Після того — нехай інші гребуть проти течії в обвідному каналі.
Ми підпливли до Волтона. Як на прибережне містечко — він досить великий. Як і в усіх прибережних містечках, до води підходить лише невеличка його частинка, тож, дивлячись із човна, можна подумати, що це село з якихось п'яти-шести хатин. Між Лондоном та Оксфордом лише два міста — Віндзор та Ебінгдон — можна по-справжньому роздивитися з річки. Усі решта ховаються десь по закутках, і до річки лише якась одна вуличка визирає. І моя їм подяка за те, що вони такі уважні і залишили її береги лісам, полям і струмочкам.
Навіть Редінг, попри те, що він усіляко намагається зіпсувати, забруднити та споганити якомога більше всього довкола річки, виглядає досить благородно, намагаючись заховати від людського ока добру частину свого потворного обличчя.
У Цезаря, звичайно, також було невеличке пристанище біля Волтона — щось на зразок табору чи якогось укріплення. Цезар узагалі любив зупинятися поблизу річок. Та й королева Єлизавета тут побувала. Від тієї жінки не заховатися, хоч би як ви намагалися це зробити. Кромвель та Бредшоу (не той, що склав путівника, а той, за чиїм наказом відтяли голову королю Карлу)[11] також навідувались сюди. Весела, напевно, була компанія.
У Волтонській церкві є залізна "вуздечка для сварливих". У давні часи такі штучки застосовували, щоб притримати жіночі язики. Тепер від таких засобів відмовились — я гадаю, через те, що заліза забракло, а нічого такого ж міцного не знайшлося.
А ще в церкві є визначні могили. Я хвилювався, що мені ніяк не вдасться завадити Гаррісові відвідати їх. Але він, схоже, не думав про них, і ми попливли далі. Угору за мостом річка надзвичайно звивиста. Це робить її ще мальовничішою. Та водночас вона може вас і дратувати, залежно від того, що вам доводиться робити: тягти човна на мотузці чи гребти. Крім того, це викликає суперечки між тим, хто гребе, і тим, хто кермує.
У цьому місці на правому березі знаходиться Оутлендс-парк. Це відомий старовинний маєток.
Генріх VIII[12] у когось його вкрав, не пам'ятаю в кого, і жив собі там. У парку також є печера. Її можна відвідати за платню. Усі вважають, що вона прекрасна, але я в ній чогось такого не бачу. Покійна герцогиня Иоркська, що жила в Оутленді, дуже любила собак. Їх у неї була неймовірна кількість. Вона відвела окреме місце для кладовища, щоб ховати їх там, коли вони околіють. Там вони й лежать. Близько п'ятдесяти. І над кожним — надгробок із висіченою епітафією.
Але, насмілюсь сказати, вони заслуговують на те так само, як і кожен звичайний християнин.
Поблизу Коруей-Стейкс — першої звивини вгору за Волтонським мостом — відбулася битва між Цезарем та Кассівелауном[13]. Кассівелаун чекав Цезаря біля річки і повбивав у дно безліч кілків (поставивши, поза всяким сумнівом, попереджувальні таблички). Та, попри це, Цезар річку перейшов. Примусити його відмовитись від цього було неможливо. От такий чоловік зараз нам знадобився б на наших заводях.
Там, де Іелліфорд і Шеппертон підходять до річки, також гарні місця. Але жодне з них нічим особливим не відзначається. Хоча у дворі церкви в Шеппертоні є могила з написаним на надгробку віршем і я хвилювався, щоб Гаррісові часом не заманулося вийти і повештатися довкола неї. Я бачив, як він вдивлявся у пристань, тому, коли ми пропливали повз неї, я ніби ненароком зачепив Гаррісового кашкета і скинув його у воду. Обурений моєю необережністю і в запалі виловлювання кашкета він геть забув про свої улюблені могили.
Біля Уейбріджа річка Уей (це — маленька мальовнича річечка, по якій на невеличкому човні можна дістатися до Гілфорда, я давно збираюся дослідити її, але все ніяк не виходить), Борн та Бейзінгстокський канал разом впадають у Темзу. Шлюз стоїть якраз навпроти міста, і перше, що ми побачили, коли нам стало його видно, була Джорджева куртка над одними з воріт шлюзу. При більш детальному обстеженні виявилося, що всередині в ній був Джордж.
Монморенсі розгавкався, немов скажений. Я заверещав, Гарріс загорланив. Джордж помахав своїм капелюхом і закричав у відповідь. Тут же вибіг наглядач шлюзу з драгою в руках, думаючи, що хтось упав у шлюз, але побачивши, що там нікого немає, лише розчарувався.
У Джорджа в руках був якийсь дивний пакунок, загорнутий у клейонку. З одного кінця він був округлої форми, а з іншого — з нього стирчала якась пряма ручка.
— Це що, — запитав Гарріс, — сковорідка?
— Ні, — відповів Джордж, і в його очах майнув якийсь дивний неприродний блиск. — Зараз це дуже модно. Всі, хто вирушає на річку, беруть його з собою. Це — банджо.
— Ніколи не знав, що ти граєш на банджо! — вигукнули ми з Гаррісом в один голос.
— А я і не граю, — відповів Джордж. — Але мені казали, що це дуже просто. Та я й посібник купив.
РОЗДІЛ IX
Джорджа залучають до роботи. Непристойні інстинкти мотузки. Невдячна поведінка чотиривеслового човна. Ті, хто тягне, і ті, кого тягнуть. Як можна використати закоханих. Дивне зникнення старої пані. Тихше їдеш — далі будеш. Нас тягнуть дівчата: захопливе відчуття. Загублений шлюз, або зачарована річка. Музика. Ми врятовані!
Щойно Джордж приєднався до нас, ми одразу долучили його до роботи. Звичайно ж, працювати йому не хотілося — цього можна було б навіть не говорити. Як він пояснював, у Сіті в нього був важкий день, Гарріс, який за своєю природою людина черства і не схильна до співчуття, сказав:
— Ну що ж! Тепер в тебе буде важкий день на річці. Це — для переміни. Переміна — завжди тільки на користь. Давай, вилазь!
Совість, навіть у тій мірі, в якій вона була у Джорджа, не дозволила йому заперечувати. Щоправда, на його думку було б, напевно, краще, коли б я з Гаррісом тягнув човна, а він залишився в ньому і зайнявся приготуванням чаю. Адже приготування чаю — досить кропітка робота, а ми з Гаррісом виглядали досить втомленими. Ми нічого не відповіли, а лише дали йому в руки мотузку. Він узяв її і вийшов із човна.
Якщо говорити про мотузку, то це дуже дивна і непередбачувана річ. Ви її змотуєте терпляче і дбайливо, ніби складаєте пару щойно придбаних штанів. А вже за якихось п'ять хвилин потому, коли ви її берете, вона перетворюється у жахливий непокірний клубок.
Я не хочу нікого ображати, але я твердо переконаний: якщо взяти звичайну мотузку і розтягти її посеред поля, а потім відвернутися на тридцять секунд, то коли ви знову поглянете на неї, побачите, що посеред того ж поля вона лежить згорнувшись у купу, сплутана, вся у вузлах, з кінцями невідомо де і з суцільними петлями. Вам потрібно буде добрих півгодини, щоб, сидячи там на траві і проклинаючи все на світі, розплутати все це.
Це моя така загальна думка про мотузки. Безперечно, є винятки, які заслуговують на повагу. Я не кажу, що такого не буває. Напевно, є мотузки, які додають честі своєму родові — свідомі, поважні. Вони не уявляють собі, що їх плетуть гачком, і, щойно їх залишать без нагляду, не перетворюються у серветки. Напевно такі є. Я щиро вірю в це. Але мені вони не траплялися.
Нашою мотузкою я зайнявся саме перед тим, як ми підійшли до шлюзу. Я не дозволив Гаррісові навіть доторкатися до неї, бо він недбалий. Я повільно, зі всією старанністю змотав її кільцями, зв'язав посередині, склав удвоє і акуратно поклав на дно човна. Гарріс, дотримуючись усіх правил, підняв її і дав у руки Джорджеві. Джордж міцно взяв її і, тримаючи у витягнутій руці, почав розпускати її так, ніби він розповивав немовля. Коли він розпустив із десяток ярдів, те, що утворилося, більше нагадувало не що інше, як якийсь абияк сплетений килимок перед дверима. У таких випадках все відбувається як завжди. Той, хто на березі намагається розплутати мотузку, думає, що в усьому винен той, хто її змотував. А коли людина на березі щось думає, вона про це говорить:
— Що ти хотів із неї зробити? Сплести сітку для риби, чи що? Ти тут такого накрутив! Ти що, бовдуре, не міг її змотати як належить? — час від часу бурчить він, несамовито борючись із нею. Він відкладає мотузку на рівне місце і бігає довкола неї, намагаючись знайти кінці.
З іншого боку, той, хто змотував мотузку, у всій цій катавасії звинувачує того, хто намагається її розплутати.
— Коли ти її брав, з нею було все в порядку! — обурено вигукує він. — Голову потрібно мати на плечах, коли щось робиш. У тебе все так — абияк. Ти і стовпа скрутиш у вузол, аби тільки хотів!
Вони настільки лихі, що ладні одне одного повісити на тій мотузці.
Минає десять хвилин, і перший з них видає пронизливий крик, скаженіє і починає топтатися по мотузці. Намагаючись розпрямити мотузку, він хапає її у першому ліпшому місці і починає тягти. Звичайно, від того вузол затягується ще більше.
Тоді другий вилазить із човна і йде йому на допомогу. Кожен із них робить щось по-своєму, і вони тільки заважають одне одному. Вони хапаються за одну й ту саму петлю і тягнуть кожен у свій бік. Вони не можуть зрозуміти, де її щось тримає. Нарешті дають раду мотузці, і, обернувшись, бачать, що їхнього човна понесло течією і він пливе прямісінько до греблі.
Я сам одного разу був свідком такого. Це трапилося неподалік від Бовені. Ранок був досить-таки вітряний. Ми пливли вниз за течією і саме вийшли на пряме русло, коли помітили на березі двох чоловіків. Ні раніше, ні після того мені не доводилося бачити людей, які б мали такий стурбований, жалюгідний і безпорадний вигляд. У руках чоловіки тримали довгу мотузку. Було зрозуміло, що щось трапилося. Ми перестали гребти і запитали, що сталося.
— Та от, нашого човна віднесло! — невдоволено відповіли вони. — Нам щойно вдалось розплутати мотузку, а коли ми оглянулися, його вже нема!
З усього було видно, що вони вкрай обурені таким ганебним і невдячним учинком свого човна.
Їхнього волоцюгу ми знайшли за півмилі вниз за течією — він застряг посеред очерету — і повернули його господарям. Б'юсь об заклад, що впродовж тижня такої нагоди у човна більше не було.
Я ніколи не забуду, як ті двоє чоловіків ходили вздовж берега з мотузкою в руках у пошуках свого човна.
Подорожуючи річкою, можна не раз спостерігати багато смішних ситуацій, які виникають, коли тягнуть човна. Найчастіше можна побачити, як двоє людей, швидко йдучи берегом, тягнуть човна і жваво щось обговорюють, а той, хто у човні, за сотню ярдів позаду, даремно намагається докричатися до них, щоб ті зупинилися.