Здивовано дивились на нього орел та змія: обличчя його, немов ранішньою зорею, осяялось прийдешнім щастям.
– Що сталося зі мною, орле і зміє? – спитав Заратустра. – Хіба я не змінився? Хіба не зійшло на мене бурею блаженство?
Нерозважне моє щастя, і нерозважні його слова: надто воно ще юне – будьте до нього поблажливі!
Завдало мені ран те щастя: всі стражденні мають стати моїми зцілителями!
Я знову можу зійти до друзів і, звісно, й ворогів! Заратустра знову промовлятиме, даруватиме і чинитиме добро своїм улюбленцям.
Моя нетерпляча любов хлюпає через вінця, потоком рине на схід і на захід. З мовчазних гір і хмаровиння болю душа моя зринає в долини.
Надто довго я тужив і вдивлявся вдалечінь. Надто довго жив у самотності: так я розучився мовчати.
Я увесь обернувся на уста і на шум потоку, що спадає з високої скелі: я хочу, щоб униз, у долини потекла моя мова.
І нехай потік моєї любові загубиться в скелях! Хіба може вода не пробитись урешті до моря!
Правда, є в мені озеро самотності і самовдоволення, – тож нехай цей потік любові потягне його до моря!
Новими шляхами я простую, новою звертаюся мовою; стомивсь я, як і всі, хто творить, від давньої шепелявості. Не хоче більше мій дух блукати на стоптаних підошвах.
Надто повільно тече для мене всіляка мова: я стрибаю в твою колісницю, буре! І навіть тебе я шмагатиму канчуками люті!
Криком і гомоном полечу я далеким морем, поки знайду блаженні острови, де сидять мої друзі.
Та між ними й мої вороги! Як люблю я кожного, кому можу тепер промовити слово! Навіть ворогам завдячую я своє щастя.
І коли я хочу осідлати свого найноровистішого коня, то найбільше у пригоді мені спис: він повсякчас готовий пробивати мені дорогу.
Спис, якого я кидаю у ворога! Я вдячний своїм ворогам, що нарешті можу метнути списа!
Надто грізні скупчилися хмари: серед реготу блискавиць я хочу градом упасти на долини.
Грізно здіймаються мої груди, бурею дихнуть у долини, – і буде вже їм не так тяжко.
Воістину, моє щастя і свобода йдуть, мов буря! Нехай ворогам здається, що над їхніми головами лютує диявол.
Навіть ви, друзі, злякаєтесь моєї несамовитої мудрості і, може, втікатимете від неї разом із моїми ворогами.
Ох, якби ж то, загравши на сопілці, я міг привабити вас назад! Ох, якби моя мудрість-левиця навчилася ніжно муркотіти! Вкупі ми вже чималого навчились!
Моя несамовита мудрість зібралася стати матір'ю в безлюдних горах, на шорсткому камінні сповила вона своє малятко – найменшеньке.
Тепер вона, немов навіжена, бігає сухою пустелею і шукає, шукає м'якого моріжка – моя давня несамовита мудрість!
На м'які моріжки ваших сердець, друзі мої! – на вашу любов хотіла б вона покласти своє найлюбіше малятко!
Так казав Заратустра.
НА БЛАЖЕННИХ ОСТРОВАХ
З дерев падають налиті й солодкі смокви; а коли вони падають, зранюють свою червону шкірку. Я – північний вітер для достиглих смокв.
Немов смокви, упадуть на вас, друзі, ці напучення: пийте їхній сік і їжте солодкий м'якуш! Довкола нас осінь, чисте небо і надвечір'я.
Погляньте, яка повінь достатку довкола нас! Тішачись ним, добре дивитися на далекі моря.
Колись, дивлячись на далекі моря, казали "Бог"; тепер я навчив вас казати "надлюдина".
Бог – це вигадка, а я хочу, щоб вигадка сягала не далі, ніж ваша творча воля.
Чи могли б ви створити Бога? Тож не кажіть мені про якихось богів! Але вам, безперечно, до снаги створити надлюдину.
Може, якраз і не вам, брати мої! Однак ви могли б стати предками і батьками надлюдини: нехай це буде вашим найкращим творінням!
Бог – це вигадка: та я хочу, щоб ваші вигадки можна було охопити думкою.
Хіба Бог під силу вашій думці? Отже, ви повинні пориватись до істини, щоб людина могла все побачити, відчути і обмислити! Нехай ваш розум охопить думкою геть усе!
І те, що ви звете світом, ви повинні спершу створити: нехай ним стануть ваш розум, ваші уявлення, любов і воля! Воістину, це задля вашого щастя – щастя тих, хто пізнає.
І як ви, пізнаючи, могли жити без цієї надії? Не слід вам перейматись і незбагненним, і нерозумним.
Та я хочу, друзі, до решти розкрити перед вами своє серце: якби існували боги, то чому б і мені не стати Богом? Отже, богів немає.
Я твердо дійшов цього висновку, однак тепер він веде мене далі.
Бог – це вигадка: та хто б стерпів усі муки цієї вигадки і не вмер? Невже в того, хто творить, слід відбирати віру, а в орла – ширяння в орліх висотах?
Бог – це думка, що рівне викривлює, а пряме перекручує. Як? Невже зник би час і все земне виявилось би тільки облудою?
Так міркувати – це потрощити і розтовкти собі кістки, зіпсувати шлунок; воістину, припускати таке – хворіти на перекручення.
Злим і ворожим для людини називаю я це вчення про єдиного, досконалого, незворушного, самовдоволеного й неминущого!
Неминуще – це тільки символ, поети забагато брешуть.
А про час і про розвиток повинні промовляти кращі символи: вони мають бути хвалою і виправданням усього минущого!
Творити – ось велике звільнення від страждань і засіб полегшити життя. Та щоб бути творцем, треба зазнати страждань та істотних змін.
Так, творці, не одну гірку смерть повинні ви пережити. Так будьте ж заступниками й поборниками всього минущого.
Творці, щоб стати дитиною, народитись для нового життя, вам самим треба бути породіллею й народити в муках.
Воістину, через сотні душ ішов я своїм шляхом, сотні разів лежав у колисках і народжував у муках! Уже багато разів проводжав я в останню путь, знаю, як розривається серце.
Але цього вимагає моя творча воля, мій талан. Або ж, щиро кажучи: саме такий талан створює моя воля.
Всі мої немов ув'язнені почуття озиваються болем: та моє хотіння завжди приходить до мене визволителем і провісником радості.
Хотіння звільнює – ось істинне вчення про волю і свободу; цьому навчає Заратустра.
Нічого не хотіти, нічого не оцінювати і нічого не творити! Ох, нехай ця велика втома тримається від мене якнайдалі!
Навіть у пізнанні я відчуваю тільки радість народження й розвитку волі; якщо моє пізнання невинне, то лише завдяки волі до розвитку.
Ця воля відтягла мене від Бога і богів; інакше що залишалося б творити, якби боги – існували!
Та моя вогненна творча воля завжди знову штовхає мене до людини – наче молот падає на камінь.
Ох, люди, в тому камені замкнуто мій образ, образ усіх моїх образів! Ох, замкнули його в найтвердішому, найогиднішому камені!
Тепер мій молот із безжальною люттю б'є по своїй в'язниці. Від каменю летять скалки: що мені до того?
Я хочу завершити: підступила до мене тінь – з усього сущого наймовчазніша й найлегша завітала до мене!
Краса надлюдини підступила до мене, мов тінь. Ох, брати мої! Що мені тепер до богів!
Так казав Заратустра.
ПРО СПІВЧУТЛИВИХ
Друзі мої, до вашого друга дійшли глузливі слова: "Погляньте лише на Заратустру! Хіба не ходить він серед нас, немов серед звірів?"
Але краще було б сказати так: "Той, хто пізнає, ходить серед людей, немов серед звірів".
Бо той, хто пізнає, й саму людину називає звіром з червоними щоками.
А чому? Чи не тому, що людині надто часто доводиться соромитись?
Ох, друзі мої! Той, хто пізнає, каже так: "Сором, сором, сором – оце й уся історія людини!"
І тому людина шляхетна нікого не соромить; сама ж вона соромиться страждань.
Воістину, я не люблю жалісливих, щастя яких у співчутті: нема в них ніякого сорому.
Якщо я таки мушу співчувати, співчутливим мене хай не звуть; та й тоді я волію співчувати на відстані.
Мені ліпше затулити обличчя й утекти, перш ніж мене впізнають: так раджу робити й вам, друзі мої!
Нехай доля дає мені в супутники тих, хто, як і ви, не має співчуття, тих, з ким я можу ділити сподівання, харчі і мед!
Воістину, для стражденних робив я і те, і те; та все ж мені здається, що кращою моєю справою було те, коли я вчився по-справжньому радіти.
Відколи існує людство, людина надто мало раділа: таж це, брати мої, наш первородний гріх!
Коли ми навчимося по-справжньому радіти, тоді ми вже геть забудемо, як завдавати горя іншим і вигадувати лихо.
Тому я вмиваю руки, що допомагали стражденному, тому витираю ще й душу.
Бо коли я бачив, як страждає стражденний, то соромився за його ганьбу; а коли допомагав йому, то безжалісно топтав його гордість.
Зичливість і допомога породжують не вдячність, а мстивість; якщо мале доброчинство не забулося, то стає хробаком, який точить усе без угаву.
"Приймаючи, будьте неприступні! Винагороджуйте вже тим, що приймаєте!" – так раджу я тому, хто не має чим віддячити.
Та сам я з дарувальників: я люблю дарувати як друг друзям. Однак чужі та вбогі нехай самі зривають плоди з мого дерева: так менше сорому.
Жебраків слід позбутися взагалі! Воістину, гніваєшся, коли подаєш їм, і гніваєшся, коли не подаєш.
А з ними й грішників та докорів сумління! Вірте мені, друзі мої, муки сумління навчають нас мучити.
Та щонайгірше – це мізерні думки. Воістину, краще заподіяти лихе, ніж задумати мале!
Правда, ви кажете: "Радість малої злоби береже нас від великого злочину". Але якраз тут берегтися не треба.
Злочин немов гнояк: свербить, а зрештою прориває – не ховається зовсім.
"Дивись, я – хвороба", – промовляє злочин, у цьому його відвертість.
Та мізерні думки мов грибок: повзуть, звиваються і ховаються, поки тіло, вкрите мізерними ірибками, померхне й зів'яне.
Але одержимому дияволом кажу я на вухо таке: "Нехай твій диявол виросте! Навіть для тебе ще є шлях до величі!.."
Ох, брати мої! Всі про кожного знають забагато! Й багатьох ми можемо прозирнути, але пройти крізь них нам не під силу.
Важко жити серед людей, адже важко мовчати.
Ми найбільш нетерпимі не з тими, хто нам суперечить, а до того, хто нас взагалі не обходить.
Якщо страждає твій друг, будь для його страждань м'яким укривалом, та водночас і твердим ложем, похідним ліжком: так ти зарадиш йому найкраще.
А коли друг чинить тобі лихе, кажи йому: "Прощаю тобі те, що ти мені заподіяв; та коли б ти заподіяв це собі, чи ж міг би я простити!"
На таке здатна тільки велика любов: вона вище милосердя й жалощів.
Слід стримувати серце, бо коли йому дати волю, миттю втрачаєш голову!
Ох, хто в світі накоїв більше дурниць, аніж співчутливі? І що в світі породило більше страждань, аніж їхня глупота?
Горе усім, хто любить: адже найвище вони цінують своє співчуття!
Колись диявол сказав мені таке: "Навіть у Бога є своє пекло: це його любов до людей".
А недавно я чув, як він казав таке: "Бог мертвий; через своє співчуття до людей помер Бог".
Отож я застерігаю вас від співчуття: інакше впаде воно на людей важкою хмарою! Воістину, я розуміюсь на прикметах негоди!
Запам'ятайте також і ці слова: будь-яка велика любов вища за просте співчуття: адже, люблячи, любов прагне творити!
"Любові своїй я офірую самого себе, а також і ближнього свого, як самого себе", – так слід казати всім, хто творить.
Всі, хто творить, – несхитні.
Так казав Заратустра.
ПРО ЖЕРЦІВ
Якось Заратустра дав знак своїм учням і сказав їм такі слова:
"Ось – жерці; хоч вони мені також вороги, проходьте повз них мовчки, з мечем у піхвах!
Серед них теж є герої; чимало з них тяжко мучились: тому вони прагнуть, аби страждали всі.
Це запеклі вороги: нема більше мстивості, ніж у їхній смиренності.