Дивовижний монгол

Джеймс Олдрідж

Сторінка 4 з 20

Мене охопили тривожні передчуття.

— За кілька секунд кінь упаде,

— Йому буде боляче?

— Анітрохи.

— І що ж далі?

— Від снодійного кінь засне години на дві, — пояснив Гріт. — Нема чого тобі хвилюватись, Бар'юте. Хіба ж ми можемо скривдити тих, кого взялися захищати?

— Та воно так, — знехотя визнав я. — Одначе мені чомусь тривожно.

Дорога до видолинка забрала в нас чимало часу, бо просувалися ми дуже обережно. Десятеро з нас їхало попереду, а решта слідом, готові в будь-яку мить створити живий заслін, щоб заступити коням вихід у долину. Але Тах випередив нас. Він уже чи то почув, чи нюхом відчув наше наближення, хтозна; ми тільки встигли побачити, як дикий табун на наших очах щезає у глибині міжгір'я.

— Доведеться нам іти вище крутосхилом, щоб опинитися понад ними,— сказав мені дядько Реф.

Я знав, що це було ой як нелегко; і справді, тільки надвечір після довгої гонитви нам пощастило наздогнати табун. І ми таки перекрили йому вихід у долину.

— А ондечки Тах, — шепнув я у праве вухо Бетові, моєму коневі.

Тах, ніби вівчарський пес, занепокоєно кружляв клусом навколо табуна; він щосили намагався зібрати його докупи, розлютовано стріпуючи гривою й розмахуючи хвостом.

— Треба під'їхати ближче, — сказав Гріт. — Дальність попадання снодійних куль не більша, як сто метрів.

— Сто метрів! — вигукнув я.— Та ми зроду не підкрадемось до них так близько!

— Доведеться, — відповів Гріт.

Дикий табун тепер утікав клусом, вишикувавшись довгою шеренгою (хоч дикі коні звичайно біжать низкою): лошата й лошиці посередині, а жеребці знай перебігають з одного краю на другий. Тах кружляв навколо всього табуна. Вони відходили дедалі глибше у виярок, і тепер, безперечно, можна було наблизитись до них, щойно вони досягнуть кам'яної стіни й опиняться у пастці.

— Помалу, — сказав нам дядько Реф, ми осадили коней і поїхали повільніше.

Бет дуже хвилювався, бо завжди відчував острах перед дикими кіньми, а в мене тієї миті промайнула думка: як необачно вчинив Тах, завівши табун у цей закуток, Віддаль між нами скоротилася метрів до п'ятисот, і ми поволі наближались. Ясно було, що тепер, це — оправа часу і ми от-от заженемо їх у глухий кут. Але несподівано вервечка диких коней зникла за поворотом вибалка.

Спочатку нас це не стривожило — ми були певні, що виходу звідси немає. Проте, коли дісталися до повороту, за табуном уже й слід пропав. Більше того, виявилось, що в глухій кам'яній стіні є вузенький прохід, який неможливо було розгледіти раніше.

— Пошили вони нас у дурні, — промовив мій дядько.

Він був збентежений, а я щиро радів!

— Вони ще недалеко, — сказав Гріт. — їдьмо.

І ми припустили учвал по видолинку, але, коли проминули вузький прохід, знову побачили табун, він уже мчав щодуху в напрямку широкої долини.

— Котрого стріляти першим? — гукнув мій дядько Грітові, коли ми вже їхали долиною.

— Будь-якого з молодих жеребців! Вибирай першого-ліпшого! — крикнув у відповідь Гріт.

І почалася шалена гонитва. Дикий табун мчав уперед, попереду були молоді жеребці, посередині лошиці та лошата, а позаду бігли старі жеребці. Тах без упину підганяв табун, кусав тих, хто відставав, і навіть підштовхував їх іззаду. І хоча вони неслися чвалом, огортаючи нас хмарами куряви, ми поступово наздоганяли їх, бо лошата все-таки не могли бігти дуже швидко.

Одне лоша, мабуть найслабше, почало приставати. Його мати хотіла повернутись до нього, і ми чули, як вона іржанням намагалася підбадьорити його. Але Тах не дозволив їй покинути табун, він підбіг ближче, покрутився навколо неї і хвицнув, підганяючи. А сам повернувся до лошати і ну штовхати його мордою. Лоша заточилось і впало. Тах не покинув його, а нетерпляче чекав, поки воно підведеться. Не дочекавшись, почав підштовхувати його, щоб підвелося. Мале ж було зовсім змучене й ніяк не стояло на ногах. І ось тоці Тах зробив щось неймовірне, такого я зроду-віку не бачив у коней. Він ухопив лоша зубами за чубок, підняв і струсонув так, ніби хотів підбадьорити його. А потім жбурнув поперед себе. На якусь хвилю лошатко пожвавішало, але за кілька кроків знову впало й більше не могло звестися.

А між нами й табуном залишалося вже метрів триста, і враз, замість того, щоб тікати, Тах обернувся і, пригнувши голову, помчав прямо на нас. Він нападав, жертвуючи собою, щоб тільки інші встигли втекти. Та, на жаль, цей напрочуд сміливий та відчайдушний напад виявився згубним для Таха. Він стрілою летів на нас, а мій дядько зупинив коня і, підпустивши Таха зовсім близько, прицілився й вистрілив.

Ми побачили, як Тах, уражений снодійною кулею, смикнувся й затремтів, але біг далі. Я боявся, що він зіб'є з ніг дядькового коня або ж прокусить йому шию своїми гострими зубами. Однак, не добігши якихось метрів двадцять до нас, Тах зненацька впав головою вперед і знерухомів.

— Не спиняйтеся! — гукнув Гріт дядькові Рефу. Приголомшені нападом Таха, ми не помітили, що дикий табун уже далеко відбіг. — Нам потрібний іще один!

І всі вони помчали навздогін. Усі, крім мене. А я зіскочив з Бета, кинувся до Таха.

— Вставай же мерщій! — гаряче благав я.—Підведись! — Одначе близько до нього підійти не наважився.

Він лежав у пилюці, дихав хрипко й важко, очі — несамовиті, й силкувався встати, опираючись на задні ноги. Він навіть клацнув на мене зубами, проте я тримався на безпечній відстані й наполягав на своєму:

— Мерщій же! — кричав я йому сердито.— Ти що встигнеш утекти!

Він намагався встати, але ноги ніяк не слухались.

Я жбурнув у нього грудкою землі, щоб розлютити чи наполохати.

Тах підвів голову, ще раз спробував устати, та ось шия в нього ослабла, ноги заклякли, очі мало-помалу заплющились і він знепритомнів.

Моя тітонька каже, що пора закінчувати, бо інакше ти подумаєш, що ми тут тільки те й робимо, що пишемо довжелезні сумні листи про наших коней. Але я зовсім не хотів, щоб цей лист вийшов такий сумний. Я просто хочу пояснити тобі, який сміливий, дивовижний кінь скоро поселиться на ваших луках і якого дикого та небезпечного товариша дістане твоя лагідна Пташка.

Усіх чотирьох диких коней, яких спіймали того дня, зв'язали й відправили вертольотом, а за рештою табуна стали постійно спостерігати. Отак мене розлучили з Тахом, Я не знав, де він і що з ним, аж поки згодом до нас приїхав твій дідусь і розповів мені, що молодий жеребець, мій улюбленець, помандрує з ним в Уельс.

Уже минуло два місяці, як Тах у неволі. Весь цей час четверо диких коней перебували в просторому заповіднику під Улан-Батором. Сподівалися, що тут, в умовах часткової свободи, їм легше буде прийти до тями після пережитого потрясіння.

По якомусь часі наші вчені вирішили, що коней уже можна переправляти, і запросили твого дідуся, щоб він забрав призначеного йому жеребця. Спочатку він прилетів в Улан-Батор, а потім до нас.

— Я подумав, що краще розпитати про все тебе, — сказав мені твій дідусь. — І взагалі, розкажи все, що ти знаєш про звички диких коней, про їхнє життя в рідних горах.

Я дуже зрадів цим словам. І зрозумів тоді, що Тах буде в добрих руках. Ми взяли твого дідуся в гори, щоб він побачив, до яких природних умов звикли дикі коні. Він засипав мене тисячею запитань, бо йому вже розповіли, як я кілька місяців підряд спостерігав за диким табуном.

Мені кортіло розпитати його, як він оберігатиме Таха, а також які у вас луки, гори й клімат, але тітонька Се-роглі (вона перекладала нашу розмову) сказала, що це буде нечемно.

Однак твій дідусь розповів мені про тебе, Кітті, й про твою симпатичну лошичку Пташку. Отже, якщо випаде вільна часинка, напиши мені, будь ласка, докладно про ваші луки, про природу у вашій місцевості, чи буває у вас сніг, чи зможе Тах звідти втекти, скільки населення у вашій окрузі, які в тебе плани щодо приїзду Таха, ну і таке інше. Але передовсім мені хотілося б дізнатись про твою лошичку, яка тепер стане подругою Таха.

Я таки наважився поставити твоєму дідусеві одне запитання:

— Ваша маленька лошичка приручена чи ні?

Твій дідусь засміявся:

— Пташка така лагідна, що скрізь ходить за Кітті, мов цуценя.

Отак я довідався, яка ручна твоя лошичка, і це мене непокоїть.

— Пташка зовсім домашня, — вів далі твій дідусь.— І, напевно, їй пощастить умовити Таха перебути в нашому заповіднику доти, доки йому не пришлють лошичку з дикого табуна.

— Але ж Тах такий свавільний,— не вгавав я,—Він зроду ніде за власним бажанням не залишиться. Ще й може уразити вашу Пташку.

А твій дідусь тільки посміявся над моїми побоюваннями:

— Гадаю, що Пташка своїми жіночими чарами приворожить його до наших місць. І Тах не скривдить її.

Я теж сподіваюсь, що вони подружаться.

Знаєш, ми всі тут дуже полюбили твого дідуся. Нам здається, що своїм сивим волоссям, колючою бородою і веселими очима він схожий на добродушного бурого ведмедя.

Поки що все, дорога Кітті. Ще раз прошу тебе, коли матимеш вільний час, напиши мені про себе, про ваші уельські луки, про твою маленьку Пташку, а головне, про все, що буде після приїзду Таха. Пиши по-англійському, моя тітонька Сероглі мені перекладе. (Цього разу вона поїхала з нами в гори).

Чекатиму від тебе листа. З найкращими дружніми побажаннями

твій щирий друг

Бар'ют Міпга

Р. S. Передаю з твоїм дідусем нашу зимову монгольську шапку, він сказав, що ти їй зрадієш. Сподіваюсь, вона тобі підійде. Пильнуйте, якщо у вас є собаки. Тах уб'є кожного, який насмілиться підійти до нього, так що тримай свого песика подалі. Все-таки я дуже хвилююсь за твою милу, добру лошичку.

Твій друг

Бар'ют.

4

Дорогий Бар'юте!

Мені було дуже приємно отримувати від тебе такі чудові довгі листи, а останній так захопив мене, що я не могла відірватись од нього. Місіс Еванс саме загадала мені лущити боби, а я розлущила тільки два стручки й почистила одну картоплину, тому місіс Еванс довелося заховати твого листа, поки ми повечеряємо. А мені на-віть не хотілося їсти, так я рознервувалася через Таха. Однак місіс Еванс присилувала мене з'їсти все: м'ясо, боби, картоплю, пудинг, і тільки тоді, коли я перемила весь посуд, вона віддала мені листа. Та ще й наказала сісти як слід і читати спокійно, не поспішаючи. Так, мовляв, я матиму більше задоволення.

Але боюсь, що я не дуже спокійна людина. Принаймі ні місіс Еванс та мій дідусь весь час це повторюють, хоча особисто мені здається, що я дуже спокійної вдачі.

1 2 3 4 5 6 7