– Це скарб, мені подарований, – невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона мовила до душі моєї:
– Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи не казав він нам про жінку.
Але я заперечив:
– Про жінку слід говорити лише з чоловіками.
– Побалакай і зі мною про жінку, – сказала вона. – Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
– Усе в жінці – загадка, і все в жінці має єдину розгадку, – зветься вона вагітністю.
Чоловік для жінки – лише засіб: метою є завжди дитина. Та що таке жінка для чоловіка?
Справжній чоловік поривається до небезпеки і гри. Тому й прагне він жінки як найнебезпечнішої іграшки.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку – для відпочинку воїна; все інше – глупство.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку – і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, ніж жінка.
У справжньому чоловікові приховане дитя – воно хоче бавитись. Гей, жінки, знайдіть дитя в чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою, чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяний чеснотами світу, якого ще немає.
Нехай у вашій любові світить промінь зірки! Нехай вашою надією буде: "Якби мені народити надлюдину!" – Нехай у вашій любові буде сміливість! Любов'ю своєю виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай ваша честь полягає в тому, щоб любити міцніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другим.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо вона жертвує всім і все інше не має для неї вартості.
Нехай чоловік боїться жінки, коли та ненавидить – бо в глибині душі чоловік тільки злий, натомість жінка – погана.
"Кого ненавидить жінка найдужче?" – так спитало залізо в магніта. "Я тебе ненавиджу найдужче, бо ти притягуєш, але сили притягти тобі бракує".
Чоловіче щастя – "я хочу". Жіноче – "хоче він".
"Ти диви, який тепер світ довершений!" – так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.
І коритися повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні. Поверхня – то вдача жінки, ворухка, бурхлива плівка на мілкій воді.
А чоловікова вдача глибока, потік її у підземних печерах вирує, – жінка відчуває силу потоку, але не розуміє її.
Тоді озвалася до мене стара:
– Багато люб'язного сказав Заратустра, а надто для тих, хто для цього ще молодий.
Аж дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них усе-таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота – а то на весь голос кричатиме ця невеличка істина.
– Дай мені, жінко, свою невеличку істину! – попросив я.
І стара промовила так:
– Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!
Так казав Заратустра.
ПРО ЗМІЇНИЙ УКУС
Якось Заратустра заснув під смоквою, а що була спека, то він поклав руку на обличчя. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він забрав руку з обличчя й подивився на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулася і хотіла втекти.
– Постривай, – сказав Заратустра, – я ще тобі не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога.
– Коротка вже в тебе дорога, – сумно озвалася змія. – Моя отрута вбиває.
Заратустра всміхнувся.
– Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? – спитав він. – Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.
Тоді змія знову припала до його шиї й зализала рану.
Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:
– У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?
Заратустра так відповів на це:
– Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі.
Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро.
Ліпше гнівайтесь, а не соромте! А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!
А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли несправедливість пригнічує когось одного.
Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими, – половина справедливості. І той хай бере на себе несправедливість, хто здатний її нести.
Вчинити маленьку помсту людяніше, ніж обійтися без помсти. І коли кара для порушника – ні честь, ні справедливість, то ваші кари мені не до душі.
Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, надто як те право за тобою. Тільки для цього слід бути досить заможним.
Я не люблю вашої холодної справедливості, у погляді суддів я завжди бачу ката і його холодне лезо.
Скажіть, де справедливість із видющими і повними любові очима?
То знайдіть же мені любов, що вбирає не тільки всі кари, а й усі провини!
То знайдіть же мені справедливість, що виправдовує кожного, крім суддів!
Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть брехня стає любов'ю до людини.
Та як можу я бути до кінця справедливий! Як я можу віддавати кожному своє! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.
І останнє, брати мої: остерігайтеся чинити несправедливість самітникам! Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?!
Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому схочеться його діставати звідти?
Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!
Так казав Заратустра.
ПРО ДИТИНУ І ШЛЮБ
Я маю до тебе одне запитання, брате мій: наче лот, я кидаю його в твою душу, щоб знати її глибину.
Ти молодий і мрієш про шлюб і дитину. Але я питаю тебе: чи та ти людина, яка має право хотіти дитину?
Чи ти – переможець, чи подолав самого себе, чи володар над почуттями, чи господар своїх чеснот? Так я питаю тебе.
Може, в бажанні твоєму звір промовляє й природна потреба? А може, самотність? А може, невдоволення самим собою?
Я хочу, щоб дитини прагнула твоя звитяга й твоя свобода. Живі пам'ятники повинен ти спорудити своїй звитязі й своєму визволенню.
Ти повинен будувати над собою. Та спершу ти маєш збудувати самого себе, випростаного тілом і душею.
Ти повинен не тільки далі подовжувати свій рід, а й зводити його вгору! Хай тобі допоможе в цьому сад шлюбу!
Вищу плоть ти повинен створити, перший порух, колесо, що котиться само собою, – ти повинен створити того, хто творить.
Шлюб – так я називаю жадання двох створити єдність, більшу за них самих. Шлюбом я називаю глибоку взаємну повагу тих, що сповнені цим єдиним жаданням.
Нехай це буде сенсом і правдою твого шлюбу. Але як мені те назвати, що називає шлюбом ота зайвина – кого надто багато?
О, ця вбогість душ у парі! О, цей душевний бруд у парі! О, це жалюгідне самовдоволення у парі!
Все це вони називають шлюбом і кажуть, ніби шлюби їхні укладено на небесах.
А я не хочу небес зайвини цієї! Ні, не до вподоби мені й оті обплутані небесними тенетами звірі!
Хай далеко від мене лишається й Бог, який пришкандибує благословити те, що єднає докупи не він!
Але не насміхайтеся з шлюбів таких! Хіба є діти, які не плачуть через батьків своїх?
Гідним здавався мені цей чоловік і зрілим, щоб збагнути сенс світу, та коли я побачив його жону, світ видався мені божевільнею.
Так, я хотів, щоб земля здригалася в корчах, коли святий поєднується з гускою.
Один вирушив, як герой, шукати істини і зрештою здобув малу розмальовану брехню. І назвав те шлюбом.
Інший був обережний у спілкуванні і, вибираючи, перебирав. Але одного разу назавжди зіпсував собі товариство – і назвав те шлюбом.
Ще інший шукав служницю з чеснотами ангела. Але одного разу став служницею жінки й тепер мучиться, щоб самому стати ангелом.
Обачними здаються мені тепер усі покупці, і в кожного око лукаве. Та й найлукавіший з них жінку купує собі в мішку.
Багато трапляється скороминущих глупств – ви називаєте це коханням. І ваш шлюб, як тривале глупство, кладе край багатьом скороминущим глупствам.
Ваша любов до жінки й любов жінки до чоловіка – о, якби це було співчуттям до стражденних і потаємних богів! Та майже завжди натрапляють одне на одного два звірі.
Але навіть ваша найщиріша любов – тільки солодкава подоба справжньої і болісний шал. Любов – це смолоскип, що має світити вам на вищих дорогах.
Колись доведеться вам полюбити щось вище за вас самих! Тож учіться любити! Через те ви й мусите випити гіркий келих своєї любові.
Гіркота є в келиху навіть найщирішої любові: так пробуджується прагнення до надлюдини, так у тобі з'являється спрага – в тому, хто творить!
Дати спрагу тому, хто творить, стрілу й прагнення – надлюдині, – скажи, брате мій, чи таке в тебе жадання шлюбу?
Священні для мене такі жадання і шлюб.
Так казав Заратустра.
ПРО ВІЛЬНУ СМЕРТЬ
Чимало вмирає надто пізно, а дехто – надто рано. Ще незвично звучить повчання: "Вмирай своєчасно!"
"Вмирай своєчасно!" – так Заратустра повчає.
Певна річ, як умре своєчасно той, хто ніколи не жив своєчасно? Йому краще було б ніколи на світ не з'являтися! Так раджу я зайвим.
Але навіть зайві пишаються своєю смертю, і навіть найпорожніший горіх хоче, щоб його розгризли.
Поважно ставляться всі до смерті, але смерть – ще не свято. Люди ще не навчилися святкувати найсвітліші свята.
Довершену смерть я показую вам; жалом і обітницею вона для живих стає.
Власною смертю вмирає довершений – у сяйві звитяги, оточений тими, хто сподівається і дає обітницю.
Отак слід учитися умирати, і святу не місце там, де такий умирущий не освятив клятви живих.
Така смерть – найкраща, а на другому місці – смерть і марнування великої душі в боротьбі.
Та й борцеві, і переможцеві однаково ненависна ваша ошкірена смерть, що підкрадається, наче злодій, і все одно приходить володарем.
Я свою смерть хвалю перед вами – вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу.
А коли я захочу? Хто має мету й спадкоємця, той хоче смерті своєчасно для мети й спадкоємця.
З глибокої шани до мети й спадкоємця він не почепить сухих вінків у храмі життя.
Воістину, не хочу я бути схожим на тих, що мотузки сукають, – вони тягнуть пасма свої в довжину, а самі водночас завжди задкують.
Дехто стає надто старий навіть для власних істин і перемог; беззубий рот уже не має права на будь-яку істину.
І кожен, хто хоче слави, мусить завчасу попрощатися з шанобою і навчитись важкого мистецтва піти своєчасно.
Не дозволяй себе їсти, коли ти найбільше смакуєш, – це знає той, хто хоче, щоб його довго любили.
Є, звісно, яблука кислі, яким судилось чекати до останнього осіннього дня, – вони стають стиглі, жовті і зморщені водночас.
В одних старіє спочатку серце, в інших – дух.