що патруль доганяє їх. Чув, що він уже зовсім близько — за поворотом стежки. А попереду дорогу йому перегороджував Рід. Повільно, надто повільно. Берк на мить озирнувся. Побачив, як молодий засмаглий німець зриває з плеча автомат. Йому було незручно, бо важкий автомат тягнув униз, Дерев'яний приклад плутався між коліньми, коли він, біжучи, намагався перехопити його правою рукою.
В ту ж мить Берк глянув на край стежки над кручею. Урвище круто йшло вниз, а там видніли круглі валуни й червона земля, вкрита зеленим мохом, уже сухим і мертвим, але ще зеленим. І він гукнув високому:
*— Стрілятиме! Бережись!
І зараз же затріскотіло. Коротка, але швидка черга. Надто високо, а йому ж, певно, сто разів на тиждень товкмачать, що, стріляючи з автомата, треба цілити нижче. Кулі пролетіли у Берка над головою, І він стрибнув із стежки вниз.
Друга черга пролунала, коли він іще летів у повітрі, розставивши ноги, так, як стрибнув. Чекав, що от-от удариться об стрімкий схил, і думав, поламає він ноги, чи ні, і чи стрибне за ним той молодий.
Він ударився правою ногою, що підігнулася при падінні, і перекинувся через голову, бо ноги були коротші від тулуба. Але не покотився. Упав на бік і поїхав горілиць униз кам'янистим схилом, інстинктивно чіпляючись за землю, щоб спинитися, чуючи, як деруться його тонкі штани і гострі камінці крають йому затерплі сідниці, нарешті з'їхав боком на м'яку купу червоної землі й спинився. Ждав нової черги, але нічого не чути було. Підхопився й кинувся далі вниз, бігцем, стрибками, поповзом, поки нарешті знову не пролунала черга.
Він тільки почув, як із глухим дзижчанням — дз-з, дз-з — розліталися кам'яні осколки. Далі відчув, як запекло в правій сідниці, ніби на щось наткнувся, І перекинувся вниз, а тиква, яку він досі чомусь тримав у руці, пролетівши красивою плавною дугою, упала поперед нього й розбилася.
Знову підвівся, але сила власної ваги тягнула його вниз, і він упирався підборами, намагаючись затримати падіння. Побачивши кленовий гайок, кинувся, спотикаючись, туди.
Навздогін йому стріляли, і він чув, як свинець б'є в дерево, трощить його, і той звук губиться в густому гіллі. Йому не кортіло озирнутися, бо все це стосувалося тільки його. Що сталося з високим Рідом, він не знав і не хотів узнавати, озиратися, бо зараз у його свідомості найбільше важило тільки одне. Іти далі, рухатися, якось, хай йому чорт, вибратися звідси.
Довго думати нема чого. Він знав, що доведеться знов сходити нагору. Вони спустяться сюди й шукатимуть його. Обнишпорять кленовий гай, доки не знайдуть.
Але вони його не знайдуть. Він вилізе нагору. Видереться назад. Тільки тепер це важко. Мене поранено, думав він. Не в ногу. І не в груди. А в зад, і тому я не можу ворушити ногою до коліна, а в боці наче працює дизельний двигун.
Він подався геть із кленового гаю, стрибаючи, бо права нога не згиналася. Та він уперто стрибав і незабаром знов опинився на голому схилі гори Юктас, шукаючи стежки, яка вела б угору. Але всюди височіли тільки стрімкі скелі, що перегороджували дорогу.
Нараз він побачив унизу вузеньку білу стежину, що губилася в кленовому гаю.