Гримить так, наче розколюється земля. На цьому закінчую, Бар'юте. Хочеться сховатися з головою під ковдру, щоб тільки не бачити блискавок і не чути цього жахливого гуркоту.
Через кілька днів!
Після того як ми покинули Пташку в горах, я, відверто кажучи, не сподівалась більше побачити її живою. Та наступної ночі, десь близько другої години, мене збудив шум за вікном. Це була Пташка. Вона силкувалась просунути голову в кімнату, іржала й зняла таку бучу, що наполоханий Скіп загарчав з-під ліжка.
— Пташечко! — Я прожогом вискочила з постелі, — Ти повернулась!
Вона дивилась на мене й промовляла очима: "Звичайно, я повернулась. Але спершу скажи, чому ти мене там залишила?"
Я вилізла у вікно, приголубила її, і при світлі, що падало з кімнати, уважно оглянула всю, чи немає де ран. Тоді, як була босоніж, відвела її до стаєнки, дорогою цитьнувши на Скіпа, що все поривався гризнути Пташку за йогу. Влаштувавши її в стійлі, я залізла назад через вікно і, щаслива, міцно проспала до ранку, аж поки настав час збиратися до школи.
Ясна річ, дідусь не забув зауважити: "Говорив я тобі!"
Однак я помітила, що він теж пильно оглянув Пташку і навіть дав їй грудочку цукру, чого мені ніколи не дозволяв робити.
З Пташкою було все гаразд, і я пішла до школи з легким серцем (здається вік там не була). Проте коли ввечері повернулася додому, то Пташки не застала.
— Вона знову в долині,— пояснив дідусь.
Я так засмутилась, що не вивчила уроку з географії, за що мені й перепало. Не прийшла Пташка і наступного дня, Увечері місіс Еванс внесла мені чашку гарячого какао й прошепотіла:
— Можеш лишити Скіпа в себе на ніч, якщо хочеш.
Скіп щоночі спить у мене під ліжком, але місіс Еванс
про це не здогадується, тому я відповіла пошепки: — Дуже дякую, місіс Еванс,— поцілувала її і трохи підбадьорилась.
Цього разу Пташка повернулася через дві доби. Виглядала вона жахливо. З голови до ніг у грязюці, а на боці (перший це помітив дідусь) невеличка ранка, ніби хтось вискуб їй клаптик шерсті.
— Тах напав на неї,— сказала я.— Це укус,
— Дурниці,— заперечив дідусь.— Це просто дружне поскубування.— Він викликав по радіо Пітера.— Наступного разу, Пітере, ти, можливо, побачиш їх разом. Так що направ телескоп на долину.
— О'кей, професоре,— відповів Пітер.
— Ти геть її виснажиш, якщо раз у раз відсилатимеш туди,— обурилась я, коли почула, що дідусь знову ладнається везти Пташку в гори.
— Вона завжди може лягти й відпочити, — сказав дідусь.— Тоді Тах напевне скористається нагодою і познайомиться з нею.
Дідусь просто замучив мене своїми жартами. І заборонив мені лащити Пташку.
Коротше кажучи, п'ять разів за п'ять тижнів ми відвозили Пташку на другий бік долини, і щоразу вона поверталась. Проте останні два рази її не було вдома по чотири доби, і взагалі вона зробилась якась інакша. Щосуботи та щонеділі, коли ми давали їй трішки відпочити, вона, як і раніше, не відставала від мене ні на крок, але вже більше не намагалась увійти в будинок, а одного разу далеченько побрела в напрямку гір, немовби зажадала повернутись туди з власної волі.
— Все як треба, — зрадів дідусь, коли ми стежили за нею зі свого вікна.
— Ніколи вона нас не покине! — заперечила я сердито.
— Можливо, Пташка і триматиметься домівки, поки вона тут, з нами, — погодився дідусь. — Проте якщо наступного разу їй доведеться пройти тією долиною, хтозна як воно буде...
У понеділок, коли він знову відвіз її в гори, я більше не турбувалась за її безпеку, але на душі в мене було тяжко. Я вже знала, що втрачаю Пташку. Так, я це знала.
Цього разу вона не повернулась. Минуло чотири дні, п'ять, тиждень, і от якось уранці о сьомій годині ми почули збуджений голос Пітера. Він кричав нам по радіо, що виразно бачить їх обох у долині.
— Дикий кінь водить її по всіх усюдах, а вона шанобливо чимчикує за ним на чималій відстані, Ну, справж
ній тобі маленький король, який показує своїй нареченій її нові володіння.
— Чудово! — радів дідусь. Він скидався цієї миті на добродушного ведмедя. — Занотовуй усе, що вони роблять, Пітере, а надто їхній маршрут, якщо зможеш визначити.
— Я цілком певний, що Тах зараз прикидає, куди звідси можна чкурнути, — відповів Пітер. — Чи під силу йому переправитись через ріку?
— Ні. Дикі коні бояться води.
— По-моєму, він намагається знайти вихід. Никає по всій території.
— Це природно,— сказав дідусь. — Тільки мені здається, Пташка змусить його передумати.
Саме на це ми тепер і очікували: чи пощастить Пташці привернути Таха до наших гір. Власне, це й була основна мета.
Вночі я нишком рюмсала, думаючи про ту Пташку, яку знала досі, й про нову, незнайому мені Пташку, що слухняно чимчикувала гірськими стежками за диким жеребцем, Я не хотіла журитись, та не могла нічого з собою вдіяти. І все говорила собі, що Пташка ніколи не стане такою, як раніше.
Скіп стрибнув на ліжко й давай лизати мені обличчя {йому смакує солоне, а в сльозах же дуже багато солі), але я ніяк не могла заспокоїтись. У цей час до кімнати ввійшов дідусь, погладив мене по голові й забуркотів:
— Ну-ну, годі. Це ж не ти там у горах, дитинко, а шотландський поні. Поні звикли жити в місцинах, де густо вересу й моху, і для Пташки то найкращі природні умови.
Проте мені все ввижалось, ніби я з нею там, у безлюдних горах, і це мучило мене. Не була б я така втомлена, то, напевне, знову б заридала. До всього ще прийшла місіс Еванс і звинуватила дідуся в жорстокості по відношенню до бідної лошички. На це дідусь відповів: "Дурниці", і тоді почалося! Вони все ще сперечались на кухні, коли я вже засинала а Скіп згорнувся клубочком у мене в ногах.
Отже, ми нетерпляче очікували.
Пташка не поверталася додому, й Пітер повідомляв, що вдвох із Тахом вони невтомно мандрують горами й долинами, очевидно, з певною метою. І завжди так поспішають, що Пташка раз у раз переходить на чвал, щоб не відстати. Часом Пітер не бачив їх кілька днів поспіль,
однак вони завжди повертались у "штаб-квартиру" Таха в Тіріонській долині. А потім Пітер знову заходився переконувати дідуся в тому, що Тах має намір утекти.
— Я вірю своїй інтуїції,— говорив Пітер.— Цього дикого коня ніщо не стримає, професоре, навіть Пташка, Він хоче тікати.
— Побачимо, — тільки й мовив дідусь.
Минув цілий тиждень, а Пітер так і не бачив їх, Навіть дідусь почав непокоїтись. Іноді я виходила на сусіднє узгір'я й роззиралась довкола, сподіваючись угледіти їх. Але вони просто щезли.
І ось якось уночі, годині о другій, Скіп загавкав у мене під ліжком, наче його хтось налякав. Я прокинулась і цитьнула на нього. Коли раптом мені щось привиділося за вікном. Я встала, щоб роздивитись, і побачила Пташку.
Скіп ніяк не вгамовувся, хоч я сказала йому: "Чш-ш, це ж Пташка повернулась", і тоді мені довелося вилізти через вікно й глянути, що сталося.
Пташка була з голови до ніг у грязюці, скуйовджена, дуже схвильована, і спершу навіть утікала від мене. А Скіп зненацька рвонув у темряву, гавкаючи на щось невидиме так, що розбудив дідуся. Він вийшов надвір з ліхтарем і запитав мене, з якого це доброго дива я вештаюсь тут на холоді в самому халаті й босоніж.
— Це Пташка... — обізвалась я.
— Так і є, — забуркотів дідусь. — Цікаво, що привело її назад?
— Вона відчула себе самотньою, — упевнено пояснила я.
— Дурниці, Кітті, — сказав дідусь і зробив крок до Пташки, але вона відсахнулась. — Ану злови її, бо чомусь вона непокоїться, — звелів він мені.
— Пташка тепер зовсім інша, — мовила я і дуже обережно наблизилась до неї. І хоч вона дозволила взяти себе за гриву, та все ж намагалася вирватись.
— Пташко! — обурилась я. — Що з тобою?
Мені довелося силоміць притягти її до дідуся, й він присвітив ліхтарем. Пташка здавалася напівдикою. Де й поділась її чепуристість,— вона була розкуйовджена, груба, вкрита грязюкою і колючками.
— Щось сталося, — сказав дідусь, оглядаючи її. — Дивись. Він посвітив ліхтарем їй на груди, прямо під шию.
Я побачила глибоку рану, поріз, що перетинав груди тонкою прямою лінією від краю до краю.
— Тах знову напав на неї! — гнівно вигукнула я.
— Ні, ні. Це слід від дроту,— сказав дідусь.— Вона, мабуть, наскочила на огорожу.
— На електричну огорожу?
—• Атож.
— Її ж, мабуть, обпекло!
— Дурниці, — відмахнувся дідусь, — Хіба що трішки ошелешило. Проте, судячи з порізу, вона, певно, налетіла на дріт з усього розгону.
— Це вплив Таха! — обурилась я.
А Скіп безупинно гавкав у темряві.
— Очевидно, Тах десь поблизу,— сказав дідусь.— Зовсім недалечко. Гукнула б ти Скіпа, бо якщо Тах добереться до нього... Гм-м... Краще відведи його додому.
Я побігла до Скіпа, що припав до землі, щулячи свої маленькі вуха, гавкаючи в темряву на щось невидиме. Вигляд у нього був водночас сміливий і наполоханий. Я взяла його на руки й звеліла замовкнути, та він усе скавучав,
— Ти теж краще йди додому, — мовив дідусь. — Хто-зна, яку штуку може встругнути цей дикий гривань. Йому явно не до вподоби те, що Пташка зараз у нас. Отож краще тобі не виходити.
— А як же Пташка?
— Ось промию їй рану, а тоді нехай собі йде.
Я полізла назад через вікно, але дідусь це помітив.
— О господи, що ж ти виробляєш! Негайно злазь і увійди через кухонні двері.
Я попрямувала до дверей, коли раптом Пташка пішла за мною слідом і навіть легенько тицьнулась у мене носом. Я зрозуміла, що вона натерпілась лиха й потребує мого співчуття. Проте, як тільки я спробувала обійняти її за шию, вона відсахнулась і позадкувала.
— По-моєму, вона сама не знає, чого хоче, — похмуро кинула я.
— Очевидно, їй хочеться мати коло себе і тебе, й Таха, — відказав дідусь. — Втім, може, все це на краще. Ми перемагаємо.
Але я, Бар'юте, чомусь відчувала, що зазнаю поразки. Дідусь промив їй рану, а потім ми скрізь вимкнули світло й стежили за Пташкою з мого вікна. Вона хвильку почекала, підійшла до вікна і враз, ніби вирішивши щось, обернулась і помчала геть.
Здається, це востаннє Пташка підходила до будинку, хоча я певна, що вона не раз силкувалась привести Таха ближче до нас.
Якось уранці, коли вже час було вирушати до школи, дідусь раптом схвильовано покликав мене в кабінет: "Кітті! Поглянь!"
Я підбігла до величезного вікна, і дідусь показав мені на гори по той бік долини. Тах з Пташкою піднімалися вгору по крутому схилу.