Ці останні сидять окремо з немовлятами в їдальні, призначеній для цього, де завжди є вогонь і чиста вода, а також колиски, щоб можна було туди покласти немовлят і, коли треба, розповити їх з пелюшок при вогні, дати їм відпочити на свободі й погратися. Кожна мати сама годує свою дитину, хіба що на перешкоді стане смерть або хвороба. У таких випадках дружини сифогрантів спішно підшукують годувальницю, а це неважко, бо всі, що можуть виконувати таку роботу, беруться за неї з більшим задоволенням, ніж за будь-яку іншу, тим паче, що всі хвалять таку людину за добре серце, а дитина вважає годувальницю своєю мамою. У залі годувальниць перебувають також усі діти, яким не виповнилось ще п'яти років. Інші неповнолітні, до яких зараховують осіб чоловічої й жіночої статі, що не до-сягли ще шлюбного віку, або прислуговують тим, які сидять за столом, або, якщо це їм не під силу через малоліття, стоять мовчки поруч. Неповнолітні їдять те, що їм дадуть дорослі, які сидять за столом; іншого часу на обід у них немає. Місце в середині першого стола вважається найвищим, і з нього, оскільки цей стіл поставлений впоперек у крайній частині їдальні, видно усіх присутніх. За цим столом сидить сифогрант із своєю дружиною. Поруч з ними сидять два найстарші за віком, тому що за кожним столом є місця для чотирьох осіб. Якщо ж у цій сифогран-тії є храм, то священик і його дружина сидять поряд з си-фогрантом. З обох боків столів розміщуються молодші, потім знову літні люди. Таким чином, у всьому будинку ровесники з'єднані один з одним і заодно змішані з людьми іншого віку. Встановлено це, кажуть, для того, щоб повага до людей похилого віку й пошана до них стримували молодших від непристойної вільності в поводженні як щодо слів, так і рухів (річ у тім, що за столом не можна ні зробити, ні сказати нічого такого, чого пе помітили б або не почули сусіди). Страви подають, починаючи не з першого місця, а спочатку обносять найкращою їжею всіх найстарших за віком (їхні місця позначені), а потім, уже без різниці, обслуговують інших. Старі ж люди на свій розсуд роздають найближчим сусідам свої ласощі, якщо їх не так багато, щоб можна було всіх задовольнити. У такий-то спосіб старим людям виявляється належна увага, а це мас корисний вплив на всіх присутніх.
Кожний обід і вечеря починається з якогось повчального читання; воно коротке, щоб не набридло слухачам. Потім старші ведуть статечну розмову у веселому тоні, пересипану жартами. Але не займають вони весь обід довгими балачками, навпаки, охоче слухають, що кажуть молодші, і навіть навмисно втягують їх до участі в розмові. Роблять це для того, щоб перевірити обдаровання і вдачу кожного з них, бо ці властивості виявляються в невимушеній застольній розмові. Обіди там короткі, вечері довші, тому що після обідів йде праця, а після вечері — сон і нічний відпочинок, який, на думку утопійців, добре впливає на травлення. Ні одна вечеря не минає без музики 20, ні один десерт без солодощів. Палять там пахучі трави, розприскують парфуми — взагалі роблять усе, щоб розвеселити співтрапезників. Утопійці схиляються до думки, що жодна насолода не заслуговує заборони, аби тільки не спричиняла якоїсь шкоди. Ось у такий спосіб живуть люди в місті; а в селах, які лежать далеко одне від одного, всі харчуються вдома. Кожна селянська сім'я мав що їсти, бо із села надходить усе те, що споживають городяни.
Про подорожі утопійців
Якщо хтось забажає відвідати друга, який проживає в іншому місті, або просто оглянути якусь місцевість, то він легко одержує дозвіл у своїх сифогрантів і траніборів, хіба що цьому на заваді стане якась обставина. Одночасно в дорогу вирушає певна кількість осіб з листом правителя, котрий засвідчує дозвіл на подорож з визначенням дня повернення. В дорогу дають підводу і громадського раба, щоб поганяв і доглядав волів. Але якщо серед подорожніх немає жінок, вони повертають підводу назад, як зайвий тягар і заваду. Хоч у дорогу утопійці не беруть з собою ніяких харчів, проте під час усієї подорожі нічого їм не бракує, бо всюди вони, немов у себе вдома. Якщо в якомусь місці доведеться їм затриматися довше, ніж один день, тоді кожний займається там своїм ремеслом і товариші по праці ставляться до нього якнайчуйніше.
Але якби хтось самовільно, без дозволу правителя, виїхав за межі своєї області, то пійманого чекає ганебна кара: його відправляють назад як утікача й жорстоко карають. А після другої спроби порушити закон, його позбавляють волі.
Якщо комусь захочеться походити по полях навкруги міста, то це не забороняється, коли є дозвіл від голови сім'ї й згода дружини. Але в яке б село він не прийшов, йому не дадуть їсти, поки не виконає стільки роботи, скільки там мають звичай виконувати до полудня або пополудні. З такою умовою кожному дозволяється вийти з міста на навколишні поля, бо він буде не менш корисний місту, ніж якби залишався в ньому.
Як бачите, в Утопії неможливо під будь-яким приводом ледарювати, немає змоги байдикувати. Немає там ні однієї винарні, ні пивної, ні будинку розпусти, немає нагоди для морального розкладу, ні місць спокуси, ні таємних сходин. Річ у тім, що перебування на очах у всіх змушує або займатися звичною роботою, або добропристойно відпочивати.
Неминучим наслідком таких відносин в утопійців є загальний добробут; оскільки цим добробутом користуються всі однаково, тому там не знають, що таке бідний або жебрак. Як тільки амауротському сенатові (до складу якого, як я згадував, щороку входять по три представники від кожного міста) стане відомо, де є надлишок тих чи інших продуктів, а де був поганий врожай, то нестачу в одному місці заповнюють достатком Іншого. І роблять це вони безплатно, не одержуючи натомість нічого від тих, кому дарують. А втім, те, що вони відпускають із своїх запасів якомусь місту, не вимагаючи від нього нічого взамін, городяни теж дістають безплатно, коли мають у цьому потребу, від іншого міста. Таким чином увесь острів являє собою немов одну сім'ю.
Після того як вони достатньо забезпечать самих себе (це, на їхню думку, має місце тоді, коли заготують усього на два роки, бо важко передбачити, який буде врожай наступного року), то з надлишків вивозять в інші країни велику кількість зерна, меду, вовни, льону, лісу, пурпурових тканпн, руна, воску, сала, шкіри і худоби.
Сьому частину всього цього вони дарують біднякам тих країн, а решту продають за помірну ціну. За виручені з такої торгівлі гроші утопійці привозять у свою країну не лише ті товари, яких у них бракує (а таких майже нема, крім заліза), але й велику кількість золота й срібла.
Внаслідок такої торгівлі жителі Утопії здавна нагромадили дорогоцінний метал у неймовірній кількості. Тому тепер їм байдуже, чи продавати за готівку, чи одержувати гроші в призначений час; набагато більше грошей вони дають у позику: укладаючи боргову угоду, утопійці після дотримання встановленого законом порядку не вимагають поруки приватних осіб, а тільки — всього міста. Коли наближається день сплати боргу, місто-поручи-тель вимагає від приватних осіб сплатити його, вносить гроші у скарбницю і користується процентами, поки утопійці не зажадають повернення боргу. Однак вони майже ніколи не вимагають цього, бо вважають за несправедливе віднімати річ їм зовсім не потрібну в тих, к#му ця річ потрібна. Зрештою, утопійці вимагають грошей тільки тоді, коли за певних обставин хочуть якусь частину дати в позику іншому сусідньому народу або коли треба вести війну. Саме заради цього вони зберігають усі свої скарби вдома, щоб служила їм порятунком у крайній або раптовій небезпеці і переважно для того, щоб наймати чужоземних солдатів за дуже велику плату, бо вважають за краще наражати на смертельн. небезпеку чужоземців, ніж своїх громадян. Утопійці добре знають, що за великі гроші можна часто-густо купити самих ворогів, які тоді готові заради них навіть затіяти міжусобну війну. З цією метою вони зберігають величезні скарби, але пе як щось дорогоцінне, а ставляться до них так, що мені соромно навіть розповідати, та й боюся, що словам моїм ніхт.о не повірить. Моє побоювання тим більше виправдане, що я сам усвідомлюю: якби не бачив на власні очі, то нелегко було 6 переконати мене, щоб я повірив іншому оповідачеві. Та й це зрозуміло: чим більше відрізняється чужий звичай від звичаїв слухачів, тим менше вони в нього вірить. Хоча людина тямуща, можливо, не дуже здивується, дізнавшись ще й про інші звичаї утопійців, сильно відмінні від наших. Золотом і сріблом утопійці послуговуються цілком інакше, ніж ми. Річ у тім, що вони самі не користуються грішми, а зберігають їх про всяк випадок: може, пригодяться, а може, й ні. До речі, з золотом і сріблом, з яких виготовляються гроші, вони поводяться так, що ніхто не цінує їх більше, ніж заслуговує їхня природа. Хто не бачить, наскільки золото й срібло поступається залізу? Адже без заліза, далебі, люди пе можуть жити, так само, як без вогню й води, в той час як золото й срібло природа не наділила таким застосуванням, без якого нам важко було б обійтися. Лише людська глупота надала їм цінності через їхню рідкість. Ось так природа, немов найкраща мати, все, що потрібніше, таке як повітря, воду й саму землю, зробила доступним для людей, а зайве й некорисне відсунула якомога далі. Допустимо, що утопійці сховають золото й срібло в якійсь башті. Якби так зробили, тоді на правителя і сенат могло б упасти підозріння (на це здатна безглузда злоба юрби), що вони, спритно обдуривши народ, хочуть мати для себе з цього вигоду. Далі, якби з цих металів виготовлено було кубки та інші предмети, майстерно викарбувані, а згодом довелося б їх знову розплавити і видати платню солдатам, то, зрозуміла річ, можна собі уявити, з яким болем вони дозволили б забрати в них те, що вже почало їм подобатися.
Щоб цьому запобігти, утопійці придумали один спосіб, який відповідає іншим їхнім звичаям, але неприємно вражає нас (адже ми так високо цінуємо золото й так дбайливо його охороняємо). Лише ті, що знають цей дивний спосіб, можуть повірити моїм словам. Утопійці їдять і п'ють із глиняного та скляного посуду тонкої роботи, але дешевого, а із золота й срібла вони роблять нічні горщики та всілякий посуд на нечистоти21 для вжитку не тільки в громадських палацах, айв приватних будинках.